Напередодні третього тисячоліття людство має достойного духовного пастиря
Кароль Войтила народився у Вадовицях біля Кракова. Його батько був шкільним вчителем, потім офіцером. Мати померла, коли Кароль був ще дитиною, а батько виховував сина в суворій дисципліні, гартував його характер. У юні роки Кароль відзначався завзятістю, сміливістю, атлетизмом. Грав у футбол, плавав у небезпечних річках, займався гірським та водним спортом. Значний вплив на подальше життя Кароля справила побожність батька. У книзі «Дар і Таємниця» Іоанн Павло II пише: «... Його життя було суворим, а після того як став вдівцем, стало воно життям постійної молитви. Часто, прокинувшись вночі, заставав свого батька на колінах... Ніколи не говорили з ним про моє духовне покликання, але приклад батька став для мене наче першою домашньою семінарією».
Закінчивши гімназію, Кароль 1938 року вступив до Краківського університету на факультет польської філології. А восени 1939 року окупаційна влада університет закрила, професорів і викладачів вивезла до концтабору. Молодий Кароль активно зайнявся самоосвітою, дуже багато читав. Саме в той час він написав свої перші літературні твори й став членом — автором і актором — підпільної експериментальної театральної групи. Пізніше Папа згадував: «Мушу визнати, що той театральний досвід залишив дуже глибокий слід у моїй пам'яті, хоча в певний момент я й зрозумів, що театр не був моїм покликанням».
Щоб уникнути вивезення на роботи до Німеччини, Кароль почав працювати робітником у каменоломні. У наступні роки Папа з великою пошаною згадував каменярів, разом з якими працював: «Вони знали, що я студент, що повернусь до навчання при першій нагоді. Але ніколи не виказували будь-якої недоброзичливості. Не дратувало їх і те, що приносив на роботу книжки. Часто говорили: «Ми тут постережемо, а пан нехай собі трохи почитає». Cтавши архієпископом Кракова, Кароль Войтила зберіг дружні стосунки зі своїми товаришами по каменоломні, хрестив у них дітей і внуків, ховав померлих. З деякими досі листується.
Іоанн Павло II згадує: «Восени 1942 року остаточно вирішив вступити до Краківської духовної семінарії, тоді «катакомбної», що мало залишитися таємницею навіть для моїх близьких». А восени 1946 року 26-річний Кароль Войтила став священиком — отцем Карлом. Після свячення продовжив освіту в римському університеті Ангелікум, де написав докторську дисертацію з проблем теології. Після двох років душпастирської служби вчився на філософському факультеті Краківського університету, де пізніше став професором.
Папа Іоанн Павло II — дуже освічена людина в таких царинах, як філософія, теологія, етика, соціологія, мистецтво. Він розмовляє вісьмома мовами, а у свята звертається до віруючих 57 мовами. Є автором сотень пастирських, наукових та літературних праць. Всі послання Папи стосуються справ, які хвилюють кожного, про що свідчать і назви: «У праці людина стає більш людиною», «Суспільні турботи церкви», «Віра і розум» тощо.
Церковна кар'єра Кароля Войтили просувалася досить стрімко — у 38 років о. Карло став єпископом-помічником Краківської архієпархії, у 47 — кардиналом. За умов комуністичного режиму Краківський архієпископ виявив себе сміливим і надійними пастором — відстоював права Церкви і віруючих, розбудовував духовну освіту, а також всіляко підтримував рух «Солідарність». Значною мірою завдяки йому польські костьоли стали єдиними місцями, де поляки відчували себе вільними. Попри обмеження з боку влади, кардинал Войтила брав активну участь у діяльності реформаторського II Ватиканського Собору РКЦ. Тут яскраво проявилися наукові здібності, широка освіта та гуманістична філософія Карла Войтили.
16 жовтня 1978 року, після смерті Павла VI, Конклав кардиналів у Ватикані обрав чергового Папу. Ним став 58 – річний кардинал Карло Войтила, архієпископ Краківський. За звичаєм він узяв собі нове ім'я, що складається з імен двох його попередників на Римській кафедрі — пап Іоанна ХХIII та Павла VI, яких він дуже поважав і реформи яких збирався продовжити. Обрання Карла Войтили було сприйнято світовим загалом як сенсація, адже він походив з країни за страшною «залізною завісою».
