Не комплексуймо, ПАНОВЕ
Ну, залишимо Гондурас, він на тому кінці світу, а от Швейцарію шкода. Та й Німеччину теж... і взагалі — всю Європу. Немає в них того, що в нас на кожному кроці, тобто — на кожному слові.
А може, навпаки? Може, ми вимушені кожного разу самі себе в чомусь переконувати? Може, нам для повного щастя треба, щоб чогось не вистачало, щоб як при соціалізмі увесь час боротись: за врожай, за п’ятирічку, а тепер із «внутрішнім голосом», котрий ставить під сумнів цю саму незалежність?
Справа набагато серйозніша, ніж це здається на перший погляд, бо слова, як і усе в світі, від необережного і дуже частого вживання блякнуть, старіють, стають емоційно безсилими.
У тих рідких випадках, коли виносять військовий прапор, люди внутрішньо підтягуються, відчувають якусь урочистість, душевну піднесеність. А якщо з цим прапором старшина стане кожного дня виводити солдатiв на стройову підготовку, то ним при нагоді можна буде вже й чоботи підтерти.
Отож і святі слова треба вживати обережніше.
А візьмемо таке поняття як «національний»... У нас це і університет, і опера, банк, академія, агентство, спілка, і що завгодно. Була навіть гвардія, та її скасували. Таке враження, що вже загублено різницю між національним та державним. Але ж це різні поняття. Нація має конкретну назву. Якщо у національному банку, кажуть, серед співробітників є і євреї, і росіяни... та й обслуговує він різні, скажімо так, етноси, то ж до якої саме нації він належить? Якби то був Центральний, або Головний, або Державний банк України — інша справа. Україна наша держава, я її громадянин, і хоч би до якої нації належав би, мав вважати цей банк своїм. Те ж саме стосується опери, академії, навчальних закладів і таке інше.
Якщо у назвах всіх вищезгаданих та безлічі інших установ під словом «національний» мається на увазі... так би мовити — чільна нація, то мільйони інших громадян мають сприймати ці структури не зовсім своїми. А піднімати країну з колін, підносити її економіку, культуру, науку до рівня європейських держав можна тільки загальними зусиллями всіх громадян. Як сказав один iз героїв Андрія Платонова: «Без одного человека народ не полный».
Не може не дивувати бажання деяких наших достойників усі більш-менш помітні явища в країні розглядати, так би мовити, під мононаціональним кутом зору. Один iз них, виступаючи в Спілці письменників, пропонував закрити музей М. Булгакова. Не закрили. А от вулицю Рєпіна перейменували. Я не знаю, хто із сучасних діячів зробив більше для національного самоствердження українців, ніж Ілля Юхимович. Не кажу вже про його всесвітньо відомі картини «Вечорниці» або «Запорожці пишуть листа турецькому султану» — чого вартий його багатющий етнографічний пошук щодо запорізького козацтва!
Якщо під отим вищезгаданим кутом розглядати спадщину, що її прийняла наша молода держава, то куди подіти Сергія Корольова, Олега Антонова, Віктора Глушкова, або того ж Олега Борисова, що залишив нам невмирущого кіногероя Голохвастова. Можна привести ще сотні й сотні імен, аж до наймолодшого чемпіона світу з шахів Руслана Пономарьова.
До цієї ж теми можна додати... назвемо його так — синдром Змія Горинича. Пам’ятаєте його одвічну занепокоєність: «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет!» Незрозуміло, чому деякі псевдопатріоти, або просто люди необізнані, намагаються будь-що забути, відхреститися від того, що праматір нашої молодої держави — Стародавня Русь. Адже по крові українці ближче до тих стародавніх русів, ніж росіяни. Руси як самостійний етнос відомі авторам шостого (!) століття, та ще у десятому віці хроністи тих часів чітко відрізняли русів від слов’ян. Руси голили чоло, залишаючи на тімені косицю, а слов’яни стриглися «під горщик», руси мешкали у військових поселеннях і харчувались військовою здобиччю, частину якої продавали хазарським євреям, а слов’яни були типовими гречкосіями, займалися тваринництвом та землеробством. І тільки десь на межі тисячоліть ці два народи створили новий етнос, при чому назва йому дісталася від русів, а щодо мови, то перемогла більш висока культура гречкосіїв, ніж вояків. Та деякі традиції отих русів, скоріше, були сприйняті запорізькими козаками, ніж московським боярським військом.
