Не наша історія

«Варяги, не творите беспредел, не рубите деревья!» — таким оптимістичним написом зустрічає відпочивальників курортне містечко Кореїз, що належить до Великої Ялти. Графіті, мабуть, зроблені жителями містечка, бо для приїжджих вони не надто цікаві — ці люди тут тимчасові та й мета перебування передбачає концентрацію уваги зовсім на іншому. «З землею і раніше було погано, а зараз...» — то не соціологія, а приватна думка місцевої кримської татарки. Та не думаю, що опитування показало б інше ставлення мешканців до вирішення земельного питання — причому без різниці національностей.

А в затишному Місхорському парку, ледь не впритул до одного з місцевих символів — пальмової алеї, врізався в краєвид острівець зупиненого будівництва. Ймовірно, нині потворне створіння у перехожих особливих емоцій не викликає, хіба що розмашистий слоган «Где забор, там и вор» певною мірою відбиває ставлення до нього й минулі протести. Та все це дрібнота порівняно з металевим парканищем, який відгороджує бік моря від водіїв та пішоходів на ділянці від межі Кореїзу майже до Алупкінського (Воронцовського) парку. Тут фантазія огороджувальників особливо цинічно познущалася над здоровим глуздом та повагою до земляків і гостей, відгородивши навіть половину оглядового майданчика на знайомій багатьом альтанці. «Пейзаж, забор: что здесь лишнее?» — розпачливе питання, залишене тут небайдужими до наслідків справ із землевідведення. На цьому тлі закриті об’єкти рекреації радянської доби з ажурними парканами, що розташовані поруч, виглядають просто зразковими з точки зору ставлення до спостережливих поглядів своїх співгромадян. Що ж, мабуть, нові власники естетику та етику свого часу не вивчали.

Картину довершує довжелезна хаотична черга машин, що розтяглася ледь не на кілометр. Транспорт стоїть на пішохідних доріжках, порушуючи безпеку руху. При цьому якісь люди не забувають узяти з водіїв гроші за паркову (можливо, вони збирають на ремонт провалу дороги, а ми про їхню благородну місію просто не знаємо?). Автоматів для сплати, звичайно, немає. І не може бути за такої постановки питання.

Власне, крім очевидних неприємних вражень, мене вкрай дивує, чому за умови значного розпродажу дорогоцінної південнокримської землі місцева влада досі не спромоглася привести до ладу свою інфраструктуру. В Україні є приклади територіальних громад, де завдяки високій ціні на землю вдалося закрити проблеми, що роками не вирішувалися. Але не у випадку, про який ідеться. Більше того, вони якось замулюються, стають (стали) частиною кримського відпочинку, своєрідною його візитною карткою (може, принадою для іноземних туристів — любителів гострих почуттів?).

Мабуть, як і повне занедбання Сонячної (Царської) стежки, що дотична до історичних Лівадійського палацу та парку. Чотири роки тому автор цих рядків уже описав свої враження. Нині можу сказати — нічого не змінилося, хіба що відремонтований один об’єкт — оглядова ротонда навпроти Хрестової гори. Тому сьогодні як колега, державний службовець запрошую посадових осіб місцевого самоврядування — насамперед міського голову Ялти, а також голів територіальних громад Лівадії, Гаспри, депутатів відповідних рад — на захоплюючу подорож розмитими аж до скелі стежками, повз подекуди знесену обвалом захисну огорожу (кілька років тому, до речі, ще ніхто в прірву не звалився? Чи чекаємо нещасного випадку?), повз «фонтан», що роками б’є з труби у відкритому каналізаційному люкові (ще ніхто не провалився? А куди водоканал списує втрати?), повз тотально знищені вказівники (крім вибитих на камені), пройтися слідами від колишніх лавочок, понівеченими сходинками, відсутніми «зебрами» на переходах... А ще можна помилуватися монументальними парканами (подекуди пошкодженими), які закривають море від перехожих на ділянках, що розташовані ближче до Лівадії. Знову ж таки, хто, навіщо, коли й за які гроші продав земельні ділянки біля самої Сонячної стежки, — мені не цікаво. Але чи не треба хоча б тепер це важке питання якось впорядкувати — наприклад, поставити прозору огорожу з озелененням (в одному місці здогадливі господарі так і зробили), та все ж таки прибрати найпаскудніше — витвори сучасного парканобудівництва? Зрештою, за рахунок тих же власників, адже вони повинні дбати про прилеглу територію.

Місцеве самоврядування — це право і спроможність територіальної громади самостійно вирішувати питання, що належить до їхньої компетенції. Але мені, як і переважній більшості відвідувачів, байдуже, у чиїй власності або оперативному управлінні перебуває Сонячна стежка (лісовий фонд належить державі) і хто її має утримувати в належному стані, що там за міжбюджетні відносини виникають і чия то сфера повноважень та відповідальності в принципі. Також зрозуміло, що йдеться про неабиякі витрати. Але, сподіваюся, право отримати задоволення від прогулянки знаменитою та, бажано, впорядкованою стежкою — не надто велика примха. Та й про розвиток туристичної привабливості Великої Ялти йде мова (адже Царська стежка — знаковий об’єкт), і про честь міста.

Існує неписаний постулат: міський, селищний, сільський голова в уяві мешканців громади відповідає за все, в тому числі й за те, що в законодавстві безпосередньо не прописано. З практики спілкування в мене склалося стійке переконання, що голова, який прагне вирішити ту чи іншу проблему своєї громади, шукає всіх доступних варіантів, узгоджує свої дії з центральною владою, місцевою (і не лише) громадськістю та бізнесом. Що вирішується в першу чергу, а що в другу, третю, четверту — це вже питання пріоритетів... Скажімо, добре відремонтовану набережну Ялти відкриває величний пам’ятник В. Леніну. Питаю у жительки міста: «Навіщо він треба у всесвітньо відомому місті?» Відповідь: «Це наша історія». Тобто, судячи зі стану, в якому перебуває Царська стежка та багато чого іншого, — це «не наша історія». Принаймні на згадку про вождя світового пролетаріату гроші якимось чином свого часу знайшлися, а от для впорядкування стежки та вшанування пов’язаних із нею людей, в тому числі царської родини, — ні.

Коштів, тим більше бюджетних, ніколи не вистачає. Але на щось вони є, а на щось — нема. Зрештою, є зацікавлені інвестори — ті ж нинішні чи потенційні власники земельних ділянок та маєтків. Може, за наполяганням місцевого самоврядування, в межах законодавства, вони трохи поділяться статками заради інтересів громади та власного спокою? Якщо ні, то краще Царську стежку закрити, аби не ганьбитися.