Назад, до рідної України

Я вроджена українка, та майже все життя прожила в Білорусі. Цю країну поважаю і люблю, але, зіткнувшись із білоруською судовою несправедливістю, хочу повернутися на Батьківщину. Наразі я відновлюю документи й хочу отримати посвідчення «закордонного українця».

Я понад 40 років працювала з дітьми, відмінниця освіти, створила дитячу народну студію декоративно-прикладної творчості «Бусляня» («Лелеченя»). Нещодавно вийшла на пенсію, проте як член Спілки народних майстрів продовжую працювати творчо.

2002 року я взялася обробляти сусідську земельну ділянку, якою ніхто не займався. Своєму сусідові-земляку я сумлінно платила гроші за користування його землею, а потім домовилася з ним про передачу права власності, що було затверджено на зборах правління садівничого товариства «Птичь» у жовтні 2003 року. Однак мій сусід повівся непорядно й продав ділянку без моєї згоди. Витративши гроші, час і сили, я, зрештою, лишилася ні з чим, оскільки довіряла, як виявилося, нечесній людині. Я, людина із заслугами, пенсіонерка, виявилася приниженою, ображеною та пограбованою. Я подала позов до суду з надією на відновлення правди й справедливості, але суд захистив шахраїв і щедро їх винагородив. Суд, як мені сказали, шахрайство не розкриває, цим займається прокуратура. Тепер я сподіваюся, що прокуратура, до якої я звернулася, відновить справедливість.

Перед виїздом до Києва у газеті «Вечірній Мінськ» прочитала статтю «Гривню не здаємо», в якій описувалося безрадісне становище в Україні. У дорогу я збиралася вже без ентузіазму. Та коли у Києві я зайшла з сумками до метро, мені з уклоном сказали: «Проходьте, ветеранам праці в нас безкоштовно». Я була вражена, адже у нас пенсіонери оплачують повну вартість проїзду на всіх видах транспорту.

Подруга, у якої я зупинилася, мого ж віку, продовжує працювати. Коли я спитала у неї, на який час вона продовжила трудовий контракт, вона подивилася на мене зі здивуванням. Річ у тім, що в Білорусі існує принизлива контрактна система, за якої кожний працівник має щорічно ходити вклонятися начальству, щоб продовжити трудовий контракт. Натомість в Україні, як я бачу, про подібне ніколи не чули. А я в Білорусі через це звільнилася.

У Житомирі мої родичі та друзі отримують надбавку до пенсії як «діти війни» — 25%. Я ж у Мінську жодних надбавок не отримую, і сама фраза «діти війни» там ніколи не звучить. Пенсія в мене набагато нижча, ніж у родичів в Україні. До того ж, продукти й товари у Києві та Житомирі, наприклад, у достатку, та й дешевші ніж у Мінську.

Ніяких жахів в Україні, які описував «Вечірній Мінськ», я не побачила. Це хоч і затяжні, але тимчасові труднощі, які працелюбний народ України переживе гідно. Але жити хочу в країні, за яку, як каже чоловік, можна віддати життя, більшого й не бажаю.

Зараз я маю намір забрати своїх ляльок, які експонуються у Державному музеї гри й іграшок. Низький уклін рідній Україні за дбайливе збереження традиційної народної іграшки, адже це найдавніший і найбільш значущий пласт культури, на якій ми повинні виховувати наших дітей і онуків. Захоплююся виготовленням ляльок із раннього дитинства. Любов до ляльки мені прищепила бабуся Матрена Терентіївна з Черкащини. Я зараз привезла в український музей ляльки-обереги, які майструвала під керівництвом бабусі у повоєнні роки. Вони створюються без ножиць і голок. А в ляльках-зернушках, розповідала бабуся, в період розкуркулення вони ховали елітне зерно, й зберігали цих лялечок під образами до посівної.