НЕ ТІЛЬКИ ПРО ФОТОГРАФІЮ
Як пам’ятаю, дужче мені подобалися роботи прибалтійських авторів, особливо литовців. Хоча цьому, здавалося, можна і не вельми дивуватись — адже литовська фотографія визнавалася найхудожнішою в Радянському Союзі. Але дивитися на художні литовські знімки було мені трохи прикро. Бо мимоволі ставало невесело: чого ж то блискучі кадри авторів із України існують як окремі досягнення радянських талантів — і не складаються в українську фотографію, не стають частиною культури українського народу?
Напевне, на тему національних рис у художній фотографії годилося б міркувати й писати людині, значно обізнанішій із усякими мистецтвами, митцями й термінами. Та все- таки пишу ось — хоча б тому, що не поталанило майже нічого з цього питання прочитати.
Литовські фотографії привертали мою увагу не тільки й не стільки художньою майстерністю та технічною досконалістю — вони приваблювали любов’ю литовського автора до своєї Литви, до людей свого краю, до своєї найріднішої землі. Саме ця любов, смію гадати, була первинною в творчості литовців, а вже потім — застосування оптики, пошуки ракурсів, творчі устремління чи навіть настійне прагнення самовираження.
До того ж на фотографіях литовських майстрів добре було видно достойніше життя на тій частині однієї шостої суходолу — доглянуту землю того краю, чепурні вулиці, будинки і двори литовських міст... І люди, відчувалося, на тій землі від селянина до професора себе шанують. І коли у сімдесяті я взнав, що фотохудожники литовські розмовляють по-литовськи — їхні знімки для мене стали ще гарніші.
...Можна, звичайно, поблажливо посміхнутися на дрібні страждання невидатного аматора із того приводу, що на знімки з України ніхто не каже урочисто «українська фотографія», що фотохудожники України переважно навіть і не говорять по- українськи. Бо є, мовляв, цінності загальнозначні, «язык общепонятный» — і значно вища культура загальнолюдська.
Та тільки згадується тут мені, на жаль, непоблажливе великомогутнє матюччя, яким ощирився на такі мої роздуми один із неостанніх місцевих фотомайстрів — і це вже ось у нинішні часи. Й оте нестримане хамство начебто витонченої особистості наочно свідчить, що культура відсторонена і чужорідна навряд чи є культурою взагалі.
Та, може, й це б не дуже дратувало — якби тутешнє існування дужче було схоже на гідне людини життя. І тоді спогади про литовську фотографію (спогади — бо немає зараз грошей на теперішні журнали) не спонукали б до смутків — не тільки про фотографію художню нашу... а й про убогість нашу.
Про нашу задавнілу нелюбов до себе. Анатолій ПІДДУБНИЙ Запоріжжя
