Невгамовний заручник Системи, або У капкані ідеології
30 років тому, 11 вересня 1971 року, закінчилося життя третього за рахунком лідера Радянської імперії, Микити Сергійовича Хрущова. Після смерті саме ім’я цього, мабуть, найбільш своєрідного та суперечливого з політичних діячів середини XX століття було забуте брежнєвським керівництвом, і так продовжувалося 16 років — аж до 1987 року. Лише потім почали з’являтися книги про Хрущова — його сина Сергія, Р. Медведєва, Ф. Бурлацького.
Однак цілісну, докладну, науково вивірену політичну біографію Хрущова ще треба написати. Це важливе завдання, оскільки політичний і людський шлях Микити Сергійовича — від юного пастушка у рідному селі Калинівка Курської губернії до керівника СРСР, що завдав першого, ще надто імпульсивного, мабуть, найнеобхіднішого удару по сталінізму — дійсно вкрай повчальний та дозволяє зробити ряд актуальних для кожного державного діяча висновків. Особливо це стосується нашої країни, бо ледве чи не більша частина життя Хрущова пройшла в Україні.
Ще у 14-річному віці, у 1908 році, він разом із сім’єю перебрався на Успенський рудник у Донбасі. Там і розпочалося його трудове життя слюсаря. До речі, у хвилини відвертості, вже будучи керівником СРСР, Микита Сергійович без будь-яких недомовок визнавав: у 1911 році я, робітник, жив при капіталізмі у набагато кращих умовах, аніж живуть трудові люди зараз, на п’ятому десятиріччі Радянської влади. Люди не вимагають занадто багато — їм потрібен дах над головою, пристойна зарплата, і держава зобов’язана це надати. У цих міркуваннях — увесь Хрущов з його щирістю, тверезістю, прагматизмом і одночасно — з його ілюзіями (завдання держави — щось надати...)
Життя Хрущова, як відомо, було найтісніше пов’язане з українською землею і надалі. Шахтар, червоноармійський комісар, секретар одного з райкомів у Донбасі в середині 20 хбув відзначений новим Генеральним секретарем ЦК КП(б)У Станіславом Косіором і взятий на роботу в апарат ЦК. Через десять років, у 1938 році, саме Хрущова буде прислано з Москви, щоб змінити Косіора на посту та залізною рукою ліквідувати шкідливі плоди роботи цього «ворога народу». Справді, шляхи політичні та господні незбагненні... Хрущов швидко просувався щаблями політичних сходів. Більше десяти років, з 1938 по 1949 рік, він був партійним та урядовим лідером УРСР.
Ставлення Хрущова до України дуже важко викласти стисло, настільки воно суперечливе. З одного боку, вірний (і переконаний!) боєць страшної «сталінської гвардії», він несе безумовну і величезну відповідальність за розгул страшних репресій на нашій землі в 1938 — 1940 рр. (так, хоч у 1938 р. сталінська сокира орудувала не так «жваво», як минулого, 1937, коли, за явно заниженими даними істориків епохи перебудови, було заарештовано в Україні 150 тисяч одних тільки членів партії, але все ж...), за масові депортації та репресії у Західній Україні в 1944 — 1949 рр., за цинічні звинувачення інтелігенції України в націоналізмі (пригадаймо В. Сосюру, О. Довженка, М. Рильського...). Але фактом є й інше: у 1946 році саме Хрущов, знаючи про страшний голод в УРСР (не одиничними були й випадки людоїдства), зважився з ризиком для життя відповісти на вимогу Сталіна збільшити заготівлю хліба: у республіці хліба немає, настав голод, Україна сама потребує термінової допомоги... Безсумнівно, Хрущов по-своєму знав і любив наш народ (саме він настояв, щоб обов’язково додати слово «український» у написі на пам’ятникові відомому полководцеві М. Ф. Ватутіну: «Генералу Ватутіну від українського народу». Окремий випадок, але все-таки... Парадокс, але переконаного комуніста, росіянина за національністю, М. С. Хрущова, котрий прийняв, як відомо, у 1954 році рішення про передачу Криму УРСР (оформлене тоді ж законодавчо!), через 40 років московські патріоти активно стали звинувачувати... в українському націоналізмі.
Уроки «славного десятиріччя» (1953 — 1964 рр.), коли Хрущов керував СРСР, глибокі й багатообразні. Ось лише деякі з них. Будь-які реформи перспективні, життєздатні та стійкі тільки у тому випадку, якщо політичний лідер, який їх проводить, знаходить у собі достатньо сил порвати зі старою Системою, яку, власне, і стало необхідно реформувати, з її представниками у своєму оточенні і — головне — з її носіями у власній свідомості. В іншому разі політик неминуче стає заручником Системи, нехай і дуже діяльним, енергійним (а енергії невгамовному Хрущову було не займати), переконаним у тому, що від нього залежить багато або навіть все. Важче усього вирватися з чіпких обіймів Cистеми політику буває тоді, коли він ревно, фанатично вірить у святу, грядущу мету (для Хрущова — комунізм). Засоби можуть бути злочинними, мета ж ніколи... Цікаво, що в душі Хрущова це дуже гармонійно поєднувалося з його лукавою прагматичністю (так, у 1955 році, будучи вже Першим секретарем ЦК КПРС, він на зустрічі у Женеві підійшов до Девіда Рокфеллера та з «довірливою», «простакуватою» усмішкою сказав: «Треба ж, мільйонер — це така ж людина з плоті і крові, як і ми, комуністи...» І помацав американця за рукав піджака...).
Головне ж, чого не вистачало цій неабиякій, дуже простій людині з жорстким прищулюванням хитрих очей (це було помітно, коли він не посміхався), людині, котра перемогла у смертельній боротьбі за владу самого Л. Берію, котра зламала ряд покритих мохом догм — наприклад, про неминучість озброєної сутички двох систем, і котра спіткнулася через ряд інших — наприклад, про диявольську суть товарно-грошових відносин) — просто загальної культури. Не політичної інтуїції, а саме загальної культури. Вона уберегла б його і від безглуздих, утопічних обіцянок побудувати комунізм до 1980 року, і від роздування власного культу особистості. Загальна культура (насамперед, гуманітарна) — це неодмінна передумова успіху сучасної політичної еліти. Хочеться вірити, що і всі наші українські лідери скоро належним чином це усвідомлять.
