Неправда, що діти не хочуть вчитися

Наприклад, Сергій Дерев’янко нинi закінчує це училище з дипломом з відзнакою й готується до вступу до Торговельно-економічного університету на безкоштовну форму навчання. П’ять років тому після конфлікту, який стався в школі з вчителями, «хорошист» у минулому перетворився на неуспішного і ніяк не міг подолати бар’єр восьмого класу. Ситуацію врятувала інспектор у справах неповнолітніх при районній адміністрації, порадивши батькам віддати Сергія в експериментальну групу училища №9, куди не потрібно було здавати документ про неповну середню освіту. Там Сергій провчився два роки, закінчив дев’ять класів і отримав професію слюсаря. Потім вже в звичайній групі училища він провчився ще три роки — в результаті у молодої людини є і середня освіта, і потрібний зараз фах слюсаря з ремонту автомобілів. Сергій сказав кореспондентові «Дня»: «Вирішальним моментом у моєму житті стало те, що викладачі в училищі дали мені зрозуміти, що я можу вчитися, що у мене для цього є всі дані. Це дало можливість повірити в себе й усе змінити».

В училищі не прийнято говорити про минуле навіть у колі друзів. Тут починають життя з чистого аркуша і ведуть бесіди про майбутнє, яке намагаються підготувати сьогоднішнім днем. Хлопці з експериментальної групи тягнуться до старших, які стоять на порозі самостійного життя й уже підшукують собі роботу. Чотирнадцятирічний Віталій Марченко і п’ятнадцятирічний Володимир Дубровський говорять, що їм в училищі подобається, що тут вони відчули себе дорослими — працюють у майстернях, отримують стипендію. Вони згадують і добрі умови для занять із загальноосвітніх предметів, бо педагоги ставляться до них із розумінням і дуже доброзичливо.

Ваня Шуляченко (14 років) розповідає: «Раніше я вчився в київській школі №129, там мене не розуміли ані вчителі, ані однокласники. Коли ж переходив до училища, то мене ним дуже лякали. А виявилося все нормально. Тут ми проходимо справжню школу життя. Постоїш за верстатом — і зрозумієш, що ти вже щось умієш, що завжди зможеш заробити собі на життя. Після служби в армії ще повчуся, щоб стати автослюсарем, а потім спробую відкрити власне підприємство. Поки у моєму розпорядженні стипендія в 26 гривень. Ці гроші я витрачаю на музичні касети і зрідка — на відвідування комп’ютерного клубу...»

Сьогодні в училищі понад тисячу учнів у віці від 14 до 19 років. Експериментальна група лише одна, в ній — 20 осіб. Їх направили до училища школи Дарницького, Деснянського та Дніпровського районів Києва. З цього року програму експериментальної групи з двох років скорочують до одного. Хто бажатиме, той зможе продовжити навчання у звичайних групах, а всi інші вийдуть з училища з неповною середньою освітою та професією слюсаря. Це єдиний робітничий фах, який не потребує при навчанні досягнення вісімнадцятирічного віку.

За десять років через експериментальні групи пройшло близько тисячі осіб, і значна їхня частина закінчила училище. Автор цього проекту Валентин ЧАГIН (у минулому директор ПТУ №9, а нині начальник управління профтехосвіти Головного управління освіти і науки Київської міської держадміністрації) розповів «Дню»: «Будь-яка дитина, яка кинула школу, в душі дуже жалкує про це. Неправда, що діти не хочуть вчитися. Наш світ доволі жорстокий, а нервова система у дітей така вразлива, що не в кожного вона витримує випробування шкільним життям. Таких хлопців треба обов’язково надихати успіхами, спочатку ставити їм лише такі запитання, на які вони напевно знають відповіді. Їм треба дати можливість повірити у власні сили, адже їм особливо складно дається вміння робити над собою зусилля. Система профтехосвіти є цінною тим, що вона готує дитину до життя повільно, поступово. Дорослу людину навчити професії швачки чи токаря можна за три місяці, а з дітьми треба довго працювати. Психологічно хлопчаки та дівчатка за три місяці ніколи робітниками не стануть. Нервову систему, психіку підлітка треба спеціально готувати до навантажень робочої людини. Незміцнілий молодий організм не так просто привчити до сприймання того, що крутиться і шумить, до пiднiмання тягарiв, до великого фізичного навантаження часом навіть у дуже некомфортних умовах. А для цього потрібен значний час і великі зусилля педагогів. Ми працювали і працюємо з дітьми, яким нема сенсу сидiти у школі. Шляхом навчання професії ми соціалізуємо тих, кому не пiдходить традиційна система виховання і навчання в звичайній школі, й тим самим відкриваємо цим дітям дорогу в життя».

Коли понад десять років тому зароджувалася ця ідея, переведення дитини зі школи до школи практично було неможливим, оскільки всіх дітей було «наглухо» закріплено за школами свого мікрорайону. А в кожній школі завжди було 5 — 10 осіб, які висловлювали протест проти існуючої шкільної системи освіти. У кожної такої дитини є свій комплект занедбаності, і щоб його ліквідувати, потрібні індивідуальні підходи в навчанні, спеціальні програми, що й було свого часу розроблено й коректувалося під час проведення цього експерименту. Однак найголовніше в цій справі — це висококваліфіковані педагоги. Зараз же в країні бракує навіть звичайних учителів, не те що висококласних. Рівень платні виштовхує зі школи молодих і перспективних. На початку експерименту для особливих дітей в училищі було дві групи, а тепер — лише одна. І зовсім не через те, що в цьому поменшала потреба, а тому, що на голому ентузіазмі людей сьогодні не втримаєш. Для роботи з особливими учнями потрібна й особлива самовіддача, викладацькі ж ставки для всіх однакові й навіть не дотягають до прожиткового мінімуму. Сьогодні до цієї експериментальної роботи підключилися ще кiлька київських училищ. Це дуже потрібна справа для всього нашого суспільства. Адже якщо дорослій людині не подобається її робота, то вона її може змінити. Якщо ж дитині не подобається в школі й виникла взаємна неприязнь у стосунках учня з учителями, то треба змінити навчальний заклад, змінити обстановку — почати з чистого аркуша. Ми сьогодні створюємо притулки та реабілітаційні центри для дітей вулиці, забуваючи, що на базі профтехосвіти можна вирішити багато проблем і не допустити того, щоб вулиця остаточно поглинула дитину, що стикнулася з нерозв’язними для неї завданнями.