Не йди в «Палермо» — наркоманом станеш

ПЕРШI «КЛIЄНТИ»

Підійшла вагітна жінка, відкрила господарську сумку й діловито виклала на траву... купу використаних шприців. Поруч із ними в сумці лежали пакет молока, буханець хліба, пучок зелені... «Можна побільше чистих взяти? — жінка благально дивилася на нас. — Мені одній не менше трьох у день треба, та ще чоловікові та його сестрі...» Ірині — 22 роки: вона наркоманка з п’ятирічним стажем. На голку сіла «за компанію» з чоловіком. Про свою вагітність дізналася пізно, коли вже нічого не можна було зробити. Іра сподівається, що на дитині це не дуже відіб’ється. Найголовніше — не заразитися СНІДом, а решту «лікарі вилікують». Тому Ірина постійно ходить міняти шприци. Ось тільки з кожним днем все важче рухатися. А чоловікові наплювати...

— Звичайна наркоманська сім’я, яких сотні в Одесі. Починають день із того, що йдуть за черговою дозою в «Палермо», а потім тут же й вколюються, до будинку не можуть дотерпіти. Щоранку вся лісосмуга завалена шприцами. — Бачиш? — Моя сусідка Наташа помацала під кущем і витягла декілька використаних шприців. — А на них невідомо яка гидота...

НАТАША

Наташа знає про що говорить — вона сама наркоманка з 17-літнім стажем, поховала майже всіх друзів і знайомих. Порятунком для неї стала зустріч з Тетяною Семикоп, головою Одеського товариства «Віра, Надія, Любов».

— 1996 року, за підтримки ООН, ми вирішили відкрити декілька пунктів довіри для наркоманів, де вони могли б обміняти використані шприци, одержати консультацію медиків і психологів, — розказує Тетяна Семикоп. — Адже біля 70% ВІЛ-інфікованих в Одесі — ін’єкційні наркомани, котрі заразилися через брудні, використані шприци. По лінії ЮНІСЕФ ми отримали декілька партій одноразових шприців і відкрили перший пункт обміну, але приходило туди осіб 5 — 7 у день. Не довіряли, боялися міліції. Ланкою, що зв’язує їх, стали самі представники груп ризику. Наташа тоді ходила дворами й буквально за руки тягнула молодь міняти шприци. Завдяки таким людям, як вона, лід недовір’я був зламаний.

ВОЛОНТЕРИ

Наташу майже рік тому пролікували за рахунок «ВНЛ» у місцевій лікарні, вона поки що «тримається». Курс лікування від наркоманії в Одесі коштує від $200 до $1000, але повного одужання не гарантує. До того ж є й багато псевдозцілювачів, котрі готові нажитися на чужій біді. Волонтер Сергій провів декілька місяців у комуні під Одесою, де керував лікуванням якийсь столяр, колишній засуджений. Сергій був одним із перших пацієнтів, тому лікування не коштувало йому жодної копійки. Сьогодні «столяр» уже бере великі гроші. Діма зійшов із голки самостійно, шляхом зменшення дози. Але це не кожному під силу. Всі признавалися, що найважчим був період реабілітації — немає ні роботи, ні друзів. До того ж загострюються раніше набуті недуги — болить печінка, нирки, хитаються зуби. А наркотики допомагають позбутися болю. Робота в «ВНЛ» для багатьох стає порятунком. Юнаки й дівчата не отримують тут ні копійки, приходять просто за підтримкою й порадою. А тим часом, працювати волонтером небезпечно. На них точать зуби наркоділки, у яких вони відбивають хліб — на продаванні шприців у «Палермо» також робиться бізнес. «Дістає» й міліція. Періодично влаштовують на пунктах обшуки та облави. Буває, й волонтерів «шмонають» і навіть арештовують. Вони з «колишніх», то ж завжди є формальний привід присікатися.

«ПАЛЕРМО» ТА ЙОГО МЕШКАНЦI

Одеські журналісти дружно відмовляли мене від візиту до цього небезпечного району. І все ж вирішую ризикнути... Ми покидаємо «нейтральну» територію і протоптаною стежиною йдемо через поле. На вигляд — звичайнісіньке село, всього приблизно тридцять дворів. Теперішня назва «Палермо» — селище Корсуньці. Тут здавна оселялися цигани, промишляли ворожінням, грою в карти, потім змінили рід занять на прибутковіший — виготовлення та продаж наркотиків. Дозу тут можна купити в будь-який час дня й ночі. Тому до «Палермо» не заростає стежка наркоманів. В одному дворі помічаю вагітну жінку, яка порається, але не ту, що ми бачили вранці. Господиня?

— Ні, це заробітчанка, — говорить Наташа. — У кожному дворі їх тримають не менше чотирьох. У багатьох працюють підлітки-наркомани, які втекли з родин, жінки. Вони й займаються виготовленням наркотиків і збутом. За це їх годують і безкоштовно вколюють. А коли приходить міліція — за все відповідають саме заробітчани. Справжні виготовлювачі уникають відповідальності.

«ЗАРОБIТЧАНИ»

З одним із «заробітчан» нам вдалося поговорити на вулиці. Чоловік років сорока назвався Миколою, сказав, що погорілець, ніде було жити, от і прибився до циган. Працювати починає з раннього ранку і до пізньої ночі. Виконує всю домашню роботу, а наркотиками займаються інші заробітчани. На відміну від них Микола не вколюється. Грошей йому не платять, тільки годують і дають старий одяг. Але йому ще пощастило — господарі не б’ють. А от у сусідів із заробітчанами розмова коротка: мало не кожний вечір — криваве «розбирання».

— Так, тут жарти погані, — підтвердив хлопець років двадцяти, що вийшов із сусіднього двору, де він щойно купив «дозу». — Одного разу моя подруга насмілилася сказати продавцеві, що він зробив слабкий розчин, так за це він її трохи не вбив. Вирішили її вколоти розчином оцтового ангідриду. Але врятувало те, що в неї вже не було видно вен. Тоді вони стали лити їй в очі розчин зі шприца. Вона потім місяць нічого не бачила. Хвилин сорок знущалися, і ніхто не заступився. Тут повна вседозволеність...

ЧУЖИХ ТУТ НЕ ЛЮБЛЯТЬ

Я вдивлялася в обличчя зустрічних людей: невже всі наркомани? В основному це була молодь. У багатьох — темні кола під очима, немов скляні зіниці. Та от до одного з дворів шмигнула гарненька довговолоса дівчинка, на вигляд — школярка... Але Наташа похитала головою.

— Ця також «наша». Свіженька ще, але вже на голці. Я «своїх» по очах бачу.

Щодоби кожний наркоман змушений витрачати від 5 до 100 гривень. Річний грошовий обіг селища виражається астрономічними сумами. Злочинний бізнес процвітає...

Від сусіднього будинку до нас наближається зграйка циганчат. Старший робить нам якісь знаки руками.

— Час іти, — каже Наташа. — Чужих тут не люблять...

... Ми розклали на галявині багаття, щоб спалити всі зібрані шприци.

— Ех, даремно ви стараєтеся, дівчата, — сумно сказали хлопці, яким нічого не дісталося. — Щоб усе це припинилося, багаття треба розкладати т а м...