Не Висоцький!
Що відбувається з поетом, коли він перетворюється на кумира мільйонів? Він стає лялькою, іграшкою бажань тисяч людей. Принаймні така загроза виникає. А коли масове суспільство підкріплено ще й тоталітарним державним механізмом, в основі якого — майже оруелівське проникливе око, що не терпить безконтрольного волевиявлення... Маскультівський герой і є страдником двох тоталітаризмів — масового і державного. Обидва хочуть тримати його на повідку — і спробуй вивільнитись. Хіба що через смерть, єдину щілину у воротах, які вже майже закрились у глибині сцени життя.
Здається, саме про це фільм Петра Буслова «Висоцький. Спасибі, що живий», який нині йде на екранах Росії і країн СНД. Викликаючи зливу відгуків і тим самим реалізуючи продюсерську стратегію, яка й полягала в максимальній активізації енергетики культового героя радянських часів — одного з небагатьох, хто лишається — для мільйонів — справді живим.
Так, Володимир Висоцький постає у фільмі людиною всуціль залежною і контрольованою. Передусім своїм оточенням, для якого він дійна корова. Його стан здоров’я є катастрофічним, одначе це мало кого цікавить. Навіть його самого — у фільмі ясно звучить мотив приреченості героя, якому жити «на дві затяжки». Бо ж несила далі бігати на тому самому повідку...
Концерти, головним чином «ліві» — ось джерело «натхнення» попихачів Висоцького. Його судини, серце — усе на межі. Та мусить їхати на гастроль до спекотного Узбекистану. А що там — цілих 450 ре за концерт, це вам не хухри-мухри. Він поїде, і там з ним трапиться диво: він помре, аби воскреснути. Що трохи переформатує навіть уявлення його оточення. Скажімо, лікар Анатолій (Андрій Панін) спантеличено усвідомлює: це ж він побував у ролі руки самого Господа! Нічогенько!
Себто оточення Висоцького здійснює ритуальну жертву героя, одначе її результат непрогнозовано патетичний: йдеться-бо про катарсис, очищення через страждання. Оповідувана історія у фіналі підривається її учасниками, й сама вона набуває рис такої собі клоунади. А покликання клоуна, блазня — ламати сюжет, позбавляти його зовнішнього авторського контролю. У цьому сенсі блазень представляє нас з вами, глядачів, які й хочуть чогось подібного. Щоби смерть відступила. Щоби кадебісти лишились в дурнях. Щоби герой зривався з повідка і злітав у горді висі (буквально так: зліт літака з ташкентського аеродрому — це і є прояв такої містерії).
А тому найадекватнішим персонажем стрічки Буслова є Леонід Фрідман (у цій ролі відомий режисер Дмитро Астрахан), адміністратор, що облаштовує гастролі Висоцького в узбецькій столиці. Вся інтрига і починається з нього, ним і закінчується. Саме його «органи» вмонтовують в сюжет, аби через нього і вести, і контролювати хід подій. Гастролі ж були «лівими», такими ж були й заробітки. Квиточки, звісно, продавалися, одначе ж потому спалювалися. Фрідман має надати спаленню видимості ритуально-сигнального дійства. Навіть пародійно-ритуального, оскільки дим з вікна одсилає до відомого знаку про обрання Папи Римського...
Ось тут і можна брати цю шахрайську публіку, ще «тепленькими». Полковник КДБ Віктор Бехтєєв (Андрій Смоляков) уже готовий дати відповідну команду, одначе його безпосередній начальник, генерал, рішення скасовує. Бо в концертній залі — блазень, який теж помагає ламати гру. Якийсь партійний пуриц, член ЦК, що фанатіє від пісень Висоцького. Усе було точно вибудувано, повний контроль ситуації... Одначе із глибини кадру вискочив блазень. «Факир был пьян и фокус не удался». Присутність ЦК сакралізує акцію і дим тут справді замало не ватіканський, виходить так. Й на цьому стоїть вся конструкція фільму. І заявлене в ньому розуміння того, чому упала будівля СРСР. Її зламали поети і блазні. Все ж було так добре вигадано — Оруел відпочиває! «Повна прозорість» — це гасло не тільки демократії на західний манер, а й демократії по-радянськи. Ви постійно світитесь на радарах «органів» — органів влади, якими вона обмацує весь навколишній простір. Сучасна техніка дозволяє так здорово все бачити. Класні фотки, класні оборудки. Усе «путьом»! «Все для блага человека, все во имя человека». І, як говорилося у відомому анекдоті тих самих радянських часів: «Ми знаєм етого чєловєка»!
