«Не здаватися, а шукати можливості»

Наталія Марийчук довгий час була у великому бізнесі. Разом із партнером займалася будівництвом та розвитком одного з перших торговельних комплексів у рідному Алчевську. Далі відійшла від справ і як приватний підприємець надавала юридичні й бухгалтерські консультації. У 2013-му в неї народилася третя дитина. Здавалося, настав час зробити паузу і присвятити себе маленькій донечці, сім’ї та дому. Та дивне відчуття, що цю домівку скоро доведеться покинути, не давало їй спокою.

«Я дуже чутлива людина. Відчуваю такі процеси, настрій людей... Ще до початку конфлікту розуміла, що наближаються темні часи. Восени 2013-го приїхала погостювати до колежанки в Сколе, що на Львівщині. А у Львові тим часом підшуковувала квартиру. Планувала переїзд. Син якраз мав незабаром закінчити школу. Не хотіла, щоб він працював на металургійному комбінаті», — зізнається Наталія під час інтерв’ю за горнятком кави в одному з львівських кафе. Цей заклад відкрив хлопець, чий дім також забрала війна.

ІЗ ЛУГАНЩИНИ — НА ЛЬВІВЩИНУ

«Коли розпочався Майдан, наше місто все гуділо. Усі були за Януковича. Моє коло було інших поглядів. Ми брали участь ще у помаранчевій революції. Вже тоді опинилися по інший бік барикад. Потім поплатилися... У місті ми були іншими. За це нас тут не дуже любили», — згадує Наталія життя в Алчевську.

У часи Євромайдану вона виходила до місцевих, намагалася з ними конструктивно говорити. Доводила людям, що їм ніхто не заборонятиме говорити російською, що немає ніяких міфічних «бандерівців»: «А потім я зрозуміла, що це насправді марно. Коли на нашій площі почали збиратися реально сепаратистські мітинги, то вже розуміла, що добром це не закінчиться».

Дорога з Донецька до Луганська пролягає якраз через Алчевськ. Коли над будинком Наталії почали літати перші військові літаки, вона, не довго думаючи, схопила своїх трьох дітей і трьох сестри та поїхала. До Сколе, звідки якраз подзвонила подруга.

Десь півтора місяця алчевська родина жила в Сколе. Втім, з кожним днем ставало все очевидніше, що швидко конфлікт на сході не закінчиться. Наталія почала шукати, де їм жити. Були на Закарпатті — в Мукачевому, Береговому, Ужгороді. Далі вирішили шукати житло поближче до Львова — перспектив і можливостей там більше. У серпні жили в Городку. А потім Наталія знайшла будинок у селі Шоломинь Пустомитівського району. «Там ми зараз і проживаємо. Будинок стояв зовсім запустілий. Я дуже попросила господарів, аби вони здали нам його в оренду. Ми зробили у ньому ремонт, вирішили питання з каналізацією та газом. Живемо тут двома сім’ями. Загалом із малечею  — 13 людей», — розповідає Наталя.

ІСТОРІЯ УСПІХУ ЕКОФЕРМИ

На початках нове життя сім’ї Марийчуків було дуже важким: «І зараз не легко, але це не йде в порівняння з тим, як було тоді. За перший рік все, що було колись відкладено нами, проїлося. Треба було рухатися вперед, щось робити. Усвідомлювала, що в мене маленька дитина на руках — іти кудись працювати не зможу. Тому я почала шукати інші можливості».

Невдовзі, у лютому 2015-го, Наталія дізналася, що Міжнародна організація міграції організовує програму для внутрішньо переміщених осіб. Це був шанс отримати гроші на невеликий бізнес. Ще вдома в Алчевську вона мала мрію відкрити затишне сімейне кафе. Та, порахувавши потенційний бюджет, зрозуміла, що грантових коштів на це не вистачить. Заганяти себе в борги Наталія не хотіла. А під час тренінгів якраз розповідали про розведення перепілок. «В орендованому будинку є два приміщення під господарку. Подумала, а чому б і ні? Написала бізнес-план і на грантові кошти закупила обладнання на міні-ферму до трьох тисяч голів. Ось мій «Перепелиний гай» працює й сьогодні. Великих грошей від нього я не отримую, проте було і є чим займатися. Втім, я не зупинилася та рухалася далі», — розповідає Наталія з ноткою гордості в голосі.

Який у селі один із найпоширеніших способів заробітку? Правильно, все вирощене люди везуть продавати на ринок. Ось і Наталя повністю засадила цибулею, кропом, петрушкою та салатом чималенький город поруч із будинком. Зібраний урожай почала возити на ринок до Львова. І все це користувалося попитом. Згодом, влітку минулого року, Наталія дізналася про набір у проект «Новий відлік», створений для переселенців і демобілізованих учасників АТО, який реалізовував львівський «Клуб ділових людей» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Нова ідея для бізнесу в Наталі вже була: поставити теплицю для вирощування зелені. Та в процесі навчання вона вирішила вдосконалити свій задум.

«Я хотіла вирощувати зелень просто на ґрунті, але на сьогодні існує багато інших просунутих технологій. Відкрила для себе метод вирощування гідропоніки. Це спеціальна система екологічного вирощування рослин без ґрунту. В Україні така система використовується рідко, хоча в Європі вона доволі поширена. Мене це дуже зацікавило. Прочитала багато літератури, проконсультувалася з фахівцями, зокрема з провідними експертами із Нідерландів і... написала бізнес-план. Планувала цей проект лише для себе, щоб вирощувати до трьох тонн зелені на рік», — згадує Наталія.

