НАМ ПОТРIБНА СУЦIЛЬНА ПЛАТНА ВИЩА ОСВIТА
У сучасних дискусіях щодо проблем вищої освіти дедалі частіше виникає сакраментальне питання: платити чи не платити? Воно виникає на побутовому рівні, стає предметом палких політичних суперечок в парламенті, зрештою, воно має значний морально-етичний та соціальний контекст. Полярність думок у цих дискусіях значною мірою є відображенням соціальної поляризації суспільства, відповідно — проявом політичних контроверзій. Для когось питання про платну вищу освіту — це проблема виживання їхніх дітей, їхньої подальшої долі. Для когось — зручний аргумент в політичній грі. Для інших — питання суспільного престижу тощо.
Спробуємо проаналізувати аргументи як противників, так і прихильників платної вищої освіти. При цьому не будемо брати до уваги тих, для кого це питання є лише засобом заробляння політичних вiдсотків.
Противники платної вищої освіти звертають увагу передусім на два взаємопов’язаних аспекти проблеми: соціальний та морально-етичний. Ось їхні аргументи: соціальне розшарування українського суспільства, матеріальне зубожіння більшості населення не дозволяє переважній більшості потенційних студентів платити за навчання. Платна форма навчання є несправедливістю щодо тих, хто не має грошей ані для вступу, ані для регулярних інвестицій у власну освіту чи в освіту своїх дітей. Це загострює соціальну нерівність та напруженість у суспільстві. Унеможливлює доступ до вищої освіти талановитим, здібним дітям з незаможних верств. Знижує якість фахівців, оскільки «багаті» не хочуть вчитися, їм потрібна «бамага», а не знання. Створює елемент залежності викладачів та адміністрації вузів від грошей «контрактників» (якщо йдеться про державні установи вищої освіти). Знижує конкурентоспроможність випускників вузів, завдає суспільству величезних економічних й моральних втрат.
Якщо йдеться про недержавні — аргументи дещо інші. Викладачі цих вузів цілковито залежать від платні. Тому вимоги до якості знань тут нижчі, бо вимогливість може призвести до втрати студентів, і відповідно — завдасть матеріальної шкоди. Наслідок — безвідповідальність викладачів і студентів, гонитва за заробітком та прибутком, падіння якості навчання тощо.
Що робити? Найрадикальніший варіант пропозицій — ліквідація контрактної системи, повернення до безплатної вищої освіти, заборона приватних вищих навчальних закладів. Поміркованіший — поступове витіснення «приватного сектора» зі сфери вищої освіти, одержавлення найжиттєздатніших приватних університетів.
Чи можна вважати ці міркування слушними? Так. Але не безумовно. Усі негативні риси, пов’язані з введенням платних форм освіти, є фактом. Є лише одне застереження — чому їх пов’язують саме з цим нововведенням? Чому платне навчання раптом почали вважати причиною негараздів вищої освіти?
Для початку, мабуть, варто нагадати, що це питання не таке нове, як здається тим, хто вважає його ознакою нашого часу. Пригадаймо, наприклад, хабарі при вступі (як безпосередній вид «платні»), «дзвінки від Івана Івановича» (як «неформальні інвестиції») та інші форми визиску, які практикувалися (і надалі практикуються) у нашій вищій освіті. Практика «безплатного» навчання, де платня таки існувала, нехай у таких «опосередкованих», не є новою.
Коли йдеться про соціальну несправедливість, нерівність, варто пам’ятати, що ситуація у вузах — це лише віддзеркалення реальності, наслідок. Чи варто боротися з наслідками, залишаючи осторонь причини? Чи здатна держава забезпечити загальну безплатну вищу освіту? Очевидно, що ні. Отже, чи не може бути контрактна форма навчання компенсацією соціального розшарування? «Контрактники» у державних вузах частково покривають дефіцит коштів, необхідних для елементарного виживання цих вузів, до яких все ж таки потрапляють i ті, хто вчиться відносно безкоштовно. Якщо йдеться про недержавні вузи, то вони, вочевидь, значною мірою зменшують демографічний тиск на державні, відбираючи значну частину студентів, здатних платити за навчання, та збільшуючи можливості вступу до державних для тих, у кого коштів на це немає.
