Наша хвороба не позбавляє нас прав
Усе почалося в 1998 році, коли я дізналася про свій статус ВІЛ+. Із самого початку медики поводилися не зовсім професіонально щодо до мене. Але в ті роки я нічого не знала ні про свої права, ні про заходи, яких можна вжити у разі неправильного поводження з боку медиків до мене і таких людей, як я. Почну все по черзі.
Стояв теплий жовтневий день, коли в двері постукали дві «симпатичні» тіточки з санстанції та повідомили мені в присутності мами та бабусі про мій діагноз. У цей момент я мало не впала. Прилинула кров до голови, а в очах потемніло. Важко описати ті почуття, які я тоді відчула. І жалість до себе, і сором перед рідними, і кінець життя, і злість на все та всіх. У той момент мені просто пощастило, що поруч зі мною були люди, які справді люблять мене, які дуже мене підтримали. Хоча їм самим було дуже важко, і вони потай плакали ночами. Але коли я прокидалася, вони поводилися так, неначе нічого не сталося, хоча насправді це був страшний сон. Через декілька днів ми з мамою поїхали за місто з нашими хорошими знайомими. Збирали гриби, смажили шашлики, сміялися, співали під гітару. І мені здавалося, що життя триває, входить у своє нормальне русло.
Але ця ілюзія щастя швидко розсіялася. Взимку я захворіла. Мені довелося звернутися до лікаря, де мене одразу відправили до СНІД центру до інфекціоніста. Там дали направлення на здачу аналізів. Коли я прийшла здавати кров, була черга. Я сіла та почала чекати. Тут вилетіла скуйовджена медсестра пенсійного віку, схопила моє направлення (того дня вона, напевно, вельми поспішала) і голосно та виразно крикнула в присутності всього натовпу: «А ти СНІДівська, я сьогодні у СНІ Дівських кров не беру». На той момент мене, мов блискавкою вдарило… Люди з черги почали розходитися від мене в різні боки. Що я відчувала в той момент, можете собі уявити!
У мене вистачило сил зібратися з думками. Пригадала, що читала про закони, прийняті в Україні, й пішла просто до головного лікаря. Після цього пенсіонерку-медсестру відправили на пенсію.
Я розповіла цю історію бо багато хто абсолютно не знає своїх прав. А згодом починають і зовсім забувати, що вони такі самі люди, як і всі інші. І що ВІЛ-статус не дає нікому права принижувати таких людей, а медикам відмовляти їм у допомозі. А ВІЛ-інфекція — така сама хвороба, як й інші. Є, наприклад, гепатит С, який нічим не кращий за ВІЛ/СНІД. І ви маєте повне право не говорити про свою хворобу лікарю.
Пам’ятайте, що закон про права людини на Україні ще ніхто не скасовував. Більш того, ми намагаємося будувати відкрите громадянське суспільство, де права людини повинні бути не тільки декларовані, а й дотримані!