Під час захисту бізнес-плану інноваційною ідеєю підприємливої переселенки дуже зацікавився один пан із комісії. Це був Володимир Худо, який запропонував зробити цей бізнес більш масштабним. 55 членів «Клубу ділових людей» інвестували порівняно невеликі суми в ідею Наталії. Так народилося акціонерне товариство «Зелений кошик». Тепер екоферма дає цілих 10 врожаїв на рік! Вирощують тут базилік, м’яту, також кінзу, рукколу та іншу зелень, яку потім збувають у ресторанні мережі, торговельні центри, ринки та магазини.

«На сьогодні технологія працює успішно. Наша команда зі своїм завданням впоралася, налагодивши виробництво. Тепер виробничим процесом опікується інша команда менеджерів. А я надалі залишаюся акціонером», — відзначає головна ініціаторка створення екоферми.

«ЧОМУ В НАС ТАКІ ПРОБЛЕМИ В КРАЇНІ? ТОМУ ЩО МИ НАСПРАВДІ «ЗАШИЛИСЯ» У ВЛАСНИХ ПРОБЛЕМАХ»

«Які ж подальші плани Наталії?» — питання, що цікавить кожного, хто відкрив для себе історію успіху жінки, яку спіткала біда, що називається війною. «По-перше, надалі розвиватиму свою перепелину ферму, просуваючи її на ринку. А по-друге, я далі вивчаю технологію вирощування методом гідропоніки. Хочу поширити її серед українців, щоби люди створювали такі міні-ферми навіть у себе вдома. Досвід і консультації нашої команда тут може стати людям у пригоді», — відповідає з великим ентузіазмом Наталія.

Наталії Марийчук — 43 роки. Одна з її головних чеснот — бажання, ба навіть жага постійно навчатися нового. Вона навіть планує здобути другу вищу освіту в галузі агрономії. «Залишатимуся в цій сфері й надалі. Я вже щось трохи знаю, але мені цікаво більше. Та й ментальність у нас така, що всі хочуть, аби «корочку» людина мала. Хоча мені дійсно треба свої знання розширити. Хочеться вивчати досвід і практику використання новітніх технологій у сільському господарстві. Зараз якраз шукаю такі можливості.

Насправді у світі стільки всього цікавого, а ми в Україні такі зашорені. Своїми побутовими справами ми закриваємо себе від цього всього. Мені так хочеться людям показати, що настільки ще багато інноваційного та цікавого є навколо. Це потрібно людям. Тоді в них буде інше сприйняття життя. Чому в нас такі проблеми в країні? Тому що ми насправді «зашилися» у власних проблемах. Кожен живе у своєму світі. Якби наші люди бачили інший світ, якби вивчали нове, якби прагнули рухатися вперед, кудись їздили, то цього всього у державі не було б. Людям довели, що фінансово на це можливості не було. Крім того, ще і в голові було не те      — люди реально цього не хотіли. Це треба змінити. Необхідно, щоб люди прагнули рухатися вперед та дізнаватися нове. Тоді все піде на краще. І війна закінчиться значно швидше».

«МИ ПРИЇХАЛИ СЮДИ ВКЛАСТИСЯ ТИМ, ЧИМ МОЖЕМО»

Невід’ємною складовою життя Наталії також є громадська діяльність. Восени 2014-го її подруга запропонувала створити «Громадський рух переселенців Донбасу», щоб об’єднати тих, хто прагне не сидіти склавши руки. На сьогодні в організації 36 родин. Головне нинішнє завдання руху — отримати земельні ділянки для переселенців, аби ті потім могли будувати своє житло. Завдяки старанням активістів незабаром у селі Вороців Яворівського району з’явиться власне поселення для переселенців із Донбасу (є вже 22 земельні ділянки!).

Цікаво, що восени 2016 року спільно з обласним екологічним департаментом переселенці розробили проект очищення місцевої річки — Старої. Вони виграли під це грант і цим самим допомогли селу: провели очистку, зараз планують толоку. «Це для інтеграції в громаду. Демонструємо людям, що ми не просто ті, хто приїхав у них щось забрати. Ми ті люди, які приїхали сюди вкластися тим, чим можемо, — зауважує Наталія Марийчук, продовжуючи тему адаптації. — Вважаю, що не місце красить людину, а людина — місце. Я і дітей вчу до людей ставитися так, як би вони хотіли, щоб ставилися до них. Люди є різні. Є погані, але також є надзвичайно добрі. Я люблю свою країну, хоч де б я була».

«Порада для тих, хто також потрапив у біду, втратив дім? — підсумовує Наталія. — Необхідно не сподіватися ні на кого. Насправді все у наших руках. Якщо сама людина не захоче змінити ситуацію, то вона не зміниться. Навіть коли було дуже важко, коли не було за що хліб купити, я все одно шукала можливості. Цього й зичу всім: не здаватися, а шукати можливості. Ніхто з владних кабінетів не прийде і не зробить життя кращим. Якщо ми будемо рухатися, то і вони зарухаються. В односторонньому порядку нічого не буде. Тому закликаю щодня робити маленькі кроки до мети».