Про це, про це фільм — про підривну роботу інших «органів»: суспільства. Вони не висвічуються на владних радарах, ось яка біда. А коли і з’являються там, все одно не виходить. З ними домовляєшся, їх ведеш — і раптом вони якого фортеля кидають у навколишні світи. Той же Висоцький — ну вже так його «випасали», так «берегли». Або інший приклад — Сергій Параджанов (про нього теж фільм нині робиться, до речі). Тому фільм цей я би радив подивитись нашим топ-чиновникам, які, схоже, так само вірять у те, що ситуацію можна втримати під бажаним контролем з допомогою «органів» стеження, випрозорення всього і вся, вмонтовування у політичні механізми своїх деталей...
Усе одно вибухне! Скільки не клонуй, не хіміч, не комп’ютеризуй — а якийсь клоун чи поет висвітиться в останній момент і «все піде путьом», тільки не тим, що треба. Інша річ, можна потім картинку усе ж підправить. Так інші поети і поетики вискочать із надр народного життя-буття. Не дивно, що влада в усі часи так недолюблює усе поетичне — в кіно, малярстві, політиці... Бо екцентричне воно, дике і непричесане, розхристане, словом. Без галстука, за який так добре тримати людську душу. Без суфлера.
То ж фінальні епізоди, в яких і той самий Фрідман, і Висоцький демонструють дивовижну внутрішню стійкість ексцентриків, чи то пак людей, що не здатні дотримуватись прийнятих у суспільстві норм поведінки, і є найпромовистішими.
То що, запитаєте ви, фільм не зовсім про Висоцького? Не зовсім. Хоча б тому, що сам Висоцький у картині, попри центральність позиції, не її є нервом оповідуваної історії. У чомусь дивний задум відмовитись від актора, який би виконував головну роль (в титрах, як відомо, його ім’я відсутнє, функції актора виконує сучасна техніка), призводить до мало не повної стертості персонажа. Документальна (ба, навіть документована!) достовірність Висоцького контрастує з навколишньою театралізованістю. Ташкентський базар, куди навідується вся команда гастролерів, ось найприродніший — стилістично — матеріал фільму.
Фактично головним героєм стрічки є згадуваний полковник КДБ Віктор Бехтєєв. Дарма, що програє, оскільки приречений на поразку. Програє, оскільки ставка на раціо, цілковиту прорахованість (і, знов-таки) контрольованість себе не виправдовує. У підсумку він і сам почувається блазнем, учасником клоунади. Радянське життя зразка 1979 року і було великою цирковою виставою, й тодішній генсек був, як відомо, головним клоуном. А сам собі, напевно ж, марився комуністичним богом.
Природнім, у цьому зв’язку, є питання про те, наскільки контролювався сценаристом (син Висоцького, Нікіта) і режисером процес реалізації задуму. Бо коли йшлося про байопік — то ніц, нічого подібного; не про Висоцького (звичайно, коли говорити не про фабулу як таку, а про концептуальну фільмову даність). Зате майже не викликає сумніву владність повноважень продюсерів, передусім Першого російського телеканалу. Це вже якась інша — принаймні на пострадянських теренах — популяція влади. Яка дістала в руки новітні технології реанімації культових героїв і героїнь — з минулого, а чи й з майбутнього. Задля досягнення не в усьому прозорих (що є, то є) цілей реформування, переробки суспільної сировини на товар для широкого вжитку...
Ну що ж, знайдуться і на них свої поети і блазні. Історія має звичку повторюватися — і не завжди, як відомо, у жанрі трагедії чи драми...
