На заробітки до... сусідів. Чому?

В останні десятиліття по сусідству з прикордонними волинськими селами з’явилося ще одне Оріхове та ще одні Березники — стільки люду виїхало на постійне місце проживання у найближчі білоруські села. Чомусь сябри, на відміну від української влади, дозволяли і приватнику самому будуватися, і за кошти держави споруджували для простих селян справжні особняки. А волинські села ставали неперспективними...

Щоправда, віднедавна вчорашні піддані білоруської держави почали повертатися на малу батьківщину. Виїжджали із сіл Самари-Оріхівської сільради сотнями — повернулося ж сімей 10—15. Владі хотілося б бачити приємну тенденцію. Бо ж і новосіль загалом побільшало. Але, живучи в Україні, господарі з цих крайніх сіл Волині заробляють на свій добробут все в тій же Білорусі.

Микола Антонович Тарасюк будує синові хату за «мінські» гроші. Щойно два дні, як він повернувся зі столиці Білорусі.

— У Лукашенка давно був би порядок! — коментує ситуацію на пам’ятному засіданні української Верховної Ради, коли Юлію Тимошенко перший раз «прокатали».

У білоруській столиці волинські заробітчани працювали на центральному проспекті Машерова. Сябри, каже Тарасюк, облагороджують місто «конкретно». Навіть у зимову пору відігрівають землю, аби класти плитку на тротуарах і площах без оглядок на погоду.

— А дорожня служба — то вже скрізь! На кожному кроці щось роблять. Ото до Києва їздив — тільки двох хлопів у жовтих жупанах на трасі й бачив. Хіба будуть у нас з такими темпами такі дороги, як у білорусів?.. А президентські будинки?.. Цілими вулицями! — Микола Антонович має на увазі ініціативу білоруського президента: кожен колгосп має спорудити до десятка особняків для своїх працівників.

— І хто ж їх будує?

— Он і сусід мій! Хто ж, як не ми? Восени, коли викопали картоплю, всі чоловіки з нашої вулиці виїхали на заробітки. Може, один чи два осталися, котрі старіші...

На Білорусі Микола Антонович має чимало не лише рідних (там живуть родичі його, жінчині брат і дві сестри, і навіть рідна дочка), а й друзів-приятелів. Років зо два тому Тарасюка «по знайомству» запрошували у білоруську глибинку на... концерт «Піснярів». Адже він багато років допомагав сябрам збирати урожай комбайном.

— У мене одного року під час жнив навіть білоруський кореспондент інтерв’ю брав, — хвалиться Микола Антонович. — Допитувався, як вдалося кордон перейти. Переїхали! — лукаво усміхається. — Хоча нинішнього літа наших людей немало білоруси у прикордонних лісах половили! Білоруси мають більшу зарплату, й по ягоди чи гриби у ліс заради заробітку йти не дуже хочуть. А для багатьох наших людей це єдиний заробiток на увесь рік.

Були часи, коли й Тарасюк, маючи за плечима кілька професій (столяра, механізатора широкого профілю, а ще й на весіллях грав), виживав з того, що возив у Москву... білоруський же трикотаж. Покривала з Кобрина, костюми — із Пінська... Напівлегально довелося й «обустраивать» Росію. Тому абсолютно легальні білоруські заробітки (на руки волинським будівельникам видають навіть комп’ютерний роздрук) не можуть не радувати. Платять білоруси нормально: однаково, що своїм громадянам, що українцям. Проте на таку важку працю самі піддані бацьки Лукашенка не надто біжать. А чоловіки з таких прикордонних волинських сіл, як Самари-Оріхові чи Березники за три-чотири місяці заробітчанства у споконвічного брата-сусіда привозять тисячі доларів!

Навпростець з українських Березників до білоруського Лелікова — п’ять кілометрів. Від Оріхового до колишнього білоруського райцентру Дивин — сім. Відтоді ж, як визначили лінію державного кордону, вирили рови й поставили прикордонні пости, дорога між учорашніми братами з одного Союзу стала не коротшою, а значно довшою. З Березників до Лелікова треба робити круг у 30 кілометрів!

— І недалекий той час, коли від нас ще й колючкою відгородяться, — каже самари-оріхівський сільський голова Василь Трофімук.

До реалій українсько-білоруських стосунків він підходить, сказати б, обережно. З одного боку — визнає, що у сусідів завжди було краще забезпечення:

— У Леліково ми купували володимир-волинське борошно, у Бресті — маневицьке масло, яких не могли знайти на Волині. Цілі села вдягалися в білоруське! Медицина у них традиційно краще забезпечена... (Ця тема голові добре знайома, бо 20 років відпрацював фельдшером. — Авт. ). Наша самарівська дільнична лікарня обслуговує дві сільради, це чотири з половиною тисячі населення, але в нас нема можливості утримувати для такої кількості людей швидку допомогу, котра б чергувала. У них же ще в ті, радянські, часи можна було без особливих зусиль викликати у віддалене село швидку хоч би й з Кобрина. У білорусів значно краще фінансується культура. Колись ми проводили в Оріховому день села, запросили аматорів з Дивина. Приїхали з добротною апаратурою, котра нам ні тоді, ні тим більше нині не сниться. Приїхали у таких сценічних костюмах, яких у нас тоді в жодному клубі не було, та й тепер мало де є. Будівлі у нас добротніші й сучасніші. У сябрів нема тої моди, щоб побудувати велику хату. У нас хати великі, навіть двоповерхові, з парканом під дах! А за ним — подвір’я у смітті... В них такого нема!

З іншого боку, Василь Трофімук вважає, то нині торговельне забезпечення у нас не гірше, ніж у білорусів.

— Моя колишня сусідка там живе. Має чотирьох діток. Коли вона до батьків приїжджала, чисто з цікавості запитав: «Надю, розкажи, за що ви так свого бацьку хвалите?!». Розказала приблизно те, що і я вам: є робота, житло, добра медицина... Але за ті гроші, котрі отримує на дітей, у нас може придбати вдвічі більше товарів... Родичі, які живуть у білоруській глибинці (райони ближче до Росії), розказували — що почув, те передаю! — що в деяких селах хліб, буває, завозять раз у два тижні... Білоруські новини завжди дивлюся. Цікаво: чи справді вони так добре живуть, як показують?

Селяни ж, відшліфувавши, як кажуть, професійну майстерність у сусідів-сябрів, у пошуках роботи добралися вже й у Калінінград. А що робити, коли місцевий колгосп не просто давно розпався: він дійшов до такої ручки, що оріхівці попросилися в... прийми в інше сільгосппідприємство (у село Прохід, що за кілька десятків кілометрів, де головував їхній земляк).