МИРГОРОДИ

Тільки-но рейтари повернули назад, ад’ютант підскакав до молодого козака:

— Тебя Его Величество на свои светлые очи кличет!

Козак перелякався. Шаблюкою махати — діло звичне, а тут сам цар! Не інакше, як у Сибір... Вони під’їхали до імператорського почту, козак зіскочив з коня і повалився Петру в ноги.

— Чей будешь, рубака? — запитав Петро I.

Хлопець з переляку тільки й міг белькотіти:

— Козак... Миргород... Полк... Помилуй, батьку! — заволав він.

Петро повернувся до ад’ютанта й наказав:

— Пиши мое повеление. За мужество и отвагу в баталии жаловать козака Миргорода землею, лесом и сеножатями!

Та й поскакав. Козак отямився, зрозумів, що все сталося не так, як він боявся, а навпаки, i почав говорити ад’ютанту, що звуть його зовсім не Миргород, то полк у них такий, Миргородський, а його прізвище геть інше. Та розодягнений ад’ютант і слухати не хотів.

— Ты пойми, дубина, сам государь приказал. Как я ему доложу?

Так і став козак Миргородом. Нарізали йому заболоченої землі біля лісу на річці Мжі, що в Дикому Полі. Покликав він родичів, збудували там хати, та й стали орати землю, час від часу відбиваючись вiд татар. Рідко, щоправда, бо хутір був далеко від степів, від Муравського шляху, серед лісів та боліт.

Отак і виникло село Миргороди. І козака Миргорода в ньому пам’ятають. Видно, плодовитий був чоловік, бо тут, у селі на сто дворів, дуже багато сімей носять прізвище Миргород. Однак за прізвищем відрізняють тільки відставного полковника Миргорода. В усіх місцевих є прізвиська, що передаються від батька до сина. Тут є Гуран, Матяш, Їжак, Яшик... Все це — Миргороди.

Отож, знайомтеся. Нащадок того легендарного козака — Дмитро Кирилович Миргород. Кличуть його по-тутешньому Митро, або просто Гуран. Це — мій сусід.

СТАРЕ-СТАРЕ НЕБО

Як і всі старі люди, Митро Кирилович вважає, що зараз усе гірше, ніж раніше. Колись і картопля родила крупніша, і корови доїлися щедріше, і махорка була міцнішою.

...Пізнім вечором сусідка з дочкою стоять на ґанку.

— Що ви там виглядаєте, дівчата? — цікавиться Митро Кирилович.

— Та от, на небо милуємося. Усе в зірках, у Харкові такого не побачиш.

— Ет, хіба зараз небо? От раніше зірок було — видимо-невидимо! Аж очі різало.

— Як раніше? — сторопіла сусідка. — Куди ж ті зірки поділися?

— О, ти диви! Та попадали ж. Хіба ви ніколи не бачили, як зорі з неба падають? А хто ж їх назад почепить? Ні, раніше більше було...

Митро Кирилович — стихійний матеріаліст. Щодо релігії, то він не дуже розбирається в канонах, а вірить лише в церковні свята. Сестра переписала йому «празники» на аркуші, він тримає його на стіні під календарем. Свята він шанує тому, що в ці дні робити гріх, зате можна випити трохи горілочки. Щоправда, дід охоче перехиляє в будь-який день, але в «празник» сам Бог велів.

Митро Кирилович як стихійний матеріаліст вірить приладам. У нього є два спиртометри. Ними він перевіряє міцність горілки. Самогонка в нього кріпка, але смердюча. В закваску дід кидає старе варення, яке починає шуміти. Щоб нічого не пропадало. Але сусід, коли пробує його напій, «пропадає» сам. І лається:

— Або припиніть свою економію, або я у Валі братиму, а не у вас! Ваша ж воняє, хоч тарганів труїти.

— Що? — вже вкотре обурюється Митро Кирилович. — Не годиться, кажеш?!

Він сердито іде в хату і повертається із спиртометром. Опускає його в пляшку, підносить сусідові просто до очей.

— Дивися: п’ятдесят градусів! А ти кажеш, погана...

«ЯК ВОНИ ЖИВУТЬ У ТІЙ АМЕРИЦІ?»

Натоптавшись у дворі, впоравши поросят, кiз, собак, дід сідає перед телевізором. На вечірній час припадають усі бойовики. Митро Кирилович дивиться їх охоче, хоча й коментує: «Отак!», «Оце він йому врізав!», «Ну, кінець машині. Хто ж її відремонтує після такої аварії?»

Після закінчення якого-небудь «Агента 007» чи «Нікіти» він, бува, стурбовано питає: «І як вони живуть у тій Америці? Одні вбивства!»

