Не бути байдужими!

Студенти Дискусійного клубу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка розпочали новий інтелектуальний сезон, щоправда, у дещо іншому форматі. Це не означає, що учасники припиняють серію зібрань і роздумів на певні теми, просто розширюють коло проектів. Окрім звичної праці, студенти розпочали волонтерський проект для підтримки поранених українських героїв, які наразі перебувають на лікуванні у Львівському військовому госпіталі.

ВИХІД ПОЗА АУДИТОРІЮ

Нещодавно студенти-учасники Дискусійного клубу, який функціонує на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, міркували над графіком чергової інтелектуальної весни. Студенти надалі продовжуватимуть свої обговорення на основі прочитання «Бронебійної публіцистики» та «Підривної літератури», організовуватимуть тематичні зустрічі та обговорення. Зокрема, попереду прочитання праці Ліни Костенко із серії «Підривна література» — «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». Проте наразі виникла потреба у дещо іншому напрямку роботи клубу. Учасники вирішили розпочати проект волонтерської підтримки поранених бійців у зоні АТО, які наразі перебувають на лікуванні у Львівському військовому госпіталі. Зараз ми складаємо базу даних таких героїв — передусім про тих, хто є самотнім, не має підтримки, щоб провідувати їх і дарувати нашу увагу. Учасники клубу вирішили працювати у двох напрямках — провідувати і спілкуватися з героями, а також писати про них, зокрема, створити спеціальний соціальний веб-ресурс, на якому можна було б фіксувати історії життя бійців і повідомляти про потребу допомоги. Також студенти розглядали версії, щоб перекладати ці історії іноземними мовами, розсилати своїм знайомим в інші країни, таким чином шукати необхідні кошти для лікування. Дискусійники зробили висновок, що інтелектуальні дискусії, перегляди фільмів, прочитання відповідної літератури — це, безперечно, важливо і добре, проте потрібно виходити поза аудиторію. У час, коли держава потребує наших чуйних душ і дбайливих рук, зачинятися в академічних колах і розмірковувати про вічне — щонайменше злочин проти своїх власних позицій. Окрім того, маємо синтезувати прочитане й використовувати все на практиці.

ЛУПАТИ СКАЛУ БАЙДУЖОСТІ!

Ходжу волонтером до Львівського військового госпіталю вже понад місяць. Звичайно, що вражень та емоцій — чимало, адже сам час, у якому ми живемо, і трагічний, і водночас унікальний. Для нас, покоління 1990-х, війни та герої — ілюстрації з підручників. Ми ніколи не думали, що зможемо переживати подібне. У госпіталі я по-новому переосмислила наше покоління, адже навідую хлопців свого віку, яким від 23 до 25 років. І ці хлопці є точкою неповернення до того, як жила країна до Революції Гідності та війни. Але серед своїх знайомих, колег, яким розповідаю їхні історії, часто можна почути про те, що, мовляв, ми занадто чутливі, щоби йти до хлопців, бачити їхні рани, ампутовані кінцівки. Та й чим вони настільки особливі, щоб про них говорити, таких жертв війни — чимало! Я ніколи не погоджусь із цим. По-перше, кожне життя — унікальне та цінне, кожен хлопець — це герой. По-друге, коли я чую подібні розмови, то ставлю під сумнів, чи ці люди можуть взагалі називатися українцями, бо бути громадянином за паспортом і бути справжнім українцем чи українкою — це різні речі. По-третє, сьогодні ми не маємо права ділити біль і страждання на «наш» чи «їхній». Те, що в країні війна, — наша спільна проблема, і кожен із солдатів — це наш близький родич, для якого є особливе місце у сім’ї.

Тому волонтерський проект Дискусійного клубу спрямований на те, щоб жоден із наших поранених героїв не почував себе поза увагою, викинутим «за борт» суспільства. Із невеликого досвіду волонтерства можу запевнити, що навіть найменша увага в госпіталі — на вагу золота. Крім того, як журналісти ми повинні лупати цю скалу байдужості в суспільстві, щоб у ньому не звикали до смертей, людських жертв і горя. Бо тільки відкритість сердець і національна єдність — найкраща панацея від війни. Адже суспільство зі скам’янілими душами нічого не варте!