Невідомі війни Євгена Шамрая,

Сорок перший рік... Поодиноким сивим кленам, хлопцям тієї пори, які перейняли на себе страшний удар нацистських армад, за дев’яносто. У кінофільмах про далекі часи молоді актори, звичайно ж, стараються чимдуж, проте відчуваєш, що це було не так: смертна тінь голоду і втома невдачі виглядають інакше. Але справжній документ епохи, листки автобіографії вченого-біохіміка, організатора і комісара партизанського загону в лісах довкола Києва за лінією фронту Євгена Федоровича Шамрая, що стають, по суті, одіссеєю, де правда перевершує будь-яку вигадку. Сторіночки збереглися в архіві Національного медичного університету імені О. Богомольця.

«Я народився 14 липня 1911 року в селянській сім’ї, в селі Мала Новоселиця Полонського району Кам’янець-Подільської області, — писав Євген Шамрай у червні 1946-го. — До 14 років жив разом із батьками, з 1925 року працював у майстерні при Новоселицькому цукровому заводі. З 1928-го до 1930 року навчався в Полонській агротехшколі, а 1930 року вступив до Кіровоградського сільськогосподарського технікуму і закінчив його тоді ж. Із 1930-го до 1933 року працював агрономом при Новоселицькому цукровому заводі. Упродовж 1933—1938 рр. навчався в Київському держуніверситеті й закінчив його 8 серпня 1938 року. До липня 1941 року працював асистентом кафедри біохімії 1-го Київського медінституту. У липні 1941-го добровільно пішов служити в Червону Армію (339-й медсанбат), де служив до 18 вересня 1941-го.

18 вересня 1941 р. наш медсанбат робить спробу вийти з ворожого оточення на Полтаву, але в с. Великі Кручі Пирятинського району був розбитий ворогом. Я в цьому бою надавав допомогу пораненим товаришам, разом з ними потрапив німцям у руки. Мене, як і багатьох військовополонених, конвоювали через р. Хорол, Кременчук, Вінницю, Жмеринку в табір для полонених.

У Жмеринці, в цьому таборі, будучи в дуже важкому стані, я звернувся в лазарет. Там я зустрів лікарів-військовополонених, колишніх моїх друзів по інституту — Кравченка, лікаря Київського стоматінституту, Белагу, лікаря Вінницького медінституту. Вони переправили мене як безнадійного в лікарню в Жмеринці, сказавши, що спишуть як померлого. Та лікарні я уникнув, а пішов на Київ. Так 30 листопада 1941 року я вирвався з полону. Дістався до Києва в грудні. Тут я зустрів свого товариша Марченка Олексія Івановича (професора-стоматолога О. Марченка я також добре знав. — Ю. В.). Ми вирішили оселитися в містечку Тетерів Бородянського району, поблизу лісу, і розпочати партизанську боротьбу з німцями. У Бородянському районі я перебував до приходу Червоної Армії 9 листопада 1943 року. Остання моя посада в підпіллі — секретар Бородянського підпільного РК КП(б)У і комісар Тетерівського партизанського загону. Мій звіт про підпільну партизанську боротьбу затверджений Бородянським РК КП(б)У та Київським обкомом КП(б)У. З лютого 1944-го до лютого 1945 року працював другим секретарем Броварського РК КП(б)У Київської області, а з лютого 1945-го і досі працюю головою виконкому Баришівської райради депутатів трудящих».

Здавалося б, Євген Шамрай, кандидат у члени Комуністичної партії з 1935-го і член партії з 1940 р., керівний працівник з бездоганною партизанською біографією, міг би тепер безперешкодно продовжувати лінію своєї кар’єри. Але вона не цікавить його, і 1955 року він повертається на кафедру біохімії спочатку асистентом, потім стає доцентом, а з 1955-го до 1976 року заступає посаду завідувача. 1946 р., розшукавши довоєнні роботи, скоро захищає дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата біологічних наук «Фізичні та хімічні чинники стабілізації аскорбінової кислоти в розчинах». А вже 1952 року з’являється докторська дисертація «Хімічна взаємодія і біологічний взаємозв’язок між аскорбіновою кислотою і деякими поліфенолами». Власне, це продовження його перших досліджень про варіанти і властивості аскорбінової кислоти, опубліковані молодим ученим 1939-го і 1941 року. Проте водночас абсолютно нове наукове слово. Причому хвилююча прелюдія його — унікальний «картопляний госпіталь», організований Євгеном Федоровичем на партизанській Київщині для лікування поранених бойових побратимів — за умов щоденних поєдинків з окупантами та їхніми прибічниками.