Інша проблема, яку не можна не помітити. Прямо або «підтекстом» можна почути, що «контрактники» — це такі собі ледацюги, інтелектуально неповноцінні нахаби, які відсиджують у престижному вузі «за бамажку», зневажають викладачів та студентів-«бюджетників» і т.ін. Мені здається, що це — упередження, основою якого може бути почуття несправедливості, оскільки в даному випадку вирішальним чинником є передусім гроші, а не здібності, інтелект, працелюбність. Утім, не можна забувати, що мотивацією для такого стереотипу може бути елементарна заздрість, недоброзичливість, породжені звичкою до «зрівнялівки». Серед «контрактників» чимало тих, хто має талант, інтелект, хто готовий «вчитися, вчитися і вчитися». За свідченням проректора одного з приватних вузів, частка «невмотивованих» (іншими словами, тих, хто «відбуває ув’язнення» у вузі) серед студентів-«платників» коливається на межі 25—30%…
Чи може цей відсоток бути підставою для того, аби заборонити вступ на контрактній основі чи навчання у недержавному вузі? Або, може, вимагати від «контрактників» складання іспитів на загальних підставах? Мені здається, що це — дуже зручний шлях до практики, про яку йшлося вище. Платити будуть, але «опосередковано», і на лавах престижних аудиторій побачимо тих самих «багатих», з невеликим додатком «бідних»… Додам побіжно, що існування «контрактників» (як половинчастий захід) не ліквідувало хабарництва та кумівства.
Проблема якості навчання, залежності викладачів від «матеріальних надходжень» також, мабуть, лише опосередковано пов’язана з платними формами освіти. Радянська система вищої освіти за всіх своїх серйозних загальновідомих недоліків усе ж таки непогано обслуговувала суспільство, під яке вона була створена. Незалежна Україна успадкувала цю радянську систему як своєрідний кредит, який можна було інвестувати в майбутній розвиток. Однак інвестиції не відбулося. Кредит проїдається, розвиток майже непомітний. Система управління вищою освітою, ідеологія і методи навчання, взаємини між викладачами й студентами тощо — все це поки що функціонує за законами суспільства, яке існує лише у вигляді фрагментів, іншими словами — уламків. Цілком зрозуміло, що за таких умов, до яких додається матеріальний занепад, не варто чекати підвищення якості навчання. Можна сподіватися хіба що на підтримування попереднього рівня, що зрештою є також занепадом, оскільки довколишній світ не стоїть на місці. То ж до чого тут платна освіта?
Якщо ректор вимагає від викладачів «поміркованого» ставлення до студентів- «платників» — це його особиста проблема і недалекоглядність, а якщо у загальнішому плані — вади університетського менеджменту. Ця «поміркованість» призведе до взаємної безвідповідальності, в перспективі — до хабарництва, падіння престижу вузу, відтоку контрактників, які таки вчаться, і так далі. В даному випадку сам принцип платної освіти ні до чого.
Перейдемо від контраргументів до аргументів. Які переваги дає платна вища освіта як один з варіантів, який співіснує з безплатною? Аргументи прихильників такі.
Держава неспроможна цілком забезпечити матеріальну базу вищої освіти. Отже, платня за навчання — це компенсація нестачі. Це можливість отримувати кошти на розвиток інфраструктури, матеріальної бази, утримання у вузі викладачів, і не лише пенсіонерів, які не хочуть йти на пенсію (яка і після підвищення залишається образою для людської гідності) а й молодих, без яких перспектив наша вища освіта не має. Це можливість перспективного планування розвитку установи. Це значною мірою фінансова незалежність від держави. Зрештою — це прояв соціальної справедливості, перерозподіл між заможними й незаможними.
