Навколоцерковнi ЗМI про «невiрних» православних

Новий рік щойно почався, а час уже ставить на підмостках світу, один за одним та одночасно, численні спектаклі всіх театральних жанрів — трагедії, драми, комедії, а також — фарси та водевілі. Із заплутаними інтригами та несподіваними боковими діями, з талановитими акторами різних амплуа — величних героїв, батьків-моралістів, підступних інтриганів, невдалих простаків, самовпевнених генералів, благородних Донкіхотів. Як приклад, пропонуємо читачеві далеко не повний огляд навколоцерковних ЗМІ за 2002 рік.

Візит Папи Івана Павла II до Болгарії — справа вирішена. Як повідомляють католицькі інформаційні агентства, на запрошення уряду країни візит Римського понтифіка відбудеться 23 — 25 травня. Православна церква Болгарії запрошення Римському Папі не надсилала, однак Болгарський патріарх заявив: «Ми його не запрошували і не будемо запрошувати. Але Папа приїжджає, і ми приймемо його і продемонструємо свою болгарську гостинність».

Православна церква Росії вимагає від Ватикану повернення древньої ікони Казанської Божої Матері. Ікону Казанської Богоматері було вивезено з Росії у 1920 році разом iз багатьма іншими церковними скарбами. У 1970 році невідомий американський колекціонер продав ікону за три мільйони доларів одній iз католицьких організацій. А у 1993 році її подарували Папі Івану Павлу II. Останнім часом ця тема отримала несподіваний розвиток. Президент Татарстану Шаймієв заявив, що ікона Казанської Божої Матері, яка зараз зберігається у Ватикані, може бути повернена Росії, а точніше — в столицю республіки Казань у зв’язку із святкуванням тисячоліття міста у 2005 році. Цього нібито бажає Папа Іван Павло II, «видатна духовна особистість» нашого часу. Тим часом у ЗМІ Татарстану розповсюджено повідомлення, що Глава татарських мусульман надіслав запрошення Римському Папі відвідати Казань. Ці повідомлення, однак, офіційно не коментуються.

Митрополит Смоленський та Калінінградський, Глава Відділу зовнішніх відносин Московської патріархії Кирило висловлюється за єдність. 5 січня 2002, відповідаючи на запитання слухачів радіо «Маяк», митрополит Кирило зробив кілька програмних заяв. Так, у відповідь на запитання щодо можливої відмови Росії від Калінінградської області, митрополит Кирило сказав: «Моя відповідь буде рiзкою. Так довго, як у Калінінградському регіоні існує Православна церква, цей регіон завжди буде належати Росії. Це не просто ствердження, не просто слова. Щоб підтвердити їхню правдивість, ми вирішили збудувати величний кафедральний собор Христа Спасителя у самому центрі міста. Нині будівництво йде повним ходом».

Митрополит Кирило висловився також щодо автокефалії українського православ’я. На його думку, «переважна більшість православних України рішуче налаштована проти автокефальної церкви. Це їхній вибір. Ми не можемо щось нав’язувати їм, так само, як не можемо нав’язувати суверенітет державі, яка хоче жити у союзі з іншими державами. Так само неможливим є й протилежне. Ми виходимо з того, що православні християни України повинні самі визначити майбутнє Православної церкви в Україні — разом iз кліром, ієрархією. Якщо ці люди скажуть нам, що вони хочуть автокефальну церкву, нехай вони, з Божого благословення, мають її.

Але сьогодні ці люди кажуть, що вони не мають такого бажання, бо єдине, що зараз дійсно об’єднує Росію та Україну, це — єдина церква. Доти, доки ми маємо одну церкву, ми маємо одне життя та одну душу».

Газета «Советская Россия» 4 січня 2002 р. надрукувала статтю відомого православного публіциста Костянтина Дюшенова «Міф про «православного президента», в якій автор висловлює свої сумніви (м’яко кажучи) в тому, що президент Путін має право вважати себе православним.

Пан Дюшенов пише про те, що останнім часом у ЗМІ, у політичних і навіть духовних колах робляться «титанічні зусилля» заради того, щоб створити імідж «православного Президента Путіна». Здавалося б, у цьому немає нічого особливого — росіяни давно звикли до того, що політики намагаються так чи інакше використати високий моральний авторитет церкви.

Цього разу, однак, робиться спроба переконати у «православності» Путіна ту частину населення, яка дійсно сповідує православ’я. Минулого року на цю тему вийшло чимало публікацій у центральній та місцевій пресі. Вершиною кампанії стало інтерв’ю з настоятелем Московського Срітенського монастиря архімандритом Тихоном Шелкуновим під рекламною назвою: «Путін і його сім’я — християни; це головне». Інтерв’ю, яке архимандрит Тихон дав афінській газеті «Khora», було передруковане у грудні 2001 року у аж ніяк не християнських «Известиях». З інтерв’ю випливає, що о. Тихон є, у повному православному розумінні цього слова, духівником і сповідником Президента Росії і, таким чином, несе тягар відповідальності за душу господаря Кремля. Архімандрит стверджує, що «Путін є не просто номінальним, а істинним православним християнином, людиною, яка практикує таїнства сповіді та причастя і усвідомлює свою відповідальність перед Богом за високе служіння, яке йому довірено, а також — за свою безсмертну душу».