Одного разу випала нагода йому дізнатися безпосередньо, як вони там живуть. Було храмове свято. В гості до сусіда приїхала американська волонтерка з Корпусу Миру. Літня жінка дуже хотіла дізнатися про життя в українському селі, походити лісом. Не встигли переступити поріг, як у хату забіг дід. Одягнений в усе чисте, він справляв приголомшуюче враження. Далі — більше. Дід почав поздоровляти зі святом і цілувати жінкам руки.

Луїс, яка знає всього кілька слів, схожих на російські, розгублено мовчала. Вона й у звичнішій обстановці не дуже балакуча, частенько обмежується «Yes», «No», «I like», «I don’t understand». А тут стільки вражень!

Так сталося, що сусіду та його дружині-перекладачці раптово довелося ненадовго покинути гостей. Через хвилину з прочинених дверей почулося невимушене:

— А картопля в цьому році була, хай йому грець, погана... Тільки синя... вродила нівроку... З куща — по піввідра... А у вас картопля родить? А колорад є? А вовчки жеруть?

Три крапки автор змушений вживати для перетворення природної мови Митра Кириловича на подобу літературної. Він вживає міцні звороти повсюди й автоматично, не зважаючи на склад і характер аудиторії.

На другий день, зустрівши діда, сусід дорікнув:

— Що ж ви, Митро Кириловичу, підводите наш народ? Дискредитуєте! Хіба можна так матюкатися при міжнародних контактах?

— Я? — щиро здивувався нащадок козака Миргородського полку. — Я ніколи собі цього не розришаю. Тим паче з іностранками! — він махнув рукою. — А чого ти казав, що вона по-нашому не понімає? Я питав, чи росте в них картошка, а вона весь час казала: «Єсть». І з колорадом вони боряться. Вовчки — не знаю, шось вона казала, та я не поняв. Ну, я ж учора трохи випивши був, на храм — воно положено.

СЕЛЯНИ І «НАЧАЛЬСТВО»

Електрику в селі почали відключати на другий чи третій день після президентських виборів. По три рази на день, останній раз — із восьмої до десятої вечора, якраз коли по телевізору йдуть найцікавіші програми. Митро Кирилович терпів, із розумінням ситуації на енергоринку. Одначе коли вимкнули на «Полі чудес», він скипів. «Поле чудес» — його улюблена передача. І не тому, що старий знається на кросвордах, зовсім ні. Його просто вражають призи. «Які подарки дарять, га? Ну, як вони їх додому везуть — холодільник, телевізор і цей, як його, твистер!»

Світло виключили якраз на «твистері». Розлючений дід прийшов до сусіда:

— Ну, як давлять, га? Ну, давлять, ну, давлять!

У Миргородах до влади особливе ставлення. Може, тому, що їх засновник за прадавніх-давен сам побув біля влади. Тут усіх людей ділять на «наших», «прибулих» і «начальство». «Наші» — це місцеві, хоча одного разу жінка, яка прожила тут двадцять років, бідкалася, що її за свою не визнають. Щоправда, тоді вона виконувала доручення сільради по подвірному обліку худоби. «Прибулі» — це, як правило, переселенці із Західної України або колишні цілинники, яким ще радгосп збудував цілу вулицю одноманітних будиночків. У «прибулих» не можна розжитися горілкою: вони й не женуть, і своїх будиночків ніяк не добудовують — скоріше, дошки чи колоди вимінюють на літру-другу. А «начальство» — це всі інші: голова сільради, люди з району, та й дачники, особливо ті, що приїжджають на машинах...

Верховна влада має особливий щабель. Депутати, міністри і всілякі там віце-прем’єри для Миргородів не мають ніякого значення. Це — просто «начальство», про яке вони чують по радіо. Втім, баба Ніна вважає, що депутати — це невірне «начальство». Коли по радіо транслювали засідання Верховної Ради, вона обов’язково вимикала гучномовець, примовляючи:

— Оп’ять про цих депутатів... Вони ще Леніна з музею винесуть! А Ленін був хорошим, він за бідних був...

ОСТАННІ ДОШКИ

Село Миргороди розтягнулося на узліссі старого соснового бору, але хороші дошки тут завжди були в ціні. Лісники й зараз суворо дивляться на тих, хто тягне колоду, хоча ліс не без їхньої допомоги укрився величезними лишаями вирубок. Будівельне дерево місцеві завжди добували, працюючи взимку в тих же лісників: то молодняк проріджували, то стовбури валили. Розплата — лісом.

Проте сосни всихають і без людей. Здавна такі можна було пиляти без дозволу. Місцевим хуторянам, звичайно, не дачникам. Пиляти можна, а чим возити? Люди примудрилися на велосипедах. Але на рамі можна перевезти тільки коротняк.

Одного разу просто на узліссі всохли три сосни. Дід запримітив їх відразу й побіг до Миколи Журавля:

— Колю, я тобі пробачу долг за дві бутилки, тільки перевеземо твоїм трактором бровна!

Микола, розуміючи, що йому доведеться не тільки возити, а й пиляти, почав казати, що трактор — без стартера, що солярки мало...

