Немилі ночі Милянович
Семен Аркадійович Мартинюк у ту пору був ще дитиною (він 1936 року народження).
— І чого воно так: що було вчора, вже не пам’ятаю, а ті давні роки... Ото як кіно дивишся, так і я їх переглядаю й кожний момент яскраво бачу.
У «фільмі» спогадів немає лише першого епізоду — початку війни.
— Як вона прийшла, не знаю, бо у нашому селі не було німців, нас не бомбили і не стріляли. Фронт пройшов мимо, бо тоді ще й дороги, якою ви з Луцька їхали (Варшава — Київ), не було. Казали старі люди, що заїхало кілька мотоциклістів, певно, німецькі розвідники, а далі ми їх не знали аж по 42-й рік. У Лукові і в Любомлі була жандармерія, у наше село деколи наїжджали, але щоб окупація — того не було.
Вперше з війною Мартинюк зіткнувся вже шестирічним. Стояло літо.
— Прибігла мати, сказала, що підемо зустрічати радянських військовополонених, яких німці будуть гнати через село. Вхопила жбан молока, паляницю... Видовище було точно як у кіно: ішли колоною, по шість в ряд, поранені, в закривавлених бинтах... По боках німці на конях, з собаками. Не перечили, щоб люди дали полоненим їсти. Але ті особливо на їжу не накидалися — годували ж їх у кожному селі. Колона ішла дуже довго, ми стояли годину...
У 43-му в селі почала зароджуватися українська самооборона. Молоді хлопці вночі патрулювали, бо вже тоді, крім німців, «починалося з поляками...»
Від хати до хати, з покоління у покоління передається легенда, що назву селу дала польська королева Бона, неаполітанська принцеса. Начебто власниця навколишніх земель, ночуючи у своєму маєтку (від котрого лишилися тільки вал і назва — Підзамчисько), казала, що проводить тут наймиліші ночі, бо ніде не спиться так солодко. Видно, не надто гіркою була її влада у Миляновичах (які мали статус містечка і магдебурзьке право). А може, гіркота розтанула з плином літ, проте корінні мешканці і сьогодні з гордістю кажуть, що були вони «крулівські міщани». Багаті ліси і найродючіші на всю округу чорноземи («Хоч на хліб маж!») знову привабили сюди в 20-х роках минулого століття, після чергового переділу світу, польських колоністів. У самі Миляновичі поляків з’їхалося мало, кілька бідних («Аж синіх!») сімей на зразок «Стаха з Парижа», який не розбагатів у Франції, у Миляновичах — теж. А ось сусіднє, за сім кілометрів, село Ружин було повністю польською колонією.
— У 43-му, в кінці літа чи на початку вересня, пішла чутка, що поляки побили бандерівців. Правда, у нас їх не називали бандерівцями, а називали повстанцями. Було їх сім чоловік, командував ними сотник Хмара. Заночували на хуторі у клуні — поляки з Армії Крайової їх оточили... Знаєте, яка у повстанців на початку була зброя? Вінтовка без приклада, а якщо з прикладом, то до неї всього два-три патрони... А поляки були добре озброєні. Чув, як старші чоловіки говорили, що їх на Волині стояла дивізія і зброю з Англії літаками перекидали, — гортає сторінки спогадів Семен Аркадійович Мартинюк.
— То такий час був, не дай, Боже, щоб ще повторився! Ті тих били, а ті тих били. Ми ж до того не мали поняття, хто є хто! Всі — поляки, українці, євреї — жили мирно. Хто так нацькував, що стали ворогами?.. — Євгенія Філаретівна Завадська була в 43-му старшою від Семена Аркадійовича, 14-річною, але і в її свідомість запало, що «першими поляки почали, а далі правди ніхто ніколи не вияснить...» Пам’ятає, як втікали від поляків у Миляновичі люди з Клюська, Клевецька, з Довгоніс, Кличкович — «У клунях повно було!» Коло Туличева проїжджала з батьками повз дві великі могили, і на її запитання старші відказали: «То ж українців поляки стільки побили!» А масових польських поховань в окрузі вона не знає.
Коли хоронили українських повстанців, побитих поляками, у Миляновичах був, як згадує Євгенія Філаретівна, «міцно сонячний день».
— Казали старші, що труни будуть виставлені біля церкви. Ми, діти, бігали до самого обіду: коли ж привезуть?.. У процесії брало участь не тільки наше село, а й навколишні.
— І як на це реагувала влада?
— Влада своя була. Німців же у селі не було, а поставлений ними староста, як і поліцаї, підкорявся повстанцям. На цвинтарі викопали велику яму. Я пробрався поміж людей до самого її краю — і в мене, знаєте, волосся стало дибом! — дитячі спогади Семена Аркадійовича через роки не втратили ясності. — Воїни сотника Хмари лежали у трунах. Їх мусили довго мучити... Очі в усіх вийняті, вуха і носи відрізані. Казали люди, які їх наряджали, що були вирвані і язики, відрізані статеві органи, а на тілах — десятки ран... Здаватися не хотіли, а не мали чим відстрілюватися — їх поляки живими й побрали.
Мартинюк добре пам’ятає ще одну українсько-польську сутичку, котра відбулася того ж 43-го, але восени, у жовтні чи листопаді. Говорили старші, що великий загін польських «аківців», кількістю більше сотні, спинився у Ружині, звідки, за даними повстанської розвідки, мав робити наступ на Миляновичі. По хатах почали ходити посланці від повстанців, щоб були готові, у разі, якщо бандерівці не втримають оборони, втікати з села (ходили чутки, що де поляки нападали на села, і люди не встигали втекти, їх різали і палили).
