На переломі тисячоліть англійці піддають сумніву традицію
Церква — одна з найбільш традиційних інституцій суспільства. У тому сенсі, що вона змінюється значно повільніше, ніж все інше і залишається начебто тією самою протягом життя більш ніж одного покоління людей. Хоча в дійсності практика віруючого ХХ століття вельми далеко відійшла від, скажімо, релігійного життя ХVIII сторіччя. У християнстві найбільш статичним вважається православ’я; про що твердять і самі православні, які іноді шанують Традицію, Святе передання більше, ніж Святе Письмо. Православним особливо важко змирятися з найменшими змінами в усьому, пов’язаному з церквою, а природні вимоги часу, тобто зміненого світу, часто- густо сприймаються ними з відвертою ворожістю.
Цьому є багато сучасних прикладів. Так, Елладська православна церква (Церква Греції) цього року провела численні акції протестів, у яких взяли участь мільйони віруючих і які очолив сам Архієпископ Афінський та всієї Еллади Христодул. І з якої причини? А через те, що парламент країни усунув — на вимогу відповідних комісій ЄС — графу «віросповідання» з персональних посвідчень (паспортів) громадян Греції. Це зроблено заради захисту прав релігійних меншин, адже позначка «віросповідання» може стати причиною дискримінації особи за конфесійною ознакою. Скажімо, брати чи не брати на роботу, приймати — не приймати до університету, тощо. Найбільш цікавим у цій історії є те, що в Греції визнають себе православними 98% (!) її громадян. Виходить так, наче церква побоюється тих 2% неправославних і обов’язково хоче, щоб вони носили на собі спеціальну мітку, жили, як у недалекі часи гетто.
Другий приклад — Російська православна церква, багато членів якої активно борються за повернення до ненайкращих часів Російської імперії з їхнім державним гаслом «Православие, Самодержавие и Народность». Йдеться про те, щоб зайняти в сучасній Росії таку собі амбівалентну позицію — і не державної церкви, але начебто й державної. Що очевидно означає потенційну дискримінацію прихильників усіх неправославних церков. Тим часом час національних державних християнських церков якщо й не минув остаточно, то швидко минає. На підтримку цієї думки познайомимо нашого читача з останніми подіями в Об’єднаному королівстві, у Великій Британії, також відомій своїми «непорушними» історичним церковними традиціями.
Річ у тім, що Ювілейного 2000-го року в Об’єднаному королівстві розпочався суспільно-політичний рух за реформування освячених часом стосунків між церквою та державою. Власне, між Троном та двома англіканськими (протестантськими) церквами — Церквою Англії та Церквою Шотландії, які мають статус державних. Прибічники змін вважають, що ці стосунки не відповідають Хартії прав людини та принципу рівності церков і через те фактично дискримінують права громадян країни, що не належать до згаданих церков. Найбільш яскравим проявом дискримінації антитрадиціоналісти вважають старовинну церемонію коронації монарха королівства (короля чи королеви). Під час вступу на Трон новий суверен приносить клятву захищати протестантські Церкви і отримує титул «Захисника віри» — однієї віри («The faith»). Пізніше в парламенті новий монарх проголошує «Вступну декларацію» і клянеться підтримувати протестантську лінію престолонаслідування. Тим часом у країні існують багаточисельні громади інших конфесій і церков і не тільки християнських, яких монарх начебто не зобов’язаний захищати. Тому сучасним реформаторам йдеться про те, щоб відділити англіканські церкви від держави, змінити текст традиційної, освяченої часом присяги монарха при вступі на Трон, а ще — позбавити духовного Главу Англіканської церкви Архієпископа Кентерберійського і Йоркського тої ролі, яку він сьогодні відіграє як під час коронації, так і за інших важливих обставин.
Щоб краще розуміти контроверсійну ситуацію, нагадаємо коротко історію Англіканської церкви, яка розпочалася на початку XVI століття. Мартін Лютер започаткував тоді реформи католицької церкви, що зрештою призвели до розколу західноєвропейського християнства на протестантів та католиків. Тодішній король Великої Британії Генріх VIII (1509-1547) спочатку не визнав нововведень Лютера. Трапилося, однак, так, що через суто персональні справи Генріх VIII посварився з папою Климентом VII. З того приводу, що Римський понтифік не захотів надати санкцію на чергове розлучення короля з черговою королевою Катериною Арагонською (Генріх VIII знаний в історії як «Король-Синя борода»). Цей конфлікт радикально змінив ставлення короля до Реформації. Трохи повагавшись, Генріх VIII відмовився від будь-якого духовного чи юрисдикційного впливу пап на католицькі церкви Англії, оголосив себе Верховним главою англійської церкви (яка є «душею в тілі держави») і тим самим рішуче порвав з Римською кафедрою. До його ухвали невдовзі приєднався парламент. Так виникла державна протестантська Церква Англії (а пізніше Шотландії), хоча з обрядової сторони вона мало відрізняється від католицької. Та обставина, що наступники Генріха VIII зробили кілька спроб повернути Велику Британію в лоно католицизму, стала причиною жорсткого законодавчого закріплення особливого статусу англіканських церков.
Сьогодні стосунки англіканських церков та Трону визначаються серією законодавчих парламентських Актів, прийнятих ще в тридцятих роках ХVI століття. Так, 39 стаття Уставу Церкви Англії визначає монарха як особу, «що за наказом Бога є Захисником і Верховним правителем Англіканської церкви. Монарх має обов’язково перебувати у повнім співпричасті з Церквою Англії (тобто бути її дійсним членом) і в своїй коронаційній клятві повинен обіцяти Церкві підтримку й захист». Згідно зі стародавніми Актами, архієпископи та єпископи англіканської церкви призначаються монархом (королем чи королевою) за порадою Прем’єр-міністра, якому Церква представляє список кандидатів. Обрані ієрархи приносять клятву вірності Трону і без дозволу монарха не мають права на відставку. Клятву вірності виголошує також парафіяльне духівництво. Зв’язок між державою та англіканською церквою символізує також той факт, що «Духовні лорди» — Архієпископ Кантерберійський та Йорський, а також 24 діоцезійних єпископа — ось уже кілька століть є членами Палати Лордів. (Виключно англіканські ієрархи.)