Картопляний госпіталь. В історії військово-польової медицини такої назви немає, та проте перед нами рятівний науковий слід дивних біохімічних проривів, характерних для України ще з середини XIX століття. Адже кафедру біологічної хімії було засновано в Університеті св. Володимира в Києві 1863 р. Близько тридцяти років цією кафедрою керував Олексій Андрійович Садовень, який 1916 р. підписав диплом з відзнакою лікареві Михайлу Булгакову. Парадоксально, але його дослідження про зміну обміну речовин внаслідок голодування (1897 р.), в усякому разі, стосовно Є. Шамрая звучить пророчо...

Якраз у ті роки у світовій науці виникає вчення про вітаміни — носіїв життя, за визначенням польського біохіміка Казімежа Функа. Широкий вітамінний бум розгорнувся і в Україні, передусім, під впливом академіка Олександра Володимировича Палладіна, біохіміка першої величини, зокрема у вітамінології, який згодом створив вітамін К, вікасол, кровоспинний еліксир.

Зрозуміло, в цьому колі вивчається й вітамін С, мультицільова за можливостями аскорбінова кислота, її симбіоз з іншими «біологічними дарами», і Є. Шамрай практично одним із перших у світі, ще до робіт лауреата Нобелівської премії Л. Полінга, уловлює такі профілактичні й лікувальні ефекти.

Отже, поля й ліси довкола Бородянки, картопляний край. Замасковані намети, де лежать поранені бійці-партизани. А конче потрібно, щоб вони були в повній бойовій готовності. І комісар-біохімік, намагаючись відшукати необхідні ліки, пригадує: картопляний сік, що містить аскорбінову кислоту в поєднанні з іншими органічними цілителями, — терапевтичне і хірургічне джерело. Щойно вичавлена картопляна кашка, за порадою Є. Шамрая, тепер постійно використовується при перев’язках, у тому числі гнійних, і зазвичай його цілющий винахід не підводить.

Цей госпіталь, завзяті біохімічні битви, Шамрай так і не описав: на його життєвому шляху разом з опануванням улюбленого предмета було і завідування кафедрою в новоорганізованому медичному інституті в Івано-Франківську в 1948—1950 рр., і керівництво лікувальним факультетом у Київському медінституті, а довше року він виконував обов’язки ректора старого вишу. Якраз у той період в інституті працювали М. Амосов і Л. Тромашевський, у майбутньому Герої Соціалістичної Праці. Шамрай ніби квапився в узагальненні своїх наукових прозрінь та педагогічного досвіду. Підручник «Клінічна біохімія» було опубліковано в Москві трьома виданнями. Однак, мабуть, головна його робота — «До проблеми взаємодії вітамінів С і Р. Галаскорбін, його хімічні, біологічні й терапевтичні властивості». Це наукове дослідження, опубліковане 1962 року, фактично і стало стартом поліфенолів, природних сполук рослинної природи, але в комплексі з аскорбіновою кислотою. Шамрай захоплює своїм відкриттям цілу когорту молодих лікарів у Київському медичному інституті, причому не біохіміків. Скажімо, хірург Андрій Корнійович Мендель (через «підозріле» прізвище в період гонінь на генетику в уродженця Переяславщини траплялися серйозні проблеми) доводить, що галаскорбін ефективний для лікування виразкової хвороби шлунку, а лікар-інфекціоніст, фронтовик Михайло Олексійович Ковбаско в Жовтневій лікарні заносить новий препарат до протоколу лікування вірусних гепатитів. Сьогодні галаскорбін перевершили численні харчові добавки, по суті, на основі поліфенолів, однак першим був саме цей засіб.

