Народний майстер Антон ШТЕПА: «Кажуть, немає вічних двигунів. А я не вірю!»
— У мене є книжка Шевченка. Я її перечитав усю. Коли став займатися різьбленням — кинувсь туди: ану, що по Шевченку? Вирізьбив і Катерину, і вдову, в якої староста з жандармом забирають корову. А найперша моя вирізка за його твором — «Ішов кобзар до Києва та й сів спочивати». То художники мені сказали: ну, ви вже точно вліпите, їй-бо. А ще я зробив за мотивом, пам’ятаєте, «Ой не п’ється пиво-меди, не п’ється вода». Лежить чоловік, та вже майже й не дише, а двоє волів коло нього, один серце слухає, а другий руку лиже. А художники й питають: як це ви, діду, додумалися, щоб так зробить, га? А я: та ж ви художники, мусите розуміть. А вони: та ми в місті жили. А-а-а, ясно, кажу, а я з дитинства коло волів і знаю: якщо ти гарно до худоби, то й вона до тебе так. Ще в мене є робота «Танець монашок», там ігумен танцює і дві монашки, гарні молодиці, ігумен до них руки так і простягає, так і простягає. Це мій гумор такий, а людям подобається. На моє 95-річчя була виставка в Київській Лаврі. То я плакав. Дививсь-дививсь і думав: невже це все мої роботи? Сам собі не вірив. А їх — і не знаю стільки. Повинно бути коло трьохсот, а мо, й більше.
Коли почав? Еге, давно то було. Мабуть, аж у п’ятдесят п’ятому році. Я ще й малював. Гарні картини були. У моєму селі Сваричівці до революції був вигін, а на вигоні чотирнадцять вітряних млинів стояло. Води та й води звідтоді утекло, крім мене, либонь, ніхто вже й не скаже, як воно було, як вітряки крутилися, як мливо мололося, яка була в них мелодія. Питають мене, яка така мелодія? Ого, були млини великі, двоповерхові, а були маленькі. То у великих той «коник», що жито трусить під камінь, стукає поволі: тук… тук… тук… А в маленьких швиденько: тук- тук-тук-тук. А тоді дошка на крилі одірвалася чи одійшла, то коли вгору йде, то: р-р-р-р-р, а коли донизу, то: д-з-з-з-з. І так у кожному вітряку. А вітряків — чотирнадцять Усе це створювало таку мелодію, що здавалося, млини співають. І от після революції знайшовся в селі один дурень — Хведько — і знищив усі млини. Порозкидав із своїми товаришочками все, поламав і слід заховав: виорав вигін і скоро лісом засадив. То й досі десь там у хащах крила валяються, жорна лежать закопані, не ліс — млиномогильник. Якось до мене прийшли діти — онуки мої. Хочемо, кажуть, побачить. Я їм розказав, як іти, отуди, за дорогою, та й побачите. А сам — ні. Не хочу дивитися на кладовище млинів. Бо й наш там млин похований. Я ж у ті часи вже тяму мав, то до вітряка динаму пристроїв, вже й електрику вона давала, вже й світло у мене в млині було, аж приїхали із району та й кажуть: крадеш електрику? Яку електрику? Хіба що вітер. Але ж хіба можна вкрасти вітер? А вони: ану, знімай крила, бо самі знімемо й порубаємо. Поліз із сином, зняли. Прибив коло хліва цвяха, досі ті крила висять. Отаке. А взагалі-то, пора вже вічний двигун придумати. І я над ним сиджу, хоч і читав, правда, в газеті, що вічного зробить не можна. А я не вірю. Можна. Все можна. Аби лиш бажання було й духу вистачило. У мене картина є «Майбутнє України», то там основне — млини. Вітер — це ж дармова сила, нам тільки треба навчитися її запрягати, і буде двигун для всіх. Думаєте, як ото мені млина зламали, то й сів і все? Ні, я надумав знову вітряка поставити. І крила є, і вали. Тільки ось у нашого лісника ніяк не допрошуся чотирьох дубків. Для пам’яті кортить вітряка зробити. Для пам’яті я й літака хотів зробить. Достав моторчика, причепив пропелера ззаду і їздив селами. Навіть із своїм знайомим мотоциклістом змагався — скільки я можу вижати із своєї поки що нелітаючої конструкції. То він засік — вісімдесят кілометрів. Ще трохи — й можна було злітати. Я вже й про крила був домовився, і алюмінію на обшивку дістав, та злодії зазіхнули на кольоровий метал, на алюміній, украли все, а потім жінка захворіла й невдовзі померла. То я вирішив, не треба, мабуть, мені робити літака.
