Нескорений

ЧОБОТОМ — ПО ЦВІТУ

Перечитуючи його життєписні книжки, розумієш, що інакшим бути він просто не міг. Гартована національним духом та багатовіковим народним укладом родина, середовище українських патріотичних організацій «Пласт» і «Просвіта» змалечку формували його незламну волю, добродушний характер і високу відповідальність за все, що береться робити. За взірець були місцеві патріоти — творці Карпатської України та її оборонці — безстрашні карпатські січовики.

Уже змалечку, у часи угорської окупації краю, 12-літнього хустського гімназиста Івана Коршинського захопили мужні вчинки земляків-підпільників, котрі у березні 1940 року, у першу річницю гортистського нападу, підняли над Хустським замком синьо-жовтий стяг та спорудили на місці боїв на Красному полі хрест, за що потрапили під репресії окупанта.

Коли у Карпатах відгриміли бої Другої світової, молоді патріоти, одухотворені Карпатською Україною та антиугорським спротивом старших товаришів, взялися за організацію боротьби за незалежність Вітчизни з іншим — набагато жорстокішим, сильнішим та підступнішим режимом — більшовицькою тиранією. Іван Юрійович розповідає, що на початку 1945 року у визвольні змагання включилася «друга хвиля» молодих патріотів, основу яких складали хустські гімназисти — Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець, Іван Коршинський, а також Іван Орос, Василь Форкош, Петро Костюк, Федір Удичка, Іван Чонка. Кмітливі юнаки, успішно поєднуючи навчання з підпільною роботою, швидко освоїли ази конспірації та активно взялися за розповсюдження антирадянської літератури, пропаганду проти тоталітарного режиму, розбудову організації, постачання підпільників харчами та забезпечення конспіративними квартирами, документами, допомагали повстанцям з Галичини при переході кордону.

Йшов 1945 рік. Закарпаття позбулося угорського окупанта, і у кабінетах лідерів країн-переможців вирішувалася його подальша доля. Ще не було підписано міждержавного договору між СРСР та Чехословаччиною щодо Закарпаття, ще до введення на його території дії законів СРСР та УРСР залишалося більш ніж півроку, а «слєдоватєлі» Аксьонов, Федоров, Гаврілов, Зудов та сотні їм подібних слуг кремлівського деспота вже заходилися топтати своїми кірзаками цвіт моєї нації.

На світанку 3 липня 1945 року родину Коршинських у Буштині розбудили енкаведисти на чолі з обласним начальником Бойком і після безрезультатного обшуку забрали із собою 17-літнього Івана. Спочатку його катували у закривавлених казематах хустської темниці, а за три дні, посинілого й знесиленого, разом з Миколою Гаврилком, Дмитром Калиничем та Магдалиною Богдан доправили до Ужгорода. Тут його закинули до цілодобово освітлюваної камери-одиночки, у якій, крім залізного ліжка без матраца, нічого більше не було, і допитували впродовж дев’яти тижнів, з яких п’ять відбув у карцері. Не зумівши, у прямому сенсі слова, вибити з юнака ані зізнань, ані компромату на інших учасників підпілля, його таки відпустили, заборонивши при цьому будь-кому говорити про те, де він був і що пережив за цей час.

Вийшовши на волю, Іван Коршинський за два роки навчання у Тячівській та Великобичківській десятирічках зумів освоїти шкільну програму трьох класів і влітку 1947 року без особливої напруги вступив на медичний факультет щойно створеного Ужгородського держуніверситету. Гадав, що мрія стати лікарем ось-ось стане реальністю, тож з головою поринув у навчання. Найважчий для кожного студента перший курс закінчив блискуче, а по літніх вакаціях знову заходився гризти граніт науки. Та не судилося. На самі Покрови, 14 жовтня 1948 року, його викликали з університетської аудиторії під час практичного заняття з фізіології «на хвилинку», що розтягнулася у довгі роки тюремних допитів, пересильних етапів, табірних поневірянь та каторжних мук...

Причиною повторного арешту, як довідався опісля, стало непереборне прагнення енкаведистів засвідчити начальству результативність своєї роботи по виявленню «врагов отєчєства», а для цього треба було «викрити» цілу змовницьку групу. Кандидатів для «банди» шукати довго не довелося: на різних факультетах УжДУ вчилися десятки здібних національно свідомих юнаків і дівчат, яких гартовали «Пласт» і «Просвіта», котрі давно потрапили «в око» агентам охранки. Цього разу з п’ятьох випускників Великобичківської СШ 1947 року і «збили» таку групу.

— Звісно, всі ми були свідомими українцями, кращими у навчанні, спорті, художній самодіяльності, багато читали і відкрито дискутували на різні політичні, історичні та релігійні теми, але диверсіями, активною боротьбою проти СРСР, що нам приписували, ми не займалися, — розповідає нині Іван Юрійович.

