Національне: свідоме і несвідоме
Коли говорять про українця «національно свідомого», за умовчанням протиставляють йому особистість «національно несвідому», причому наявність чи відсутність національної свідомості трактується як результат вільного вибору дорослої особистості. Нехай навіть цей вибір і здійснюється під впливом обставин, не важливо — матеріального чи ідеального характеру. Мій дядько, родом із Твері (більш російського не буває!), перебравшись після війни до Києва і будучи змушеним вивчити українську мову, знання якої було необхідною умовою вступу на роботу в апарат Ради Міністрів УРСР, став свідомим українським націоналістом (і, відповідно, несвідомою російською людиною).
«Ubi bene, ibi patria», що бере початок ще від Арістофана, зазвичай «застосовується до безпринципних людей, які легко змінюють свою вітчизну на будь-яку країну, що спокусить їх якимись вигодами» (так трактують цей афоризм автори книжки «Крилаті слова»). Ключове слово тут — «легко»: сьогодні ганяю м’яча за Україну, завтра — за Росію, сьогодні отримую пенсію та пайки до Дня Перемоги в харківському соцзабезі, завтра — в тель-авівському чи штутгартському. А якщо «важко», а якщо — з переосмисленням принципів? Як «із Савла — в Павла»? Дихаючи погрозами та вбивством на учнів Господа, він терзав церкву, входячи в будинки, і, тягнучи чоловіків та жінок, віддавав їх у темницю — так описує Савлову діяльність книга Діянь апостолів. Чи можна уявити, щоб такій людині судилося стати великим апостолом, поширювачем християнства, «избранным сосудом Моим», як сформулював сам Господь покликання Савла.
З лютим гонителем віри Христової трапилося, як відомо, преображення, бо осіяло його світло з неба, і почув він голос Господній, що є дивом. Чудове отримання Україною незалежності могло схожим чином вплинути на вчорашніх борців з «українським націоналізмом», перетворивши їх на національно свідомих українських державотворців. Нічого дивного і лицемірного тут немає, треба лише з розумінням ставитися до природної підозрілості та образи тих українських патріотів, які пройшли через табори та в’язниці.
Виходить, що різниця між «національно свідомим» та «національно несвідомим», між принциповим і безпринципним усього лише кількісна — легко чи важко, швидко чи повільно, — і відрізнити їх досить непросто. Ще зазначу тут, що національна «несвідомість і безпринципність» може бути ідеальним свідомим принципом (наприклад для кініків — перших космополітів та інтернаціоналістів в історії).
Але є у національного й інший вимір — у сфері психічно несвідомого, і цю «національну складову» змінити дуже важко. У дитинстві мене залишали абсолютно байдужим казки на давньоруські мотиви: билини, богатирі, русалки на гілках та інші слов’янські міфи, але дивним чином захопила «Калевала» (карело-фінський народний епос. — Ред. ). Зараз я можу сказати, чому: козацька легенда «витісняє всю попередню національну міфологію і досі залишається українським національним міфом» (Мирослав Попович). А тому неусвідомлених, архаїчних глибин мого українського єства російські міфи торкнутись не могли.
Я й досі можу напам’ять декламувати Шевченка із шкільної програми, а ось Пушкіна (як, утім, і інших) забув відразу ж після «проходження». Хоч школа була, звичайно, російська, і моя рідна мова — російська. Тепер я розумію, чому: зовсім не через учителя чи власні свідомі уподобання (які у тринадцятирічного хлопця можуть бути поетичні уподобання?), а тому, що до неусвідомлених глибин моєї української душі могли дійти і залишитися там навіки тільки слова українського пророка.
Так, тільки шевченківському слову Богом дано таке: «Я не знаю іншого поета, кому б так поклонялися — в масі, немов святому, обливаючись сльозами, як у церкві, зашкарублі мужики, перед іконою- портретом у рушниках на таємному ювілеї, в каптерці, хором, як Отче наш: — Батьку! Тарасе!..» Але, з іншого боку, однаковою мiрою тільки українцю дано так сприймати Кобзаря. Причому українцю несвідомому, який не усвідомлює своєї національної належності і не рефлексує з цього приводу — як ті зашкарублі мужики з «Голосу з хору» Абрама Терца, які обливаються сльозами.
У нас у Харкові видається газета «Симон», у якій є щоденна рубрика «У цей день народилися». Звідси читач дізнається, наприклад, що у двадцять шостий день серпня народилися: «Христофор Колумб (1451) — іспанський мореплавець, першовідкривач Америки; Олександр Кальянов (1947) — співак; Земфіра Рамазанова (1976) — співачка, автор та виконавець своїх пісень, Макколей Калкін (1980) — американський актор-кіновундеркінд». А 27 серпня народилися: «Іван Франко (1856) — український письменник, поет; Теодор Драйзер (1871) — американський письменник; Фаїна Раневська (1896) — актриса, народна артистка СРСР; Богдан Ступка (1941) — український актор театру і кіно». Помітили цікаву закономірність цих сухих довідкових рядків? Усіх іменинників назвали за національністю (зрозумілою правильно — не в кровному, а в національно-державному плані), всіх, крім росіян. Для українського автора рубрики в українській газеті Кальянов, Раневська та Земфіра — настільки свої, що йому дивним видається навіть указувати, що вони — росіяни. А Франко та Ступка настільки чужі, що підлягають національній ідентифікації нарівні з іспанцем Колумбом та американцем Драйзером. Я далекий від думки приписувати автору цієї пізнавальної рубрики свідомий антиукраїнізм. Просто він несвідомо росіянин, який ніколи не замислювався з цього приводу. А ось свідомі українці з вищестоящих могли б вказати несвідомому автору, що не годиться так вести рубрику в українській газеті. Після незначних виправлень (Кальянов, Земфіра, Раневська — російські співак, виконавець, актриса; Франко, Ступка — поет, актор), які напевно залишаться непоміченими читаючою публікою, переміг би не тільки здоровий глузд. Виправлення правильно вплинуло б на підсвідомість — за принципом 25 кадру.
Силу несвідомо набутого я відчув на собі не далі як тиждень тому. Знаходячись на відпочинку і перебуваючи в розслабленій свідомості після вживання істотної, однак цілком розумної кількості, ми з друзями виконували під гітару «пісні народностей», серед яких ближче до апофеозу запитаним виявився і гімн Радянського Союзу. Так ось, коли настала черга приспіву, троє мужиків, які розміняли п’ятий десяток, схопилися, як один, підкинули руки в піонерському привітанні (але чомусь зі стисненими кулаками) і заревли на все горло: «Славься, отечество наше свободное!»…
Сон розуму породжує чудовиськ. Та лише в тому випадку, якщо в розум, що спить, цих чудовиськ свідомо поселять.
