«Не туди б’єш, Іване!»

Ці пам’ятні слова якось сказав у Довженковому кінофільмі кінь своєму панові Іванові, який пужалном зганяв на ньому свою злість на владу.

Ось і в нинішню зиму сумний та невеселий, наче той конотопський сотник Забрьоха в повісті Квітки-Основ’яненка, сидів Іван у своїй світлиці та нудьгував просто вікна. І потягло його вже вкотре знов піти на Хрещатик та позирнути на те місце, де колись він робив «революцію на асфальті».

Глядь, а там уже наметове містечко — «Україна без Кучми» …

— Гай-гай, як плине час, — подумалось Іванові. Гірко подумалось. Десь же тут зеленів і його намет в 1990-му. Золота студентська молодість!

«Геть…», «Не дамо…», «Не допустимо…»

Вже й не пам’ятає він, кого тоді освистувано. Чи «Геть Мосола й Кравчука», чи й ще яких привидів комунізму.

Тепер задумався: як то все міняється. Аж тут біля намету хлопець з УНСО повернув його лицем до дійсності: «Нема тут чого думати: «Україна без Кучми» — поняв?»

«Поняти-то поняв — тут і їжакові ясно», — протягнув Іван.

«А сам ти що — ні вкинь ні влий ! — вів далі хлопець з УНСО. — Боїшся? То почепи собі на шию «Україна з Кучмою».

І тут вже Івана потягло тікати. А куди втечеш? Від себе не втечеш… Закипіла досада в серці Івановім, і закортіло на комусь її зігнати. Тільки, коли вже зганяти, то не на будь-кому. І тут згадався Олесь Гончар, згадався щемно і якось підмінено: «Старий, розбитий паралічем, який зважився кинути на знак підтримки студентів свій партійний квиток».*

І так защеміло Іванові солодким жалем, що захотілося закріпити письменника в історії своїм словом похвальним: «Він за сам цей вчинок має більше права залишитися в історії, ніж за свій розреклямований, але занудний «Собор» .

— Не туди б’єш, Іване! — раптом почувся йому знайомий Довженків кінь.

— Чого це я б’ю? Я просто хвалю, — хотів було пояснити Іван коневі. Але оглянувся — не видно коня. А докір залишився…

І тут почали лізти в Іванову голову дурні думки, сказати б — самокритичні: «І чого це ти розбрехався ? По-перше, ніхто ніколи не бачив Гончара зпаралізованим. По-друге, з партквитками тоді носилися, де б його кинути об стіл так, щоб помітно було. Дехто навіть оформляв своє кидання через газету — не помічали! Уже три роки тому був анекдот: «Четвертий реактор закидали не піском, а партквитками». А про Олеся Гончара давно знали, що той партквиток йому не в серці, а в печінках.

«Щось не те я ляпнув про «обтяженого минулою колаборацією» — соромливо подумалось Іванові. — Не за те ж помічали кожен крок того чоловіка! А за що — не втямлю». І тут Іван згадав собі, що нічого ж не читав його, окрім «розреклямованого «Собору», та й то лишень до половини.

Виходить, і балакати нічого, а то скажуть: «чукча не читатель — чукча писатель».

Сумний та невеселий сів Іван за білий аркуш паперу і почав далі сердитись — на шістдесятників: «Де вони, ті прославлені, що їх не видно на майдані? Ну де вони! Той бороду запустив, а той портфеля носить на службу…».

— Не туди б’єш, Іване! — вишкірив зуби Довженків кінь і знову зник.

«Може, й не туди, — йокнуло Іванові, — що там ті шістдесятники, коли он надворі вже скачуть карі, сірі і булані в ХХI століття!».

Треба ж, щоб таке трапилось: один з тих буланих зупинився і заговорив з Іваном:

«У нас, коней, не заведено возити торішній сніг і сопіти над тягарями, яких не возив. А ти все сопеш невдоволено: ті, мовляв, не дожили, зійшли з дистанції… А ті зажились — і не тягнуть. А навіщо вони тобі здалися ? У тебе ж самого мудрості — повна хура!»

І тут Іван побачив, що з буланим справді хура! І чому б ту хуру не навантажити мудрістю?

Наперед — закони Солона, «що в ситуації кардинального вибору забороняли (мало не під страхом смертної кари) займати угодовську нейтральну позицію» . Не моє, але — то вічне. Поклав. А назад вже можна покласти трохи власної мудрості — такої спокійної, що її з місця не зрушиш.

«Нинішні події народять нових героїв і нових лідерів. Це абсолютно не гарантує, що у своїй подальшій діяльності вони засвідчать відданість інтересам демократії і свободи» .

Якщо ви думаєте, що писав це гусячим пером літописець, то перебільшуєте. Писав це недавній герой «революції на асфальті», тепер — будитель шістдесятників. Умудрений досвідом, він бачить усе наскрізь: «на жаль, наявна опозиція дуже неоднорідна… Але принаймні у них буде шанс стати новим міфом» .

Тут коник не стерпів, повернувся нечесаною гривою і прямо- таки сказав: «Та сам ти, Іване, стань новим міфом».

Притопнув копитом, та як рване… Ззаду злетів з хури вже той останній ладунок. Жаль, виважений ладунок:

«Нація потребує позитивних міфів. А ще більше нація потребує позитивних вчинків».

Це вже як заповіт! І живим, і ненародженим!.. Що стосується мертвих, то їх усіх Іван поклав на хуру, і кінь їх повіз в історію, не рахуючи. Та як їх полічиш, коли в кожному Івановому слові їх, як піску:

«Так померли шістдесятники. Померли невчасно і померли безславно. Померло шістдесятництво як міф…».

І жодної сльози в орлиному Івановому оці! Тільки старечо- мудрі примовляння: «Помирають старі міфи. Помирають авторитети тих, кому довіряли» .

Погуркотіло все це на хурі, тільки зверху виблискувала якась лукава живинка: «Але я хочу жити в країні і в суспільстві, де ще можна комусь довіряти» .

Буланому що! А Іван залишився сам зі своїми думами. Виходить, треба на себе брати ту ношу, якої попередники хоч і не несли, а — зреклися… За браком учителів, бачу, треба на себе брати ту ношу. З одного боку, її на горбі не носити, з другого боку, — муляє…

«Дивна істота чоловік, — погладив себе по голові Іван. — Ходить по колу — і не бачить далі свого носа, і кругом — ніч! Як тільки візьметься когось вчити — раптом все розвиднюється і прояснюється — тільки слухай і записуй!

І так хочеться на добру дорогу наставити, от хоч би того Ющенка. Чоловік він безобідний, не те що силовики, ризику тут ніякого, а виграш той, що стаєш моральним авторитетом.

Ще якби не ті кляті коні!

«Не туди б’єш, Іване!» — вискакує окаянний Довженків кінь.

«Одне — творити язиком, а друге — перти плуга», — вторить йому Самійленків кінь.

І нічого їм не скажеш, бо й сам же навчав: «Нація потребує позитивних вчинків».