«Ми зберігаємо свою історію»

Повідомлення про те, що члени Володимир-Волинського міжрайонного товариства «Холмщина» знову побували у Грубешівському повіті Республіки Польща, щоб прибрати старі православні кладовища, не є чимось новим для Волині. Історію назад не повернеш, і землі, на яких у сучасній Польщі проживали етнічні українці, й навіть місто Холм (тепер Хелм), котрий заснував князь Данило Галицький, вже не українські. Тому, як каже керівник володимир-волинської «Холмщини» Юрій Грицюк, з цим мусять миритися, але й забувати, де твій пуп закопаний, не випадає. Сам Юрій народжений вже в Україні, а мама його, як і всі діди-прадіди, походить із села Замх нині Білгорайського повіту. Два роки тому він уперше побував у Замху з рідним дядьком, братом матері, котрий не поїхав з усіма в Україну, а через Німеччину добрався до Канади, де й живе. «І хата наша стоїть, і живуть у ній люди, котрі також мають українське походження, але їхня історія вже післявоєнна і не має стосунку до драматичної історії мого роду», — каже Юрій. В останні роки він дуже часто збирає групу вихідців із Холмщини та їздить впорядковувати старезні православні кладовища в Польщі.

«БУДУ ЇЗДИТИ, ДОКИ ЗМОЖУ»

«Наші митники чи прикордонники вже й питають часом: а чого це ти, чоловіче, туди зачастив? Маєш власний інтерес?.. Вони думають, що ми їздимо на закупи. А ми їздимо косити кропиву в людський зріст і корчувати хащі вищі за мене. І я їздитиму, доки зможу, бо доки ми їздимо, доти і поляки, і світ знають, що ми пам’ятаємо й бережемо свою історію», — каже Юрій.

Завдяки тому, що Володимир-Волинський всього за 18 кілометрів від державного кордону і на його перетин мешканцям не потрібні візи, Грицюк має можливість їздити і возити людей (власним бусиком, до речі). Могли б приєднатися нащадки холмщаків із Луцька та інших куточків Волині, але навіть щоб провідати рідну хату, їм так само потрібні візи. Питання про те, щоб колишнім переселенцям спростити візовий режим, мусується вже десятиліттями і не зрушує з місця.

МЕМОРІАЛ У ШИХОВИЧАХ

Під час останньої поїздки володимир-волинці прибрали кладовище в селі Мірча. Воно над дорогою, і, звісно, не могли оминути ці хащі...

А також прибрали і меморіал воякам УПА в селі Шиховичі. Це найбільше зацікавило. Не секрет, що в сусідній державі цю армію з патріотично настроєних українців і досі вважають ворогами. Як встояв цей меморіал і як він взагалі з’явився? Відповідь на це питання отримала від Сергія Годлевського, історика, який свого часу опікувався захистом культурної спадщини в Луцькій міській раді, кілька років возив групи волонтерів саме для впорядкування українських кладовищ у сусідню Польщу, а недавно повернувся додому, відслуживши у так званій АТО на сході України. Про подвижництво Сергія та його волонтерської команди газета «День» писала кілька років тому в тексті «Бачиш у полі лісочок? Українське кладовище» (див. №28 від 17 лютого 2012 року).

«Меморіал воякам УПА справді є на кладовищі в селі Шиховичі. Щоб його облаштувати, а це було в роках 1993 — 1995-х, турбувався ще тодішній голова Волинського братства вояків УПА Мелетій Семенюк, — пригадує Сергій. — Це був час, коли дві держави — Україна та Польща — знайшли спільну мову у вшануванні пам’яті. Вони встановлювали в нас обеліски на могилах вояків Армії Крайової, а нам дозволили облагородити могили упівців, і у Шиховичах то було зроблено силами волинської влади».

СПОГАДИ ГЕНИКА КОЗАКА

Звісно, і Сергій Годлевський бував у Шиховичах, де познайомився з... колишнім вояком УПА Геником (Євгеном) Козаком. Він і розказав, що поряд, у селі Гільче, стояла так звана Волинська сотня УПА. Бандерівцям, котрі гинули, зрозуміло, не могли справити церемоніального похорону. Там уже були совєти, і на цвинтар вбитого вояка приносили таємно. Адже бувало, що НКВС могло й викопати покійника, щоб переконатися, кого ж поховали. А в селі Тихобуж є військове поховання часів Першої світової війни. Уночі в туди хоронили убитих бандерівців. Могилу зверху закладали дерном, щоб сліду не було. 12 осіб поховали лише при Генику Козаку...

Ще кілька років тому на Волині, коли головою облдержадміністрації був покійний вже Борис Клімчук, влада підтримувала волонтерів, які прибирали православні кладовища в Польщі, полякам дозволяли проводити дослідження місць, де загинули їхні співвітчизники, волинські школярі доглядали й польські могили... Поляки облаштовували місця захоронень жертв так званої Волинської трагедії, й самі волиняни ставили пам’ятники на місці братських могил українців, котрі так само стали жертвами цього етнічного протистояння.

Щоправда, пам’ятник на меморіалі спалених і розстріляних українців у селі Сагринь на Грубешівщині так і не відкрито донині, а встановлено його ще вісім років тому. І нині це, здається, болить лише останнім переселенцям із Холмщини та Підляшшя та їхнім нащадкам, але аж ніяк не владі й не державним діячам. Нема такої державної політики в Україні, щоб вшановувати своїх співгромадян, які колись десь там жили і постраждали за те, що були українцями.

Тому те, що робить маленька групка «холмщаків» із Володимира-Волинського, гідне подяки й пошанування. І,звісно, підтримки.