Ми тут!

Анастасія Зятькова і Максим Фадєєв заходять до київського Будинку кіно, міцно взявшись за руки. Насті — 14 років, Максиму — 13. Вони усміхаються. Їх об’єднує любов. Більша за весь світ. А ще — зйомки у фільмі і синдром Дауна.

Разом з іншими п’ятьма підлітками з таким діагнозом Настя і Максим знялися у документальному фільмі Максима Карасєва «ТИ ДЕ/Я ТУТ» і тепер приїхали на закритий показ у столиці. Всі герої стрічки — з Одеси. Їм від 13 до 18 років. До Києва вони вже побували на показах у Львові, Житомирі, Херсоні. Їм подобається те, що зараз з ними відбувається.

ПОДОРОЖ НІЧНОЮ ОДЕСОЮ

«ТИ ДЕ/Я ТУТ» — перша в Україні повнометражна докудрама про людей з СД. Це п’ять історій про сімох підлітків, які мандрують нічною Одесою у пошуках своїх мрій. Це спільна робота #PaPaYaProject, фонду «Шлях добра» і благодійної організації «Сонячні діти».

Режисер Максим Карасєв розповідає, що зйомки стрічки стали своєрідним експериментом і для знімальної групи, і для героїв фільму, і для їхніх батьків.

«Продюсер стрічки Ірина Новікова сказала, що маємо повну творчу свободу, — ділиться Максим. — Я познайомився з дітьми з синдромом Дауна, ми дуже швидко, з першого дня, подружилися, а далі я почав думати, як їх зняти, скільки дітей залучити до зйомок, якого віку. Зрештою, ідея прийшла неочікувано. Після кількох днів роздумів я прокинувся вранці і зрозумів: хочу знімати цих дітей вночі. Просто запитати їх, куди вони хочуть піти, і повести їх туди. Виявилося, що одна дівчинка хоче співати в караоке, пара підлітків хоче весілля, ще один хлопець сказав, що хоче вночі під зірками посидіти біля вогнища... Ми знімали все одночасно, за одну ніч. Діти були в різних місцях, а потім зібралися разом у центрі міста».

«Наше життя в місті багатошарове і об’ємне, хотілося помістити героїв у такі умови, в яких вони ніколи не були, — продовжує режисер. — Адже ввечері батьки вкладають їх спати, і вони ніколи не вибиралися в нічне місто, хіба що на новорічний салют. А тут вони були самі, без батьків. Звичайно, з ними були оператори, був контроль, і батьки були недалеко, але вони були самі і ловили від цього кайф».

Максим Карасєв додає, що знімальна група організувала все так, щоб кожен з героїв зіткнувся з якоюсь непростою для себе ситуацією і зміг самостійно її вирішити. «І кожен повівся як доросла людина, розважливо. Все вийшло. У самому кінці ці діти вже говорили, що вони команда і можуть впоратися з усім», — усміхається режисер.

«НЕ ХВОРОБА, А ОСОБЛИВОСТІ ЖИТТЯ»

До початку роботи над фільмом Максим Карасєв мало що знав про людей із синдромом Дауна. Тепер інакше. «Такі люди не приміряють на себе жодних соціальних ролей чи масок, тому працювати з ними було незвично. Ця робота змінює тебе. Ти розумієш, що у своєму житті в багатьох ситуаціях міг би поводитися щиріше. Бути відкритішим», — розмірковує Максим. І згадує, як під час роботи над фільмом йому наснилось, що він сам поступово перетворюється на людину із СД: «Я уві сні відчув, що моє володіння тілом знизилося, я став погано розмовляти. Я злякався. Але уві сні я прожив якусь частину життя ось так і прокинувся перетвореним. Я не боявся. Я зрозумів, що це не хвороба, це особливості життя».

Режисер ділить аудиторію фільму на три групи. Перша — люди, які безпосередньо пов’язані з синдромом Дауна: батьки, педагоги, психологи, самі діти і дорослі з таким діагнозом. Друга частина — широкий загал, всі ті, кому це цікаво. І третя — представники влади. Максим Карасєв пояснює: «Представникам влади фільм повинен донести, що цим дітям необхідно допомагати: організовувати їм майстерні для освоєння якихось ремесел, робочі місця, навчання тощо. Суспільству — що не треба поводитися з ними, як з чимось чужорідним, не треба їх боятися. Ну і батькам — що потрібно відмовлятися від надмірної опіки. Це складно, але потрібно».