Дід махнув рукою, наморщив і без того зморшкуватий ніс і запитав:

— Так коли долги оддаси?

Микола сплюнув, пішов зупиняти якусь машину, щоб смикнути свого Т-25.

Дід же придивився ті дерева собі на домовину.

Спиляли й перевезли. По осені він розпиляв колоди на своїй циркулярці. Вийшли добрячі дошки-«сороковки», а то й «п’ятдесятки». Проте із сухостою, тутешні теслі такий матеріал зневажають: недовговічний.

Коли Митро Кирилович похвалився сусідові, що має матеріал на домовину, той так і сказав: недовговічний. Дід спохмурнів:

— Що, погниє?

— Та ні, струхлявіє, бо вас іще довбнею не вб’єш!

Старому вже понад сімдесят, але щотижня він їздить на «веломашині» в сусіднє село до коханої. Вона старша за нього на два роки.

— Ну, не знаю, — відповів Митро Кирилович. — Де ж я сире дерево візьму? Як посадить сосни, вони ж не встигнуть вирости. Хіба тополі?

До товарного стану сосна росте п’ятдесят років. Тополя й за двадцять виросте. Дід був би й не проти почекати, однак його бере сумнів. Так нічого й не посадив.

ЯК ЖИВИЙ!

Людей у нашому селі з кожним роком стає все менше. Зате все більше дачників. Вони купують старі хати, будують нові, але ніколи не стають тут своїми. Дачники — вони дачниками і є. Дачники-неудачники. Прибулі, одне слово.

Біля Митра Кириловича живе лікарка. Вона приїздить з великим брунатним капловухим собакою, і це не дуже подобається людям. Поки йдуть з електрички, Джек бігає по вулиці, ганяє курей. Він їх не хапає, але, видно, радіє, коли птиця з криками розлітається. Ні, собака повинен сидіти на ланцюгу.

Ніхто напевно не знає, як лікарку звуть, де вона робить. Про неї кажуть: «врачиха, що купила хату у Варіонихи». З нею дружить тільки Митро Кирилович. У вихідні вона порається в городі, а він стоїть на межі, дає поради. В нашому селі люди добрі, на поради ніхто не скупий. І хоч у «врачихи» урожаї кращі, ніж у нього, вона все слухає, а часом і сто грамів наливає. Колись раніше в неї спирт був, тепер немає, саморобною пригощає. Нічого, кріпка. Сама жене, хвалилася.

Одного літнього дня Джек, мисливський курцхар, знайшов у заборі дірку та й гайнув через город. Невдовзі з’явився і гордо поклав на ґанок мисливську здобич — кроля. Кролик був брудний, виваляний у землі і, звичайно, мертвий. Джек гордо сидів, чекаючи від хазяйки похвали.

Вона ж, побачивши цього кроля, просто похолола. Пригадала, як тиждень чи два тому Митро розповiв, що хоче завести кролів. Кролиць йому дала сестра, а племінного самця привіз із міста син. Купив на базарі. Митро Кирилович тоді ще лаявся, що дорого, щоправда, кроленята від нього будуть здоровi.

Жінка уявила, як у двір заходять дядьки з рушницями i стріляють у Джека. Іван-Кацап уже грозився через курей. Вона схопила кроля, занесла його в найдальшу кімнату i замкнула двері. Потім налила в миску теплої води, додала шампуні. Поклала в миску кроля і, переборюючи відразу, почала мити. Слідів од собачих зубів не знайшла. Змінивши воду, сполоснула мертву тваринку, а потім висушила хутро феном.

От-от мала прийти хлібна машина. Уже три роки, як у селі закрився магазин, хліб і продукти привозять будкою через день об одинадцятій, і до неї збираються люди з усього кутка. Побачивши, що Митро Кирилович пішов до машини, вона загорнула кроля в чисту ганчірку i непоміченою пройшла в його двір через городи. Поклала тіло в клітку й зачинила дверцята.

Через півгодини з’явився сусід. Не вiтаючись, він запитав:

— Степановна, у тебе випить є? А спирту немає? Ну, налий своєї, а то в мене, мабуть, криша поїде.

— Що таке?

— Та, таке, що й казати страшно. Ти помниш, я тобі про кроля розказував, що ото син купив?

— Ні, — про всяк випадок сказала жінка.

— Ну, як не помниш, ти мене ще й поправляла про його породу. Шишило, чи як? Ладно, нехай. От що получилося. Ген, позавчора я його злучив з кролицями. А він узяв та й здох. Шкода було. Ну, я його закопав за городом. А оце приходжу, дивлюся, клітка закрита. І він у ній лежить. Як живий! Може, ще наллєш?

Потім цей випадок через дачників потрапив у «Інтернет» як анекдот. Його розповідають, проте імен не називають. Забули героя, як це часто в нас буває.