Отже, як бачимо, у цій темі вистачає аргументів «за» і «проти». Залишилося дійти згоди щодо перспектив платної освіти. Мій власний досвід праці в університетах Заходу та України підказує, що вища освіта в суспільстві з ринковою економікою не може бути безплатною. У такому суспільстві вища освіта — це ринкова інвестиція. Віддаючи гроші за отримання певного комплексу знань та практичних спеціалізованих навичок, ви вкладаєте капітал, подальша доля якого залежить від ваших здібностей та наполегливості. Зрозуміло, це стосується тих держав та суспільств, де і ринкова економіка, і університетська система вже діють досить давно як налагоджений механізм, (який, між іншим також не застрахований від негараздів). Це певною мірою ідеальна схема.
У сучасній Україні, де повномасштабна ринкова економіка — ще справа майбутнього, де більшість населення поки що переймається проблемами виживання, а не інвестицій, згадана ідеальна схема неможлива. Але можливий перехідний варіант — йдеться про існування «платного сегменту» у вищій освіті. Очевидно, що він має недоліки і переваги. Це варіант переходу до суцільної платної вищої освіти. Я глибоко переконаний, що у майбутньому, коли соціально-економічна ситуація в Україні стабілізується, альтернативи платній вищий освіті не буде. Зрозуміло, що вже зараз треба відпрацьовувати регульовані варіанти цього переходу: виробляти елементи системи державного та приватного кредитування, запроваджувати різноманітні системи платного вступу до вищих навчальних закладів (на зразок центрів тестування), які б забезпечували чесну конкуренцію абітурієнтів, сприяти розвиткові недержавних вищих навчальних закладів, розвивати грантовий варіант фінансування вузів тощо. Тобто фактично йдеться про стратегію роздержавлення та реформування вищої освіти, її переходу на принципи самозабезпечення, конкурентоспроможності. Якщо це вдасться, питання «платити чи не платити?» втратить свою соціально-етичну сакраментальність і стане справою особистою.
ОФІЦІЙНИЙ КОМЕНТАР
Ярослав БОЛЮБАШ, перший заступник начальника департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України:
— Збільшення платних місць у державних вузах, як і збільшення кількості платних вузів, зумовлено, на мою думку, проявом ще однієї яскравої риси менталітету українців — зробити все можливе й неможливе для своєї дитини, в тому числі — дати їй добру освіту. Але кількість місць за державним замовленням певним чином обмежена реальною потребою держави у фахівцях того чи іншого профілю. З іншого боку, державні заклади мають можливість навчати більшу кількість людей. Крім того, в Україні з’явилась певна кількість багатих людей, які спроможні і згодні заплатити кошти за навчання своєї дитини. Торiк майже половина студентів навчалася на платній основі.
Як на мене, тенденція збільшення платних місць у вузах — це хороша тенденція. Завдяки цьому в нас за останні роки виріс важливий показник людського розвитку в державі — показник кількості студентів на 10 тисяч населення.
— Чи не призведе збільшення кількості платних місць до того, що ідея безкоштовної освіти перетвориться на фарс, так як потрапити на місце держзамовлення можна буде, лише пройшовши дуже великий конкурс?
— Держава визначила своїм пріоритетом безкоштовне навчання, безплатну підготовку кадрів. Існує так званий ліцензійний обсяг. Цей обсяг визначає здатність і можливість вищого навчального закладу забезпечити якісну підготовку певної кількості студентів. Тобто кількість платних місць становить різницю між ліцензійним обсягом і кількістю державних місць. Хоча цього року розглядається питання, щоб дозволити вищим навчальним закладам приймати понад ліцензійний обсяг до 20% студентів на найбільш конкурентоздатні спеціальності: іноземні мови, банківська справа, інформатика, маркетинг тощо.
На мою думку, платне навчання — це один із найкращих засобів забезпечення освітніх потреб населення. Крім того, це добрий спосіб утримувати наші бідні вузи.
Наталя ТРОФІМОВА, «День»
