Не втратити б талановитих
До дискусії з проблем вищої освіти, зокрема, платного навчання, розпочатої на сторінках «Дня» (№97 за 2 червня 2000 р.), активно підключилися наші читачі («День» №№ 107, 112), які, працюючи у вузах, бачать усі ці проблеми, як кажуть, зсередини. Сьогодні ми подаємо ще один погляд на головне питання: якою бути вищiй освіті — платною чи безплатною?
Працюючи старшим науковим співробітником в одному з інститутів НАН України, я одночасно викладаю в Національному університеті імені Т.Г. Шевченка, тому із особливою увагою та зацікавленям стежу за полемікою з питань вищої освіти, яка ведеться на сторінках «Дня». Опублікований у «Дні» №112 за 24 червня 2000 р. лист проректора Національного університету «Києво- Могилянська академія» Валентина Гусєва «Сучасна вища освіта не може бути безплатною» викликав бажання приєднатися до дискусії. Насамперед тому, що з багатьма висловленими у листі тезами важко погодитись. Згодна лише з тим, що якісна вища освіта коштує дорого, що в Україні більшість вузів фінансується вкрай незадовільно, а викладачі отримують неприпустимо мало за свою працю, яка вимагає високої кваліфікації та значних затрат творчої і фізичної енергії. Те, що держава наша біднішає з кожним роком, теж не викликає сумніву. Але на цьому згода з паном Гусєвим закінчується.
Перше, з чим я категорично не погоджуюсь, — це те, що наші «дешеві» професори апріорно гірші за «їхніх дорогих». Усі ми знаємо, що Україна володіє могутніми науковими школами, спадкоємці яких ще за «совковою» інерцією вважають справою честі та життя передавати свої знання молодому поколінню, хоч і страждають від того, що їхній труд знецінено, а матеріальна база не дозволяє працювати з повною віддачею.
Інша теза — мала платня веде до корупції, а велика від неї страхує. Яскравим контраргументом є наші державні службовці. Саме виходячи з наведеної тези, вони вже вкотре підвищують собі заробітну платню, встановлюють всілякi пільги, які вже перевищили пільги колишніх партійних функціонерів, але, як кажуть, «чим більше їси — тим більше хочеться». З кожним роком росте різниця між доходами професора університету та чиновника середнього рівня, а хабарництво та протекціонізм у середовищі останніх не зникають.
Щодо платного навчання у вузі, то про нього взагалі можуть вести мову лише батьки, які належать до бізнесменів або чиновників, що мають доступ до державних ресурсів. Усі інші можуть максимум мріяти про те, щоб прогодувати, одягнути і взути своїх дітей.
Щодо думки, що держава нав’язує свої навчальні програми, то тут, дійсно, є незручність, причина якої полягає в тому, що чиновник повинен щось робити, аби відробити свої привілеї, і часто робить не те, що треба, а те, що вміє (відомий закон Пітера). Але проти цього є гарний рецепт, і полягає він не в платному навчанні, а в реєстрації ядра знань (як кажуть «вони» — body of knowledges), яких вимагає певна професія. Таке ядро, яке на Заході вже отримало своє матеріальне втілення для багатьох професій, має бути базою і для атестації вузівських програм з відповідних спеціальностей, і для сертифікації спеціалістів, і для навчальних курсів.
Не треба також забувати, що притаманний нашому народові великий потяг до знань і збережена, в основному, система освіти стримують манкуртизацію суспільства, яка, враховуючи матеріальний стан більшості населення, вже давно могла охопити Україну.
І останнє. Пан Гусєв сам собі заперечує, коли пишається (і має на це право) процесом тестування абітурієнтів у НУКМА. Тож давайте думати, як впровадити цей позитивний досвід в інших вузах, щоб подолати корупцію в системі освіти. Тоді «бідні, але розумні» школярики зможуть отримати вищу освіту, а країна — високоосвічених науковців і спеціалістів.