Однак уже знайомі слідчі Зудов та Гаврілов цього разу були безкомпромісними — згідно з «напрацьованими» ними матеріалами трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу 6—7 грудня 1948 року засудив Й.Ягнюка на 25 років позбавлення волі, а П. Тракслера, С. Васька, І. Андришина та І. Коршинського — на 10 років виправно-трудових таборів особливого режиму та ще п’ять років позбавлення громадянських прав. При цьому не було взято до уваги жодних (!) висновків-рекомендацій, висловлених на поданих підсудними касаційних скаргах фахівцями вищих судових інстанцій, таких, як «условно» щодо Андришина, «переквалифицировать» щодо Ягнюка, «снизить» щодо Тракслера, чи «прекратить» щодо Коршинського. 31 грудня 1948 року вироки було «залишено в силі, без змін». За цим постала довга дорога «на Схід» — по пересильних пунктах неозорого ГУЛАГу.

ГЛИБИ-РЯТІВНИКИ У «ДОЛИНІ СМЕРТІ»

— Першим таким пунктом був Львів, — розповідає Іван Юрійович. — Тут закарпатських арештантів поселили разом з воїнами УПА. Тричі на день ми молилися, співали українських пісень, кріпилися духом перед довгою дорогу на чужину, адже для багатьох вона стала останньою. Закарпатців галичани прийняли як своїх побратимів, коли щось вдавалося отримувати з волі — ділилися з усіма.

В одну з морозних ночей їх вивели на подвір’я, поставили у колону по п’ять чоловік і в супроводі солдатів та собак повели вулицями древнього Львова до залізничного вокзалу, де на них уже чекали загратовані товарні вагони. Чим далі їхав арештантський ешелон на схід, тим жахливішими ставали наступні зупинки на пересильних пунктах. На політичних в’язнів напускали кримінальників, які відбирали їжу, одяг, а то й програвали у карти, чимало хворих і закатованих ще на допитах в’язнів вмирали просто у вагонах. Аж під Великдень дісталися Петропавловська у Казахстані, а далі — у табір особливого призначення «Спаськ».

Саме тут, за визначенням О. Солженіцина, у «Долині смерті», почалися сім кругів-літ земного пекла Івана Коршинського. Туди його запроторили завдяки «рекомендації» слідчого Гаврілова, котрий у «супроводіловці» до кримінальної справи від себе додав: «Рекомендую содержать в лагерях особого режима». У «Спаську» І. Коршинського призначили до роботи у каменоломні, де ув’язнені молотами, долотами і лопатами кришили і вантажили камінь. Каторжна праця та недоїдання перетворили красеня-юнака у доходягу-дистрофіка — у травні він уже не мав сил підняти молота. Щоб адміністрація не позбавила його вечірньої баланди, вирубати норму в скелі допомагали вчорашні вояки-повстанці.

5 червня 1949 року, коли йому виповнився 21 рік, на самісінькому дні кар’єра, де лупав камінь, як Боже провидіння, до нього підійшов літній чоловік. «Ти студент-медик?» — запитав Коршинського. Почувши ствердну відповідь, запропонував йому працювати у лікарні. Звісно, що така пропозиція дарувала надію вижити. За тиждень вкрай виснаженого хлопця «госпіталізували» вмирати у терапевтичне відділення табірної лікарні, котрим завідував Йожеф Червені. Як з’ясувалося згодом, це була справжня наукова глиба — ув’язнений професор, колишній директор Будапештського психоневрологічного інституту та член парламенту Угорщини.

Розмірковуючи над спогадами Івана Юрійовича про його табірне життя, доходиш висновку, що доля таки була прихильною до нього. Йдучи Голгофою ГУЛАГу, мав десятки стовідсоткових «шансів» скалічитися від непосильної каторжної праці, померти від численних хвороб, обморозитися, загинути від ножа кримінальника, але Господь кожного разу дарував йому порятунок. Його другою рятівною глибою в безмежній «Долині смерті» став визначний хірург, заступник міністра охорони здоров’я СРСР, голова радянського Червоного Хреста Сергій Колєсніков, якого від репресій комуністичного режиму не порятували ні світове визнання, ні урядові нагороди, ні високий пост. 1950 року з тавром «ворога народу» він прибув у «Спаськ» відбувати ув’язнення. Оскільки табірне начальство теж мучили різні болячки, то медичному світилу не дали до рук молота, а доручили створити у табірній лікарні хірургічне відділення. С. Колєсніков, на пропозицію Й. Червені, залучив у свої помічники І. Коршинського, а той зголосився йти не сам, а з побратимом-земляком Михайлом Петричкою.

Саме завдяки цьому збігу обставин медбрату хірургічного відділення Центральної лікарні Піщаного табору ГУЛАГу І. Коршинському вдалося діждатися вістки про смерть Тирана у березні 1953 року. Незважаючи на суспільні зміни, які почали відбуватися у країні, переглядати його справу не поспішали. Ще довгих два роки він мучився у неволі на чужині і тільки 1955 року отримав «умовно-дострокове звільнення з поразкою у правах».

