На степових блокпостах

«Коли я побачив колону військових, які рухалися в бік Херсона  одеською трасою, відчув, що їм необхідна наша підтримка. Не тому, що вони голодні, а тому що вони — наші, вони — вдома. А вдома люди повинні відчувати себе комфортно. І Церква, як ніколи, має бути разом із тими, хто захищає український народ. Це об’єднує конфесії та вірян. Радий, що мою ініціативу підтримали знайомі священики з Греко-католицьких церков і Київського патріархату», — з таких міркувань настоятеля храму Св. Варвари в Херсоні Сергія Дмитрієва почалася підготовка візиту до степових блокпостів у Каланчацькому та Чаплинському районах області.

За два дні на повідомлення про збір необхідних речей для солдатів автору цих рядків відгукнулися з півтора десятка знайомих і незнайомих людей. Принесли медикаменти, ліхтарі, мило, станки для гоління, теплі шкарпетки й рукавиці, чай, каву, консерви, шоколад, печиво... Словом, багажне відділення нашого авто було забите вщерть. Ще й гроші дали на бензин.

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ НЕБАГАТОСЛІВНІ. ПАТРУЛЮЮТЬ МІСЦЕВІСТЬ, УКРІПЛЮЮТЬ ВОГНЕВІ ПОЗИЦІЇ, ГОТОВІ ВИКОНУВАТИ НАКАЗИ КЕРІВНИЦТВА, АЛЕ СПОДІВАЮТЬСЯ НА МИРНЕ ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТУ Й ПОВЕРНЕННЯ У СВОЇ ЧАСТИНИ

Перший пункт призначення — блокпост на трасі М-17 поблизу села Ставки. Сюди їдемо через Антонівський міст, на якому зустрічаємо сотні учасників акції «Єдина країна». Живий ланцюг із українською символікою об’єднав береги Дніпра. Далі — Цюрупинськ. За містом проїздимо перший блокпост. Але не військовий — цивільний. Тут разом із інспекторами ДАІ вартують добровольці місцевої самооборони. Автівки зупиняють не часто, ми також проїжджаємо без проблем.

«ДУЖЕ ДОПОМАГАЄ МІСЦЕВЕ НАСЕЛЕННЯ»

За півтори години ми на місці. На посту в повній амуніції й зі зброєю зустрічає представник Держприкордонслужби України й показує, як завезти наші подарунки солдатам. По обидва боки траси бачимо серйозні укріплення й військову техніку. А за кілька кілометрів — уже блокпост агресора на в’їзді в Крим. Туди нам їхати не радять, особливо з камерами. Кажуть, був випадок із дівчиною, в якої забрали техніку, прострілили колеса і двигун на авто, бо не хотіла зупинятися. Тут фотографувати дозволяють здалеку й лише деякі об’єкти. Окремі військові ховають обличчя, але спілкуються доброзичливо. «Слава Богу, ми всім забезпечені. Дуже допомагає місцеве населення. Люди йдуть і йдуть. Навіть слухати не хочуть, що в нас усе є, — говорить заступник командира 79-ї аеромобільної бригади підполковник Валерій Курач. — Доходить до того, що люди просяться допомагати в несенні служби, патрулювати на КПП. Також приїздили наші козаки та афганці, говорять, що готові стояти тут з нами. Але я сказав, що цього не треба, разом із прикордонниками ми тримаємо ситуацію під контролем. Поки жодних провокацій не було. Уважно слідкуємо за переміщенням чужої техніки, готові діяти за наказом керівництва».

