«Нам пощастило — лишилися живими...»

Так склалося, що Кіровоградський педагогічний університет і військова частина, де дислокується 3-й окремий полк спеціального призначення, — сусіди. Легендарні «кіборги» та спецпризначенці (а багато хто з них закінчував місцевий істфак), які нині воюють у найгарячіших точках нашої країни, приходячи у відпустку до Кіровограда, частенько заглядають до аудиторій філологічного чи історичного факультетів. Розмова, яка відбулася цього разу, була непростою, адже свою історію війни розповідав Максим — розвідник із 3-го полку спецпризначення, якому вдалося повернутися живим з-під Іловайська.

«Це була довга історія. Ми поїхали на два дні, а виявилося, що на місяць. Нашим завданням була зачистка Іловайська, але 24 серпня, коли в цей населений пункт зайшли російські війська, почалися бойові дії. 24-го вони почали накривати нас своєю артилерією, — згадує Максим. — Звідки ми дізналися, що це росіяни? Розумієте, раніше ми й не ховалися від мін сепаратистів, адже снаряди практично ніколи не потрапляли в нас. Ми зрозуміли, що треба ховатися, коли міни почали чітко потрапляти в нашу техніку. Перша атака розпочалася близько четвертої години дня, увечері пекло продовжилося. Ми сховалися в укритті в ліску, а коли я вночі виліз із цього укриття, то побачив, що ліска вже немає: все навколо палало, кричали поранені хлопці, лежали трупи», — розповідає хлопець. Він говорить повільно, кожне слово виважене й обдумане, ніби заново прожите.

Завданням Максима та його побратима було вивести з оточення генерала, який керував одним із секторів. Хлопець пояснює: вони мали за всяку ціну уникнути полону, адже командир у полоні — це великий козир для сепаратистів.

«Із цього знищеного ліска ми вночі перебралися в село Многопілля. Там сховалися в підвалі якоїсь радянської будівлі (підвал був добротним, тому ми й вирішили, що він радянських часів). У цьому підвалі ми просиділи до 29 серпня. Вийти на вулицю ми не могли, адже ворожі безпілотники відразу б нас зафіксували. Ми дуже хотіли води, колодязь стояв за 200 метрів, але я розумів, що ці 200 метрів можуть бути смертельними. Коли генерал, який був разом із нами, телефонував у штаб, йому все відповідали: «Завтра, завтра». Він сердився, лаявся, але що поробиш...»

Не дочекавшися допомоги з Міноборони, генерал вирішує вести переговори з росіянами, щоб ті випустили із пастки в обмін на полонених. Спочатку була домовленість, що зустріч мала відбутися вночі, проте росіяни передумали й поставили умову: тільки вранці. Максим розповідає, що генерал довго не погоджувався на умови терористів, наполягаючи на нічній операції, ніби інтуїтивно відчуваючи, що бути біді. Тепер же Максим упевнений: якби це було вночі, живих було б набагато більше.

«Виїхали о 7-й ранку. Колона проїхала повз росіян. Через кілька кілометрів потрапили спочатку в одну засідку, а згодом — в іншу. Росіяни нас розстрілювали, навіть знаючи, що в нашій колоні є їхні полонені! Щоправда, ми витягнули двох, які залишилися живими, але їм уже не хочеться повертатися в російську армію. Коли нас почали обстрілювати, всі бігли, хто куди. Ті горять, ті тікають, ті вже лежать мертвими... Так сталося, що я їхав у напівброньованому мікроавтобусі. Ми їхали просто вперед, підбираючи дорогою тих, хто біг чи лежав поранений. Коли в салоні вже не було місця, ми складали «пасажирів» у багажник. Якщо чесно, то я думав, що ми нікуди не доїдемо, а якщо доїдемо, то привеземо в багажнику гору трупів. Якимось чином нам і ще одній машині, в якій був командир батальйону «Дніпро» Береза, пощастило заїхати в посадку. Ми покидали машини, вибігли, лягли в посадці. Як потім виявилося, в ці дві машини, що доїхали до посадки, вмістилося 17 людей. До речі, один журналіст, який зараз розповідає по телебаченню подробиці подій під Іловайськом, утікав разом із нами (він разом із оператором згодом вирішив здатися в полон і повернувся неушкоджений додому). Так от, ми розуміли, що генерала шукатимуть, адже це хороший козир. Але посадку так розстрілювали, що ми й голови не могли підняти. Тому прийняли рішення чекати темряви і відповзати вночі. Ми цілий день лежали й думали, що до ночі не долежимо. Коли стемніло, почали повзти по кукурудзі».

Максим згадує, як посеред поля виявилося, що до тепловізора, який дивом був у одного з бійців, немає батарейок. Разом із побратимом їм довелося повертатися в посадку, де залишалися покинуті автомобілі (там на них могли вже чекати сепаратисти). «Я завжди носитиму батарейки з собою, навіть якщо не матиму тепловізора», — зізнається Максим.

Завдяки тепловізору чоловікам вдалося дібратися до ліска, в якому вони причаїлися до світанку. Проте коли посвітліло, виявилося, що вони опинилися поблизу російського табору: «Як ми вночі туди заповзли — Бог його знає. Чухаємо голови, вибралися з одного пекла, а залізли у ще краще пекло... Дочекашися темряви, почали відходити. У нас була одна напівзгоріла карта, по якій ми намагалися орієнтуватися. Отак ми дійшли до річки, через яку знезсиленим, із пораненими побратимами, нам довелося переправлятися. І тонули, і грузли в болоті... Але вибралися всі живі. Ідемо далі. Пройшли ще кілометрів із десять. А це вже була третя доба, вже не тільки наш поранений, а ніхто не мав сил іти далі. Коли з’явився мобільний зв’язок, наш командир зателефонував міністру оборони, щоб нас забрали. «Ні, звідти не можемо, ідіть ще десять км», — почув він у відповідь. На це наш генерал відверто вилаявся в трубку.

Не знаю як, але якимось дивом ми дійшли до якоїсь шахти з териконами. «Ми вже на шахті, заберіть нас», — просив телефоном генерал. — «Там немає майданчика для вертольота», — знову відповідали йому з Генштабу...

Знаєте, хто забрав нас звідти? Двоє хлопців із «Правого сектору!» Вони «віджали» в обленерго машину, перевдяглися у форму і вивезли на свій страх і ризик у місце, де вертоліт нарешті зміг сісти і нас забрати...»

Після Іловайська Максимові дали відпочити кілька тижнів удома, а потім знову відправили під Донецьк. Сьогодні ж він чекає, поки відбудеться формування нових груп. І знову — в зону АТО.

Те, що йому разом із другом вдалося повернутися живим з Іловайського котла, він вважає дивом: «Якось нам так щастило з товаришем, що ми виповзли, лишилися живими... Значить, так судилося».

Максим вважає, що в Іловайській трагедії винні ті, хто самовільно залишив сектор, який повинні були охороняти. Таким чином туди й зайшли росіяни, які потім обстрілювали українців, мов у тиру. «Зараз, звісно, багато хто намагається зробити з себе героїв, виступає по телевізору, дає коментарі. Я точно знаю, що якби ми відходили вночі, загинуло б набагато менше людей. Знаю, що якби не покинули сектор Д, ми б змогли уникнути атаки, і коридор би справді існував. А в телевізорі немає правди про Іловайськ»...