Що таке «Римський Папа» («батько», «наставник»)? Це, по-перше, глава РКЦ, найбільшої християнської церкви світу. Папа є також верховним правителем Ватикану — мікроскопічної суверенної держави, що міститься в центрі Риму на пагорбі й з усіх сторін оточена високою стіною. Титул «Папа» існує в Західній церкві з IV століття; до цього глава церкви іменувався «єпископом». Папа Іоанн Павло II — 263-й папа за майже 2000 років історії католицької церкви. Римські папи мають довгий офіційний титул, який включає такі назви духовної посади, як «Єпископ Риму і намісник Ісуса Христа», «Наступник Св. Петра, князя апостолів», а також «Раб рабів Божих».
Ставши папою, Іоанн Павло II «побив усі рекорди» в історії папства своїми пасторськими подорожами, зробивши понад 120 закордонних візитів. Усюди Папа несе слово віри, проповідує толерантність і співпрацю між різними церквами та релігіями, відстоює права людини. Загальновизнано, що Іоанн Павло II зіграв неабияку роль у процесах ослаблення соціалістичного табору та припинення холодної війни. Сам Папа вважає, що «він, може, був у цій справі одним із інструментів Провидіння».
Ще більше візитерів Папа приймає. Визначні особистості нашого часу — політики, вчені, письменники, духовенство різних країн, конфесій і національностей вважають за честь бути прийнятими Іоанном Павлом II. Одним із перших проявів «гласності» стала зустріч 1989 року Михайла Горбачова з Папою — після 72 років офіційного примусового державного атеїзму. Цей візит став відповіддю — через десятиліття — на насмішкувате запитання Йосипа Сталіна: «Скільки танкових дивізій має Папа?». Той, хто питав, знав тільки один важіль впливу на світ — брутальну силу.
Стосовно папи Іоанна Павла II дуже часто вживається слово «перший». Він став першим за останні 452 роки неіталійським папою, більше того — це перший слов'янин на папському престолі, перший за багато століть папа- письменник. Але всі ці «рекорди» не можуть затінити важливих історичних починань людини, яка сьогодні очолює Римську кафедру. Згадаємо тільки декотрі.
Протягом майже 2000 років християнські церкви, в тому числі й католицька, сповідували якщо не завжди ненависть, то повне неприйняття іудаїзму та євреїв; у церквах під час богослужінь читалися старовинні тексти страшних прокльонів в адресу іудеїв. Тим самим з покоління в покоління формувався забарвлений антисемітизмом суспільний менталітет. Іоанн Павло II всіляко намагається покінчити з цією традицією, він присвятив проблемі іудейства численні казання та есе. «Треба усвідомити, — каже Папа, — що сини Ізраїлю є нашими старшими братами». За словами одного із відомих єврейських діячів п. Фохмана, «своїми словами й діями цей Понтифік започаткував зміни в тому ставленні до євреїв, яке тривало століттями. Ще ніколи католицько-іудейські стосунки не були такими добрими, як сьогодні». Можна додати, що Папа підтримує дружні стосунки з Головним рабином Риму, який буває на його службах.
Дуже важливим для ментальності сучасного суспільства, не згадуючи вже історичну унікальність, є те, що Іоанн Павло II започаткував процес перегляду певних сторінок історії католицизму та публічне каяття від імені церкви за історичні провини. У книзі Луїджі Акатоллі «Коли Папа просить пробачення...» знаходимо добірку 25 публічних висловлювань Папи, які починаються словами: «Я прошу пробачення». Серед подій, за які римський архієрей вибачається, знаходимо Хрестові походи, взяття штурмом та пограбування православного Константинополя (1204), справи інквізиції, звинувачення великого Галілея, засудження Лютера за бажання піднести моральний рівень церкви та ін. Вибачився Папа також за мовчання Церкви під час масового знищення євреїв Третім рейхом. Багато церковних сановників не згодні з такою позицією Папи, вони не хочуть «перекладати помилки окремих церковних діячів на безгрішну по своїй суті Церкву». Та Папа керується своїм сумлінням.
Минулого року відбулася подія, у можливості якої скептики сумнівалися до останньої хвилини, — Папа Іоанн Павло II побував на «острові Свободи». Цей фантастичний і символічний візит є достойним завершенням ХХ століття і міг би вже поставити на ньому крапку. Бо він є не що інше, як блискуча фінальна сцена тієї драми, того трагічного експерименту, який провадився на світових підмостках прихильниками комуністичної ідеології та атеїзму. Старий хворий римський первосвященик, сучасне втілення християнської моралі й справедливості, нагадав незламному диктаторові про попрату демократію і свободу віросповідання, про політичних в'язнів та злидні населення. Однак лейтмотивом усіх його виступів і казань стали слова: «Ніяка ідеологія не може замінити Слово Боже!».