Незрозумілим, пише пан Дюшенов, залишається одне — як такий зразковий християнин, тобто Володимир Путін, може публічно зрікатися Христа? Але факт залишається фактом: у вересні 2000 року в телевізійному інтерв’ю, яке він дав Ларрі Кінгу (CNN), сталося саме це — зречення. На запитання Ларрі Кінга: «Ходить багато чуток про ваші релігійні погляди. Мені говорили, що ви носите хрест. Чи вас хрестили? Чи ви віруючий? Які ваші погляди на релігію?» наш «православний президент» відповів: «Я вірю в людину. Я вірю в добрі наміри. Я вірю, що ми тут для того, щоб робити добро. І головне в тому, щоб досягнути цього і почувати себе спокійно».

Коли б так сказав «папаша» Єльцин, це нікого б не здивувало. Але з вуст людини, яка всіляко намагається бути православною, ця заява є екстраординарною. Відповідь Путіна не можна назвати не тільки православною, але навіть взагалі християнською. Так відповідати на запитання про віру може тільки особа, нескінченно далека від російської релігійної традиції».

Тим часом, продовжує Дюшенов, робляться спроби створити думку, що Путін в умовах ХХI століття взяв на свої плечі сакральне, містичне служіння «стримувача» світового зла. Те служіння, яке у старі часи несли Помазаники Божі — російські імператори, «збирачі землі російської». Тим самим Путін нібито відновив обірваний у 1917 році багатовіковий «ланцюг часів». Костянтин Дюшенов вважає це блюзнірством, профанацією і, головне, — небезпечною загрозою російському православ’ю. Визнання путінського «православ’я» самою церквою означатиме духовну смерть Росії. Після цього кожен матиме право, якщо це йому вигідно, називати себе «православним». Історія з «православ’ям» Путіна підриває найглибші конфесійні та аскетичні основи російської самосвідомості та церковної доктрини порятунку.

Різдвяне звернення та заява Союзу православних громадян України та організації «Единое Отечество» міста Одеси передаємо у фрагментах: «…Що ж робити нам, православним християнам Новоросії, Криму, Малоросії, Підкарпатської та Галицької Русі?... Необхідно чітко і ясно зрозуміти і донести до кожного, що православ’я зможе зберегтися як світова релігія тільки за умови найтіснішої політичної інтеграції Росії, України та Білорусії. Тоді Православна російська церква буде займати одну шосту частину планети і зможе розгорнути широку місіонерську діяльність у всьому світі. У випадку, якщо цього не станеться, Україна перетвориться на форпост войовничої русофобії, буде насильницьки окатоличена; те саме станеться і з Білоруссю, а Росію буде викинуто у мусульманський та китайський світ. Православ’я в цьому випадку перетвориться на мікроскопічну релігію, що зникає. Назвемо речі своїми іменами — у цьому випадку шлях антихристу буде розчищено. Одна справа, коли на шляху войовничого антихристиянства стоїть могутня православна держава від Карпат до Тихого океану, що має колосальний ресурсний, технологічний та військовий потенціал, інша — тільки маленькі Греція (проти якої завжди готова виступити Туреччина) і розчленована, розгромлена Сербія, все населення якої дорівнює двом російським мегаполісам...

Возз’єднання Великої, Малої та Білої Русі необхідно здійснити в найкоротші терміни. Тільки в єдиній державі ми, православні, будемо справжньою більшістю, яка зможе відстоювати свій громадський та політичний порядок, вимагати воцерковлення освіти, виховання всього суспільного життя... Будь-яке затягнення возз’єднання збільшує шанси чужих релігійних систем. Таким чином, кожен, хто виступає проти возз’єднання єдиновірної та єдинокровної Великої, Малої та Білої Росії — є вільним або мимовільним ворогом православ’я. У зв’язку з цим ми прямо і ясно говоримо — кожен, хто виступає не те щоб за автокефалію канонічної Української православної церкви Московського патріархату, але й за надання їй статусу автономної, є ворогом православ’я. Автономія — це крок до відділення від Московського патріаршого престолу, отже — зло. І ніякою демагогією нас не обдуриш... Наступний крок у бік відділення від Московського патріархату — це крок у безодню... Ми вважаємо за необхідне домагатися того, щоб Київська кафедра повернулася до свого найдавнішого статусу другої за значенням кафедри Російської православної церкви. Виходячи з вищевикладеного ми заявляємо, що кожен клірик або мирянин, який виступає за автокефалію або автономію Української православної церкви Московського патріархату, буде підданий православним народом повній ізоляції. Їхні богослужіння не будуть відвідувати, їхні видання не будуть купувати православні християни. Ми зупинимо всіх, хто плете змови проти Церкви Христової! Ми, як платники податків, не збираємося фінансувати антиправославну антиросійську пропаганду на телебаченні та в школах. Ми ніколи не будемо слухати лукавих фарисеїв, які намагаються запевнити нас в тому, що православні християни — поза політикою. Православ’я або смерть. З нами Бог!»

У матеріалі використано повідомлення Інтернет-сайтів: Stetson University-BBC MIR, «Единое Отечество», «Радонеж», Сретенського монастиря.