І став я робить ліри. Взявся, бо дід мій рахувавсь козаком, і я себе вважаю українцем, і я дуже радів, коли Україна стала незалежною. А особливо мені подобалося слухати лірника із сусіднього села, який ходив по людях, грав і на прожиток собі заробляв. Ходив він, ходив, а тоді вмер. А в нього ліра гарна була. І я розігнався у те село. Прийшов, питаю людей: де ліра? Еге, кажуть, було раніше приходити — згоріла ліра. На поминках де не взялися якісь дурні — ха, то це старця музика така? Та в піч тую ліру, а саме, кажу, поминки були, піч добре топилася. Так пропала ліра. Ось я тоді й надумався зробить ліру, бо вже починав по дереву різьбити. Але ж нема зразка. То я одного разу в музеї її побачив. Кажу: дайте подивитися. Дали. Став грати, а вона не грає. Ось я, кажу, зроблю. Приїхав додому, знайшов дерево, вирізав. І заграть знову хочеться. Давай грать, а не вмію. А тоді давай, давай, давай... За тиждень навчивсь. Тепер будь-яку пісню можу. Я взагалі музику люблю. У мене чотири скрипки було, віолончель (бас), гітара, тобто мандоліна. Усе сам зробив. Ще пацаном був — за що тільки не візьмуся — усе на світі робив. Але мою музику вкрали. Усе забрали, один барабан покинули. Здоровий такий, як воєнний. Син, брат мій — ми в клубі грали, у Києві грали, у Чернігові грали, в Батурині грали. З Києва приїхала експедиція і зробила з мене кінофільм. А все одно музики шкода.
Вони ж як мене обікрали? Зайшли до хати, почали казати, що вони з якоїсь школи, що хочуть привезти учнів, щоб ті подивилися, як я майструю, вирізаю. Роззирнулися, що нікого, крім мене, немає, накинули торбу на голову й давай душити. Мені хоч уже й дев’яносто чотири роки було, а ще кріпкенький. Пручаюся, кажу: хлопці-хлопці, ви молоді, а мені дев’яносто чотири, що ж ви робите? То наче одпустили. Але я вже ніби під наркозом був. То вони все забрали: і скрипки, й віолончель, і два настінних, паризької роботи, годинників, і п’ятнадцять кишенькових, які мені люди позносили ремонтувати. Я, звісно, людям, чим міг — віддав. Деякі молодиці казали: ви ложки вирізаєте, зробіть кілька ложок, та й грець із ним, з тим годинником. Повіддавав я людям. А сам як запився — то вже й хотів покінчити з життям. Не хочу жить, та й годі. Я роблю, роблю, аж узялися якісь хлопці, та й обікрали. Та приїхала моя дочка, та й давай відговорювати. Тиждень у мене пожила, тоді внучка приїхала. Люди порядні стали до мене ходити: щоб ж ви собі, Антоне Гнатовичу, надумали, жити й жити треба, а ви? То я й оставив. Хоч міліція тих злодюг, здається, так і не знайшла. Та Бог їм суддя. Ото в Лаврі як побачив я, скільки моїх робіт і як люди до них ставляться, то й із душі у мене відлягло.
А на врученні стипендій у Київській філармонії, ну отих, що Фонд «Україна — ХХІ століття» придумав, я так і сказав: «Я ще стану козаком!» Думаєте, даремно сказав? Еге, ні. Я за Україну душею. За оту вдову Шевченкову, яку я в дереві вирізав, яку жандарм шмагав нагайкою, за вітряки наші зруйновані, за крила наші порубані, за музику наші вкрадену. А хочете я вам заграю? Хоч скрипку й украли, і баса вкрали, а ліра залишилася. Ось лишень послухайте…
Антон Гнатович починає грати Шевченкове «Реве та стогне…» Дивлячись на нього, мимоволі думаєш: очевидно, недаремно Бог дає таким людям довгії літа. Патріархи на зразок Штепи, мабуть, є носіями того зерна істини, яке має розлущити і зрозуміти для себе кожне покоління. І вони живуть довго, живуть стільки, скільки необхідно, аби ми збагнули їх призначення, прийшли до них і з удячністю прийняли їх знання та досвід.
...А дід усе грає: «...сердитий вітер завива, додолу верби гне високі, горами хвилі підійма...» Та попри всі злі вітри, попри всіх злодіїв та недоброзичливців Антон Штепа злетів. Злетів, уславившись на всю Україну. Нещодавно йому було присвоєно іменну пожиттєву стипендію імені академіка Володимира Вернадського. І зовсім невипадкове сусідство цих людей — видатного академіка, одного з фундаторів новітньої вітчизняної науки й майстра-самоука, золотого самородка, фундатора, носія та охоронця правічної народної ментальності. Саме на зіткненні цих двох стихій — вченої та природної — й зблискує та іскра, яка дає рух «вічному двигуну» нашого народу, його поступові на економічному й духовному шляху.