І раптом усміхається: «Ці діти тепер зірки. Вони тепер актори, вони себе саме так відчувають і всім розповідають про це. Вони щасливі в цьому стані. Їхнє життя стало ширшим. У них беруть інтерв’ю, їм аплодують глядачі, вони виходять на сцену, ходять по червоних доріжках — це прекрасно. Це — більше упевненості в собі».

«ЗАЙВА ХРОМОСОМА? АЛЕ ЦЕ ХРОМОСОМА ЛЮБОВІ»

«Для нас знімати вночі наших дітей було непростим вибором, експериментом, ми не уявляли, як це відбуватиметься. Але вирішили спробувати і дуже задоволені фільмом. Діти відпрацювали, як справжні актори, ми навіть не очікували цього», — розповідає Оксана Зятькова, мама Насті і голова Одеської міської благодійної організації допомоги дітям з синдромом Дауна «Сонячні діти».

Вона додає, що цей фільм дуже важливий, і потрібно, щоб його побачило якомога більше людей. «Щоб ніхто не забував, що у нашому суспільстві є люди з інвалідністю, — пояснює Оксана Зятькова. — Хочу, щоб фільм допоміг людям приймати наших дітей як повноправних членів, щоб вони могли закінчити школу, піти десь працювати. Вони повинні приносити користь суспільству. І можуть це робити. Але для цього замало фільму, потрібен грамотний закон про соціальні послуги. Щоб були соціальні працівники, які б супроводжували людей із синдромом Дауна на робочі місця. Щоб держава допомагала робити майстерні для таких людей. Адже вони так само можуть працювати. Ну і що, що у них зайва хромосома? Але це хромосома любові».

«ВОНИ ХОЧУТЬ ОДРУЖИТИСЯ»

Настя і Максим усміхаються. Вони вже звикли до уваги журналістів. Розповідають, що їм дуже сподобалося зніматися у фільмі і тепер вони хочуть стати акторами. Але крім цього, вони ходять у спеціалізовану школу, займаються ліпленням з глини, йогою, народними танцями. Готуються до міжнародного танцювального фестивалю у Хусті, виступатимуть там вже вдруге.

Увесь час, поки ми спілкуємося, Настя і Максим тримаються за руки або міцно обіймаються. І усміхаються. Весь час. Коли позують фотографу, радісно кричать: «Ми команда!». А потім Настя говорить: «У нас буде Вовочка». Сміється і гладить животик. Максим стає на коліна і притуляється вухом до Настиного светра. Сміються.

«Вони люблять одне одного. Хочуть одружитися. Вовочку ось хочуть», — говорить Оксана Зятькова, мама Насті.

Знімаючись у фільмі, Максим і Настя частково отримали, що хотіли, — весілля. Звичайно, воно не справжнє, але Настя була у білій сукні і разом з Максимом каталася на лімузині нічною Одесою.

«Мені здається, після зйомок вони стали любити одне одного ще більше. Здійснилася їхня мрія — покататися на лімузині. Коли вони побачили його, це було таке  «Ах!», — усміхається Світлана Фадєєва, мама Максима.

«Вони познайомилися ще до школи. Але тоді абсолютно не підходили одне одному характерами — постійно билися. У них однаковий темперамент, — розповідає Оксана Зятькова. — І якщо ми десь разом гуляли і вони знаходили якусь палицю, було схоже, що це єдина палиця в Одесі, так вони за неї билися. За палицю, за м’яч... У нульовому класі билися активно, бувало, Максим Насті окуляри ламав. А зараз — любов. Все якось саме собою змінилося, ми навіть не помітили, коли. Спочатку симпатія була, а тепер справжня любов».

«Сьогодні вже є ревнощі, він — наречений, вона — наречена. Вони це сприймають дуже серйозно. Часом Максим каже: пішли подзвонимо тещі, — сміється Світлана. — Як бачите, все, як у всіх».