Верховним правлячим органом Церкви Англії є Генеральний синод церкви, засідання якого відкриває — за статутом — король чи королева. Всі ухвали Синоду затверджуються Троном і тільки після цього стають законами Церкви. Схвалення Трону необхідно навіть у тих випадках, коли йдеться про чисто церковні справи або навіть про догмати віри. Церква Шотландії має дещо ширші права.
У цій справі є ще одна делікатна деталь, викладена 1701 року в парламентському «Акті проголошення прав і свобод підданих та урегулювання права наслідування престолу». Там йдеться, зокрема, про те, що серед законних спадкоємців Трону не може бути вірників Римської церкви, або тих, що одружаться з католиком (чи католичкою), або осіб королівської крові, які підозрюються в намірах повернутися до «папської релігії». (До речі, на престол не можуть претендувати також незаконні нащадки королівської родини.) Тільки протестанти можуть сходити на Трон після смерті попереднього монарха- протестанта. Обов’язком Корони є безнастанне піклування про те, щоб забезпечити неперервність протестантської королівської лінії. Так воно й ішло сторіччями — законно й традиційно.
І ось наприкінці ХХ століття згадали про права мільйонів неангліканців, громадян Об’єднаного королівства. Хоча справедливість вимагає відзначити, що фактичних причин для того, щоб перейматися правами релігійних меншин, немає — сьогодні в Об’єднаному королівстві засади релігійної терпимості визнаються стосовно всіх існуючих там віровизнань, а також атеїзму. Попри це, 6 грудня цього року відома газета «The Guardian» нагадала всім, що йдеться більш, ніж про права — йдеться про принципи. З погляду газети, закони 300-річної давнини, які закривають непротестантам, нехристиянам та незаконним дітям дорогу до Трону, є неприпустимими. «Подібна дискримінація не може мати місця в цивілізованому суспільстві» — британське законодавство необхідно привести у відповідність з європейськими Хартіями прав людини. Газета «The Guardian» не обмежилася деклараціями, а зробила два рішучих кроки. По-перше, надрукувала текст офіційної законодавчої пропозиції щодо реформування законів наслідування Трону, зокрема, про необхідність скасування Акту 1701 року. А ще — запропонувала провести загальний референдум для волевиявлення громадян щодо майбутнього монархії взагалі. Законодавча пропозиція «The Guardian» має податися на розгляд парламенту Шотландською національною партією, але ініціатори проекту мають надію, що він буде підтриманий також іншими політичними напрямками. Як сказав один активіст, «час балачок закінчився, час діяти».
Кампанія газети привернула до себе увагу суспільства і з проблеми вже висловилися головні діючі особи британського істеблішменту. Уряд Антоні Блера обережно заявив, що він не відкидає можливості законодавчих змін у майбутньому: «Ми не кажемо — ніколи, але ми не кажемо також — тепер». Парламентські лейбористи демонструють готовність до церковних реформ і переконані в необхідності «добре натиснути на уряд, бо інакше будемо в’їжджати в нове тисячоліття, сидячи на середньовічному екіпажі». Консерватори ж традиційно вважають, що «безпечніше не чіпати проблеми й залишити все, як воно є». Речник Букінгемського палацу (королівська резиденція) слушно зауважив, що «проблема повинна вирішуватися не Троном, а урядом спільно з англіканськими Церквами. Палац буде уважно і з цікавістю слідкувати за дебатами». Що ж до самої Церкви Англії, то її духовний глава Архієпископ Кентерберійський Джордж Кері відверто сказав: «Я із жалем усвідомлюю те, що в найближчому майбутньому Англіканська церква втратить статус державної ... Тут дійсно є проблема з правами людини. Але в будь- якому разі це не єдиний чинник, який має враховуватися при вирішенні проблеми».
Отакі дебати розгорнулися в Об’єднаному королівстві (Нам би їхні проблеми!) Можна ще додати, що справою престолонаслідування британського трону зацікавилися також у інших країнах Європи. Адже там і сьогодні живе чимало знатних, голубої крові осіб, які перебувають у тісних родинних зв’язках із королівською сім’єю Великої Британії. Знайшлися й такі, предки яких свого часу втратили право на британський престол тільки через те, що стали католиками або одружилися з особою з католицьким віросповіданням. Мовчать поки що ті, хто часто має найчистішу й безсумнівно королівську кров — незаконнонароджені Трону, так звані «бастарди».
В Україні сьогодні є чимало не тільки церковних, але й політичних діячів, які періодично заводять серйозні розмови про такі речі, як необхідність побудови «християнської держави», «національної церкви», про надання пріоритету «традиційній вірі та церкві». Вони виступають також за викладання у школах засад якоїсь однієї конфесії («традиційної») або за одноконфесійне душпастирювання в армії. (Згадаємо принагідно, що в Україні понад 40% віруючих — неправославні.) На жаль, час таких ідей, якими б вони не здавалися привабливими, корисними й правильними, безповоротно минув. Ми вийшли на історичну сцену занадто пізно, аби в умовах плюралістичного світу відновлювати класичні середньовічні схеми. Це все одно, що всерйоз пропонувати для України традиційне гетьманське правління. Ще раз нагадала нам про це газета «The Guardian» з туманного Альбіону.