— Ми теж були готові... Батько запріг у клуні коней, навантажив на воза найцінніше і найнеобхідніше. Стали чекати. А ніч була дуже темна, як завжди пізньої осені. Я сидів на ліжку, мати на лавочці коло вікна, а батько за столом. Пам’ятаю велике напруження, не говорили — чекали... Годині десь о десятій вечора раптом у сінях — страшенний гуркіт. Думка одна: значить, поляки ввірвалися! Мати, як сиділа, відразу зомліла і впала. Батько побілів. Я не плакав і не кричав, тільки зробився ото як мумія... Пройшла хвилина, друга... Ніхто не вривається! Батько перший піднявся, відкриває двері... А там кіт очима світить, скочив з горища на лист бляхи, бляха на землю — ми ж думали, що польський лазутчик...
Потім почалася стрілянина за селом, але недовго. Горіло село Кличковичі... Вранці дізналися, що поляки спалили там кілька хат, встрілили старого діда, а люди почали втікати у Миляновичі. Поляки вислали свою розвідку, на околиці Милянович та попала на пост повстанців — ото й стріляли! Далі побоялися йти, не знали, які у бандерівців сили.
У Миляновичах бандерівці розстріляли тільки одну польську сім’ю. Власне, інші місцеві польські колоністи виїхали на історичну батьківщину ще до 43-го, до початку «цієї ненависті і заколоту», як каже Семен Мартинюк.
— Сім’я була дуже бідна, одна кімнатка і підлога глиняна. Багато дітей... Один син, Юзік, наймався пасти людські корови і гонив їх під урочище Бір. Пас — і вивідував, де лісові хлопці... Казали, що через нього сотник Хмара й потрапив у засідку. Після його загибелі вночі на хутір приїхала бандерівська служба безпеки, через Юзіка взяли всю сім’ю на Білий Груд — так називається місцина, де один білий пісок (там потім німці і місцевих євреїв вистріляли). Юзік по дорозі й утік, а родина загинула.
Крім поляків, які, розказують, брали участь у німецьких каральних загонах, боялися у селі і червоних партизанів. Стояли вони у сусідньому Перевалівському лісі й часто робили наїзди на село. У кожній хаті шукали начебто «оружіє», а насправді брали усе, що у руки попаде. Ковбаси, сало...
— Моя тітка була трохи інтелігентніша, бо у Ковелі служила у євреїв, мала вже не селянський, а «панський» одяг: білизну не домоткану, а шовкову. Я малий був, а добре пам’ятаю, як партизан відкрив куфра (скриню. — Авт.), і давай трусики з мереживом за пазуху пхати... А одного разу була у них «продовольча операція»: вночі напали на село, постріляли багато свиней, попалили хліви... Люди їх дуже боялися, бачили: їдуть партизани, ховали усе. У Сьомаках (село тепер Старовижівського району. — Авт.) партизани із загону Ковпака розстріляли до 60 чоловіків. Порахували їх за повстанців, хоча бачили, що 80-річні діди і безвусі хлопчаки не були ними, — гортає ще одну сторінку спогадів та історії села Семен Мартинюк.
— А хіба бандерівці не грабували?
— Не грабували, бо вони були від влади, тут була їхня влада. Присилали своїх посланців, які ходили від хати до хати і збирали, хто що дасть.
— Хто в партизанах був з місцевих — той обдирав селян. А були у загоні росіяни, котрі осталися тут від регулярної армії, — не грабували, бо куди мав тягти добро?! — по-житейськи пояснює партизанську «політику» і Євгенія Філаретівна Завадська.
Під час тієї вселенської бойні випадковий снаряд і зрізав аж до пенька височезного дубового стовпа, який повстанці поставили на братській могилі закатованих побратимів. Хтось вночі квіточку покладе... Хтось біля своєї могили траву косить — i тут, озираючись, махне косою кілька разів... Але щоб могилу доглянути, бодай обкопати, то, каже Семен Аркадійович, «сохрани Господь!» Люди не те, щоб копати, боялися мимо йти, щоб не «пришили сочуствіє»...
— А теперечки, як уже десять літ стала незалежна Україна, одна жінка першою рішилася й опорядила. Родина її, як і моя, у повстанцях не була, просто вона українського духу. Після того почали люди доглядати, хтось квіточки посадив, поставили нового хреста, ще й я кілька разів там копнув...
Батька Семена Аркадійовича у селі прозивали «Пушкіним» — за те, що був надзвичайно цікавий співрозмовник. Неграмотний, круглий сирота, якого наймали пасти людську худобу, сам вивчився і читати, й писати. «Міцно» любив літературу, історію — за що мало не «загримів» на Сибір... У 46-му в село приїхали «уполномочені» — агітувати в колгосп. Одного поселили у «Пушкіна». За півлітрою увечері зайшла мова і про українську історію.
— А батько, «сівши» на улюблену тему, міг говорити довго. І договорився: бачите, каже уполномоченому, колись Україна потерпала від татарського іга, а тепер — від московського.... «Ах ти, сукин син! То тобі радянська влада не подобається!» Мати в плач, давай просити за «старого дурня, що теліпає язиком...» Добре, що розумний чоловік попався, не відправив у Сибір й ми осталися вдома...
...А до того часу, коли земляки миляновичівського «Пушкіна» почнуть вивчати свою історію так само глибоко, як і він, мало пройти ще півстоліття.