Натура дружня і доброзичлива, Є. Шамрай був немовби душею кафедри: попередники професора Сергій Ісаєвич Винокуров і Ростислав Всеволодович Чаговець, професор кафедри, лікар-фронтовик у дні прориву блокади Ленінграда Мінна Марківна Епштейн відчували його підтримку, аура в їхньому колективі була абсолютно демократичною. Галаскорбін набував популярності, і після розмови з Євгеном Федоровичем я написав про цю новинку, звернувшись до обнадійливих робіт Михайла Ковбаска — з кафедри інфекційних хвороб під керівництвом Олександри Сокол, також із фронтової плеяди. Адже наслідки гепатитів давалися взнаки. І одного дня Євген Федорович запросив мене в гості. Жив він на Чоколовці. Білокам’яні новобудови вже височіли, а його одноповерховий будиночок із невеликим садочком навколо контрастував з урбанізмом своїм затишним виглядом і стояв непорушно серед зведених будівель: Шамрай був відомою особою, заслуженим діячем науки УРСР, і все зволікав зі знесенням. Ми пригубили по краплі його авторської незрівнянної горіхової настойки, і Євген Федорович став розповідати про свою партизанську епопею, неймовірну правду тих років. Та про трагічну колону виснажених захисників Батьківщини, які опинилися в безвиході полону. Вони йшли пішки, зголоднілі, з натертими ногами, під німецькими дулами, через усю окуповану Україну — про це він тоді нічого не сказав, а я дізнався про подробиці, від яких стає моторошно, з його мало кому відомої автобіографії. Натомість у розмові поставали майже детективні деталі сорок другого — сорок третього. Інколи Шамрай навідувався на підпільну зустріч до Києва. Виявив, що найбезпечніше здійснювати явку прямо, як мовиться, під носом у ворога. У добротних чоботях, респектабельному кожушку, з портфелем він з’являвся на нинішній Софійській площі, на розі Рильського провулка, біля громадських приміщень, де дислокувалася поліція. ніхто і не думав затримувати двох статечних панів, які жваво розмовляли серед скупчення німецьких машин. Із новим завданням повертався в ліси.

Якщо вдуматися, битва за галаскорбін також була війною Шамрая. Та його чекало і третє випробування, мабуть, найважче. З роками Євген Федорович став неспинно набирати зайвої ваги, це ставало для нього проблемою, підвищувався артеріальний тиск, важко було читати лекції. Як біохімік, він розумів: різко порушився обмін речовин, а ліки тут безсилі. І тоді професор, можливо, одним з перших вдався до тривалого лікувального голодування, утримуючись від їжі впродовж двох-трьох тижнів, проте роботи не припиняв ані на день. Прочитав класичні праці О. Садовня про феномен голодування і досить успішно долав проблему надлишку ваги. Досягав ренесансу своїм стоїцизмом та витримкою кілька разів, але успіх був дедалі менш тривалим. Лише небагато хто знав, чого коштували Шамраю своєрідні експерименти на собі, по суті, знову героїчні. Він помер у липні 1980 року, не доживши до шістдесяти дев’яти. Цього літа виповнилося б сто років від дня народження творця галаскорбіну.

«Иных уж нет, а те далече...» Якою була його діяльність як голови райвиконкому в Баришівці, що нині відроджується? Тут вимальовувався також дуже цікавий сюжет, що його можна порівняти з напруженою працею в госпіталі, та радше етичний, моральний. Про дні в Баришівці мені якось повідав Василь Іванович Мілько, який був військовим льотчиком на Півночі в роки війни, один із ректорів в альма-матер — Київському медичному інституті. Після демобілізації його було направлено в Баришівку секретарем райкому комсомолу. І майже щодня Шамрай, прямуючи на роботу, заходив уранці до райкому, вмовляв Василя Івановича спробувати вступити до медичного інституту, оскільки для життя це важливіше, аніж інші вертикалі. Врешті-решт, Мілько так і зробив. Він завідував кафедрою рентгенорадіології та, вочевидь, першим у Києві зафіксував після вибуху в Чорнобилі появу радіонуклідів у повітрі.

Пам’ять — сонце тих, кого вже немає з нами. Євген Федорович Шамрай давно на іншому березі. Та він був талановитим ученим, сміливцем, людиною подвигу, уособленням патріотичної мужності, його життя і доля — частинка історії новітньої України. Нехай цей нарис нагадає про нього, спонукавши іншими очима вгледітися й у себе.