КРИВДА НЕ СПОПЕЛИЛА ДУШУ

Повернувшись у рідний край, відразу ж узявся поновлюватися на медфак Ужгородського університету. Та де там! Прилаштовані до годівниці місцеві прислужники режиму, неначе чорт ладану, жахалися І.Коршинського. Ані в Ужгороді, ані у Львові місця в студентській аудиторії так і не знайшлося. За клопотання уже реабілітованого професора С.Колєснікова ректор Вітебського медінституту погодився поновити І.Коршинського на другий курс. До рідного Ужгорода повернувся аж 1958-го, після зняття Верховним Судом СРСР судимості. Але проректори УжДУ Головатий та Редько переконали ректора Ленарського не поновлювати «буржуазного націоналіста» І.Коршинського. Довелося їхати в Київ до міністра вищої освіти Пінчука, котрий не лише уважно, до дрібниць вислухав студента, а й власноруч написав на його проханні резолюцію: «Ректору Ленарському. Дозволити переведення Коршинського з Вітебського медінституту в Ужгородський університет», тож останні курси студіював уже вдома, живучи з коханою дружиною Марією, випускницею Львівського лісотехнічного інституту, з якою недавно побралися.

Роки табірних поневірянь та подальших кривд не озлобили його, не спопелили душу. Радше навпаки — відчуття чужого горя, страждання стало ще більш загостреним, а прагнення допомогти, зарадити, врятувати — домінуючою рисою характеру. А ще — вишукана інтелігентність та глибока людська повага до кожного, з ким має справу. І цю, надто рідкісну в сьогоденні якість, передав не лише своїм трьом донькам — професору медицини Маріанні, композитору і музиканту Анжеліці та професору-хіміку Наталії, а й сотням студентів-вихованців, яких упродовж багатьох літ вчив наукам Гіппократа на рідному йому медичному факультеті Ужгородського університету.

Більш ніж п’ятдесятирічна особиста медична практика Івана Коршинського — тема окремої розмови. Будучи здібним учнем великих Лікарів — С. Колєснікова та О. Фединця, він не лише по крупицях вбирав їхній досвід, а й, провівши тисячі складних хірургічних операцій, сам збагатив лікарську науку і практику. Про його золоті руки і чуйне серце у краї довгі роки ходили справжні легенди. І по сьогодні сотні вдячних закарпатців при нагоді дякують йому за врятоване життя, подолану недугу, повернення до повноцінної діяльності.

НАПРАВДУ НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ

Доброзичливість характеру, величезний досвід роботи з людьми, безперечний лікарський талант та авторитет серед побратимів стали передумовою його висунення політв’язнями кандидатом у народні депутати України на парламентських виборах 1994 року від найбільшого в Україні рідного Тячівського району, котрі він тоді блискуче виграв. Працюючи заступником голови Комітету з питань охорони здоров’я, материнства й дитинства, а згодом і виконуючим обов’язки його голови, брав участь у підготовці 17 законів та 40 постанов медичної проблематики, докладав зусиль задля розв’язання найнагальніших проблем галузі.

Та чи не найбільшим пластом його депутатської діяльності була робота з виборцями. Після непростих у моральному сенсі днів прийому наставала пора копіткої та рутинної роботи по вирішенню прохань, пов’язаних, передовсім, із земельними питаннями, розглядом негараздів у соціальному забезпеченні горян, усунення численних фактів несправедливості у судах, корупції у правоохоронних структурах, безвідповідальності чиновників місцевої влади, зняття гостроти міжконфесійного протистояння.

Незважаючи на високий рейтинг і популярність серед виборців, розумів, що далі працювати з такою самовіддачею уже несила, а відбувати номер — не в його принципах, тож балотуватися на другий термін відмовився і зайнявся громадськими справами.

ДАНИНА ПАМ’ЯТІ ПОБРАТИМАМ

Ось уже майже десять літ Іван Юрійович очолює Закарпатську крайову організацію Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. Він довів до завершення започатковану спільно з побратимами справу по вшануванню пам’яті загиблих патріотів та невинно постраждалих краян, пройшов крізь митарства бюрократії незалежної держави, за створення якої мало не поплатився життям, і не без боротьби з нинішньою владою таки домігся встановлення в Ужгороді пам’ятника жертвам політичних репресій.

Упродовж останніх трьох років І.Коршинський видав дві чудово написані книжки спогадів, котрі містять розповіді не лише про власні життєві дороги, а й про товаришів по підпіллю, ув’язненню, навчанню, колег по роботі, науці, парламенту. Його книжки — це правдива, особисто пережита історія в особах про учасників визвольного руху Закарпаття 1940—1950-х років, а табірні мемуари — моральний вирок тій політичній системі, з тенет якої Україна не вирвалася й по сьогодні.