МІЖ ДВОХ ВОГНІВ

Ідемо сільськими вулицями. Поселення невелике, молоді мало, більшість — похилого і середнього віку. Зустрічаємо місцевого фермера Дмитра Підборського. «Хочеться миру та спокою. Де? Ясно, що в Україні. Нащо мені Росія? Ми собі тут хазяйнуємо потихеньку, худобу тримаємо. Куди нам вже тікати?..  Допомагаємо нашим солдатам харчами, а треба технікою, то й трактора підгонимо. Вони ж нас захищають», — каже чоловік. Загалом селяни стурбовані цією обстановкою. Спочатку говорять неохоче, але коли дізнаються, що ми — свої, з Херсона, та й, видно, думки спокою не дають, то діляться переживаннями. Хтось хоче просто «жити вдома», неважливо, під яким прапором, більшість ратують за мир і моляться, «щоб отам наверху їм вистачило розуму не розв’язувати війну», а хтось каже, що коли треба, то й «до Путіна підемо». «Мої діти живуть і в Україні, й у Росії, так само — й онуки. А сама я прожила тут усе життя. Тож найбільше хочу миру, щоб благополуччя в родинах було, не стріляли над головами», — ледь стримуючи сльози говорить місцева жителька Єфросинія Максимівна. Поступово до нас підходять інші селяни, цікавляться метою нашого візиту, діляться хвилюваннями. «На нашу землю прийшли чужі російські війська. Для мене — це дико. Адже всі люди рівні перед Богом. Що нам тут ділити? Я сама — турчанка, мусульманка, переїхала з Узбекистану. Мені в Україні живеться добре, й не треба мене ні від кого захищати. Особисто я вірю в нашу державу й наші війська. Сподіваюся, вони не віддадуть нас загарбникам. А ми — поможемо, скільки буде сил», — каже сусідка Єфросинії Максимівни Фаріде Бараташвілі. «Є невеликий дискомфорт, що ми опинилися «між двох вогнів», але розуміємо, що діватися нікуди. Я особисто не боюся, а жінка боїться, це зрозуміло. Я служив у армії, знаю, що ці люди просто виконують свої накази, але ж все залежить не від них, а від наших правителів, — міркує місцевий чабан Олександр Стародубцев. — Я жив і в Криму, і тут вже давно живу, це все — українська земля. Щодня слідкуємо за новинами по телевізору, чекаємо врегулювання конфлікту. Але ось нещодавно закрили кілька українських каналів — Перший Національний, «1+1». Зате російські всі показують». «Я вже пожила в Росії чотири роки, досить, більше не хочу. Із тими їхніми законами і порядками ніде правди не знайдеш. Так пресували й контролювали, що якби ми все по закону робили, нам би грошей тільки на їхні паспорти й вистачило, а жити довелось би на вокзалі. Тому ми з чоловіком вирішили повернутися додому, до батьківської хати, — додає мешканка Ставків Наталя. — Я працюю на заводі «Титан» в Армянську, зарплата влаштовує. А вдома господарюємо, ростимо сина...»

«НАС ЧЕКАЮТЬ УДОМА»

Залишаємо Ставки й вирушаємо до Чаплинського району.  Дорогою зустрічаємо миколаївських знайомих. Вони теж їдуть до українських військових із провізією. Кажуть, не можуть спокійно сидіти вдома і не діяти, тож вирішили провідати наших солдатів, підтримати морально й матеріально. У Чаплинці підбираємо місцевого активіста, приватного підприємця Андрія Катишева, який «веде» нас до блокпоста, що поблизу села Каїрка. Звідси — кілька кілометрів до Криму. «Сюди люди приїздять менше, але теж везуть що є вдома, і підтримують солдатів», — каже Андрій. Блокпост так само добре укріплено, тут розбито військові палатки, стоїть техніка. Поруч допомагають даішники. Загалом ситуація спокійна, але видно, що озброєні хлопці пильно слідкують за рухом. «Тут стоять лише контрактники, люди, які знали, куди й навіщо вони йшли. Ми складали присягу на вірність українському народові й захищатимо територіальну цілісність України. Інакше й бути не може, — стверджує капітан, який вийшов із нами поспілкуватися (ім’я та прізвище він попросив не називати). — Моральний дух солдатів на високому рівні. Передусім — через те, що ми відчули свою необхідність людям. Ми не очікували такого прийому і підтримки від населення, це додає позитивних емоцій. Звісно, ситуація складна, але вона об’єднала армію та народ. Приїздили також політики, обіцяли матеріальну допомогу, нову форму, зброю... Та ми все-таки сподіваємося, що до її застосування справа не дійде. У нас також сім’ї та рідні. Вони чекають нас удома».

P.S. Ще одна прикордонна зона в Херсонській області розташована поблизу с. Чонгар Генічеського району. Цього разу ми, на жаль, не встигли до цього блокпосту. Утім, за попередніми даними, зайвої паніки і просування російських військ Херсонщиною немає. Раніше невідомі у формі «Беркуту» разом із військовими без розпізнавальних знаків вирили там ями для прикордонних стовпів і поставили поруч табличку з написом «Міни». Також відомо, що з агресорами контактував наразі колишній голова Генічеської РДА Сейтумер Німетуллаєв. Він допомагав невідомим військовим із поселенням у готелі й не приховує цього факту. Місцеві жителі обурюються тим, що чужі військові знищують технікою врожай на полях і тримають село фактично під прицілом.