Це коротко щодо історії питання. Тому дивує, коли деякі люди, згадуючи стародавню Русь, кожного разу додають «Україна». Скажімо, нещодавно відбулися урочистості біля пам’ятника князю Володимиру. В повідомленнях про це автори додають: «який хрестив Русь-Україну».
Та не було ж тоді України! Цим словом в минулі віки називали порубіжні землі, котрі відстояли далеко від культурних, політичних центрів. Була, наприклад, Польська Україна, яка зовсім не мала відношення до Польщі. Так називали землі Московської держави, котрі межували з Диким полем — це сучасні Курськ, Орел. Взагалі назва «Україна» вперше зустрічається через півтора століття після хрещення Русі — у Іпатіївському літописi. Переяслав, Чернігів, Новгород-Сіверський вважалися українськими містами Київської Русі. Київ у цьому переліку ніколи не стояв, він був центром. У тринадцятому столітті навіть московські землі, увесь простір між Окою та верхньою Волгою носили назву «Украйна Залесская».
А щодо загальної назви території нашої країни, то вона називалася Руссю ще й за часів Богдана Хмельницького. У своїх переговорах iз Москвою він просив «помагати козакам і взяти під свою оборону їх і всю Русь».
Ну то, може, Хмель так називав свою батьківщину, щоб догодити московському цареві? Ні, його писар Виговський, ставши гетьманом, просив польського короля, як пише М. Грушевський, взяти під свою владу «осібно автономне тіло — велике князівство Руське». І далі: «Головою вел. кн. Руського буде гетьман», якого затверджуватиме польський король iз числа кандидатів, що йому запропонують козаки.
Отож ми прямі спадкоємці Стародавньої Русі, її великої культури, звичаїв, навіть назви. Адже «Киев — мать городов русских», а Києво-Печерська лавра — духовне джерело усіх східних слов’ян.
Стародавня Русь вмерла як етнос, але вона дала життя новим націям — сучасним українцям, білорусам, росіянам. Останні, ті, що живуть у сучасній Україні, у багатьох місцевостях складають її корінне населення, як татари у Криму, греки у Приазов’ї, угорці у Закарпатті, i кожен робить свій неповторний внесок у державну скарбницю культури, науки, мистецтва.
Автор усвідомлює, що є деякі речі, про які слід говорити обережно, щоб не зачепити глибокі, дуже потаємні і вразливі почуття людей. Тому дозволю собі скористатися історичними прикладами, що допоможуть зрозуміти деякі сучасні явища. Моє покоління пам’ятає галасливу кампанію боротьби із космополітизмом, яку проводили комуністичні ідеологи. Партія нам казала, що паровоз уперше побудував не Стефенсон, а брати Черепанови, радіоприймач — Попов, а не Марконі, навіть була лампочка Ілліча, а не Едісона. Пересолили. Одразу пішли анекдоти, що наші карлики вище, а радянський параліч найпрогресивнiший параліч у світі.
Ми також пам’ятаємо, що до 100-річчя з дня народження Леніна партія розгорнула шалену кампанію. Виходили статті й книги, п’єси й кінофільми. Його ім’ям було названо вулиці, підприємства, колгоспи... Людей залишали після роботи, щоб вивчали його біографію, по колгоспах гасали лектори... І передали куті меду. Блискавично стали поширюватись анекдоти — нібито до ювілею випустять мило «По ленінських місцях», одеколон «Пахощі Ілліча» та ще й цукерки «Ленін у шоколаді».
Коли когось або щось люди не приймають, лаються — то ще не дуже страшно. У кожного явища, у кожного діяча є свої прихильники й свої вороги. Як говориться, не можна в трамваї стояти до всіх обличчям... Але те, що не під силу пропаганді, або, як кажуть зараз, чорному піару, можна принизити однією посмішкою.
Отож, повертаючись до початку, я переконаний, що не слід зловживати такими високими й святими словами й поняттями, як «національне» або «незалежність». Бо зараз вони впадають в око з газетних сторінок, звучать у телепередачах і на радіо так часто, як колись «Ленін», «Партія», «Брежнєв». Кутя вже дуже солодка.
А замість того, щоб перекроювати історію колишніх часів, підганяти її під особисті смаки або уболівання окремих персон, лякати себе тінню «старшого брата», як Гамлета тінню батька, — краще зосередитись на розв’язанні нагальних проблем, що заважають розбудові нашої молодої держави.
