Не притулятися. Do not lean on door

Цей напис на розсувних дверях у вагонах метро читаю регулярно, по кілька разів на день. Та й не читаю зовсім, знаю напам’ять, але чомусь, за якимись уявними звивистими дивацтвами, постійно фантазую ніби на задану тему, нанизуючи можливе продовження — не притулятися до мого життя, мого настрою, моїх мрій, проблем, радощів... Кому це кажу, навіть не замислююся. Можливо, і самій собі — у такій відмежованості на якомусь етапі життя буває навіть комфортно. На щастя, переважно думаю так лише у міському транспорті.

Давно закінчилися всі святкові канікули, але за звичкою складаю до скарбнички все, що мені розповіли друзі-мандрівники, родичі, які повернулися із зимових гір і, дотримуючись давнього свого правила, навіть якщо цього разу сама нікуди не їздила, начебто беру дощ і сонце, намагаючись створити купаж. Професійний стандарт нині суворий — маю зважаючи на те, що завжди потрібно бути на зв’язку, аби не пропустити свій сигнал з багатьох мобільних, комп’ютерів та інших «заманух». Мої співрозмовники все ж таки вирішили подарувати собі передих, перервавши хоч на якийсь час своє інтенсивне зрощування з інтерактивною технікою. На власному досвіді відчули, що мозок сучасної людини часто не може впоратися з об’ємом інформації, а напруга зростає. Знайомий психолог звернув увагу на найбуденніше. Запропонував просто постежити. Ось звучить, наприклад, мелодія виклику, а хазяйка не може знайти телефон у сумці. Рухи відразу стають хаотичними, неозвучені думки відбиваються на схвильованому обличчі, і лише намацавши його, коханого, зітхання полегшення. У сумі — картина постійно тривожна. До того ж давно виникла залежність від очікуваних дзвінків, навіть, якщо вони і не настільки важливі. Тривожність плодить тривожність. До того ж, — додав він, — зростає і покоління розосереджених людей. Батьки підлітків та й цілком дорослих вже 20-річних і навіть старших, підтвердять це. Фахівці вважають, зокрема нейропсихологи, що люди підсіли на дофамін — «гормон задоволення», який виділяється, коли ми отримуємо чергову порцію нової інформації. Більшість переконана, що пристрої допомагають встигати більше, але насправді, постійно відволікаючись, багатьом не вдається зосередитися на головному і, роблячи декілька справ одночасно, припускатися образливих помилок у простих ситуаціях. У результаті — страждає, як мінімум, пам’ять. Так от, мої знайомі вирушили в тур, де користуватися комп’ютером ні, не заборонено, а просто технічно неможливо. Решта принад цивілізації, звичайно, у повному наборі, адже подорож недешева. Такий «дрес-код» був у перші дні дивним, виникла навіть паніка — як там вдома бізнес, як там без нас, все пропустимо, втратимо гроші. Поступово «розсмакували», та й сон покращився, адже навіть звично включений телефон поруч більше не напружував. Його просто не було. Повернулися друзі зі знеструмленого вояжу з очима ясними, з переконаністю, що позиції пріоритетів варто переглянути. Ще цілий тиждень після повернення жили вони у відносному спокої, смакуючи своє оновлення. Та звичний вал все ж накрив: сигнали-відповіді, тисячі справ на хвилину. Вже давно забули, що перебували 10 днів у спокої. Здається, нині навіть посилили свій темп. Підхльостувало бажання відпрацьовувати витрачене і продовжувати заробляти на яскраве життя. Чим більше спокус, тим інтенсивніший біг. Втомившись це слухати, вирішила — навіщо занурюватися в євротишу, якщо можна взяти прості бігові лижі, і хоч на півгодини ввечері вийти в парк. Адже не тільки комп’ютер та мобілка підсмоктують постійно. Чого варті щоденні телесварки на тему: хто більше вкрав — червоні чи білі. Безнадійність, для особистого часу. Так пробіжишся нехитрою лижнею і сам можеш кому завгодно поради давати — мозок свіжішає, хочеться навіть поділитися дружнім оптимізмом. Можливо, щоправда, ненадовго. Адже недарма стверджують, що гроші — це шосте почуття, без яких перші п’ять не працюють.

Якось, за щасливих часів, перебуваючи у відрядженні у Відні, стоячи біля вікна готелю, мимоволі проводжала очима діловиту стареньку, що явно накульгувала, але кудись цілеспрямовано поспішала. Прослідкувала і визначила — поспішає до казино. У середу там жіночий день. Вона, мабуть, весь тиждень чекала своєї середи, збирала сили, адже азартна ніч у такому віці вимагає підготовки. Коли ж наставав довгоочікуваний день, всі хвороби вщухали — старенька йшла назустріч спокусі — і їй потрібна була гра, аби завестися, потрібен виграш, аби знову прийти. Один складає, ніби вирішив жити вічно, інший витрачає, ніби негайно помре. Деякі все це спостерігають навіщось, запам’ятовують, як мінімум, аби розповісти іншим, і в цьому є певна сатисфакція.

В одному київському магазині італійського одягу розговорилася з хазяйкою і зрозуміла, чому зараз, коли в магазинах практично живуть лише продавці і майже немає покупців, у неї справи йдуть непогано. Виявляється, продавці навчені методикам напівправди, у тому числі й для вікової групи «50 plus». Утім, ніхто нікого особливо не обманює, просто тут продавець, виявивши хоча б одну приємну деталь у зовнішності потенційного покупця, допомагає підкреслити це грамотним фасоном. В Італії жінки після 50 лише розквітають, оскільки переконані — всі новинки для них, — додала власниця. Хай це далеко не завжди так, але легкість у ході з’являється сама собою, а це — головна прикраса.

Враження, кураж — ось, що потрібно всім, це навіть простому кролику зрозуміло. Маю на увазі абсолютно конкретного кролика Жору, який взимку живе в майстерні подруги-скульптора. Він щодня підживлює свій тонус спілкуванням. Зараз, перебуваючи в чотирьох стінах (влітку він грається на газоні хазяйського будинку), він знайшов друзів — совок і віник. Тваринка їх то перевертає, то засуває, на вінику він і заснути може, притулившись, на його думку, до надійності. Може він і закохався у віник, але з того часу як почав придуману ним гру, очі заблищали, апетит і без того відмінний, покращився. До речі, у хазяйки теж — Жора її улюбленець, він і працювати їй допомагає. Отже, пухнастого дружка занесено до домашньої червоної книги.

Звичайно, найбільшим відкриттям минулого тижня став обеззброюючий і чорно-білий німий дотик до справжнього співпереживання і блискучої гри у фільмі «Актор», продемонстрованим у рамках тижня французького кіно. Чесно скажу, вже давно не відчувала такої зворушливої радості від зустрічі з чимось іншим — чесним, щемлячим і одночасно не замазаним картонними пристрастями, десятками вбивств за перегляд, гримасами і ляльковими віями. Лаконічність післясмаку вразила — можливо, нам всім краще трохи помовчати, якщо у цей момент сказати нічого. Після фільму притулилася до берізки в парку, чий шарм морозною зимою особливо зачаровує, і все їй розповіла. Дерево ніколи не відмовить у душевній розмові, та й все своє завжди ношу з собою. Про це і думаю, притискаючись до берізки, а потім ковзаючи лижнею. Головне, аби метушня не диригувала дуже щільно солодкістю, солоністю і гостротою власного життя.

Перше, що почула, повернувшись додому, — сигнал молільника, що відпочивав цього вечора вдома. І швидко до нього. На все свій час. І в цьому, гадаю, є та сама сатисфакція.