Невідомий Арсен Річинський
12 червня за старим стилем (25 за новим) 1892 року, тобто 115 років тому, народився Арсен Річинський. Дата, звісно, не зовсім кругла. Але, принаймні, дає підстави нагадати про цю людину. На жаль, ім’я А.Річинського й далі залишається маловідомим в Україні. Що вкрай несправедливо. Адже це був висококваліфікований лікар-спеціаліст й водночас філософ, релігієзнавець, культуролог, мистецтвознавець, церковний композитор, фольклорист тощо. Ця людина активно трудилася на громадській ниві, змагаючись за незалежну Українську державу й за незалежну православну українську церкву. За це А.Річинський і зазнав переслідувань та поклав своє життя. Здавалося, цього більше ніж досить, щоб достойно вшанувати пам’ять такої людини. Та українці дивні люди. Наш загал ладний, швидше, вшановувати більшовицьких манкуртів, ставити пам’ятники жуковим, катеринам другим та їже з ними, ніж віддавати належне справжнім українським патріотам.
А.Річинський зробив чимало для становлення незалежного українського православ’я. Він виступав одним із активних учасників руху за українізацію православної церкви на Волині в міжвоєнний період. Випустив ряд робіт, у яких намагався захищати автокефалію Української православної церкви. А його праця «Проблеми української релігійної свідомості» не втратила свого значення до сьогоднішнього дня. Навпаки, у наш час, коли постало питання створення в Україні незалежної помісної православної церкви, спадщина А.Річинського помітно актуалізується.
Життя А.Річинського не було простим. Народився він в с.Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії (зараз це село відноситься до Шумського району Тернопільської області). Батько його, Василь Федорович, належав до духовного стану, був православним священиком у цьому селі.
Незважаючи на те, що православні священнослужителі мали нести ідеї «самодєржавія, православія, народності», здійснювати русифікацію, на Волині вони змушені були рахуватися з потужною українською народною культурою й, здебільшого, прилучалися до неї.
З одного боку, таке життя волинського духовенства визначило інтерес А.Річинського до народної культури, що пізніше знайшло вияв у його працях та культурологічній діяльності. З іншого боку, вело до формування А.Річинського як національно свідомої людини. Народження в священницькій родині закономірно породжувало в А.Річинського зацікавлення релігійним життям. І хоча Арсен вибрав світську кар’єру, він добре орієнтувався в питаннях церковної обрядовості й догматики. Особливою сферою його зацікавлень була церковна народна культура.
Початкову освіту А.Річинський здобув у своєму селі. Далі навчався в Клеванській духовній школі та Кременецькій гімназії. Проте, очевидно, за наполяганням батька, поступив до Житомирської духовної семінарії.
Житомир на той час був центром Волинської губернії. Тут було відносно активне культурне життя, існували певні культурні осередки. Одним із них було «Товариство дослідників Волині». Його члени на лише видавали наукові збірники, а й приділяли чимало уваги просвітницькій роботі. На свої засідання вони запрошували й семінаристів. Не виключено, що саме в Житомирі А.Річинський став предметно цікавитися питаннями української історії й літератури.
Після закінчення семінарії А.Річинський поступив на медичний факультет Варшавського університету. У зв’язку з початком Першої світової війни змушений був евакуюватися. Весною 1917 р. здав державні іспити при Київському університеті й отримав посаду лікаря в Ізяславській повітовій лікарні, де й працював до березня 1920 р. У цей час А.Річинський брав активну участь у громадському житті. У Ізяславі організовував концерти, вистави, займався видавничою діяльністю. Зокрема, редагував часопис «Нові дороги». За свідченням його дочки, Людмили Річинської, видавав журнал «Изаславльская дорога», а також був постійним лектором на курсах українознавства для вчителів, що існували в сусідньому м.Острозі.
У зазначений період на Волині активно відбувалася українізація суспільного й культурного життя. З’явилися школи з українською мовою викладання, україномовні видання, українська мова стала мовою державних структур. А.Річинський включився в цей процес. Проте, на жаль, українізація не отримала свого логічного завершення. Українська влада не зуміла утриматися. Волинь опинилася під владою більшовиків, а потім поляків. За умовами Ризького мирного договору 1921 р. між Росією та Польщею Волинь була поділена між цими двома державами.
Ізяслав опинився під владою більшовиків. Незадовго перед цією подією, весною 1920 р., А.Річинський виїхав у село Тростянець Луцького повіту, яке опинилося в складі Польщі.
До 1922 р. А.Річинський працював у Тростянці. Тут він одружився з дочкою місцевого священика Павла Прокоповича Ніною. Проте його життя тут не було спокійним. На нього донесли й заарештували. Лише завдяки старанням дружини А.Річинського звільнили.
Переїхавши у квітні 1922 р. до м.Володимира-Волинського, А.Річинський став головним лікарем міської лікарні. На даній посаді був до серпня 1925 р. Цього ж 1925 р. А.Річинського заарештували, фактично звинувативши в активній проукраїнській діяльності. Проте довести якихось порушень законів з його боку не вдалося. Тому А.Річинського скоро звільнили.
Зрозуміло, носячи печать неблагонадійності, А.Річинському не було сенсу працювати на державній службі. Маючи відповідну освіту й досвід, він міг забезпечити себе й свою родину, працюючи вільнопрактикуючим лікарем. Таким, власне, і працював до 1939 р. Його високий фах і авторитет забезпечували велику кількість клієнтів й робили А.Річинського відносно незалежним та фінансово самостійним. До речі, в міжвоєнний період у м.Володимирі-Волинському серед 17 практикуючих лікарів було лише двоє українців, включаючи й А.Річинського.
А.Річинський, працюючи лікарем, не полишав активної громадської діяльності. Ще з 1924 р. видавав власним коштом «незалежний місячник українського церковного відродження»—«На варті». Протягом десяти років виходив цей часопис, назву якого, щоправда, А.Річинський в силу певних причин змушений був змінювати (інші назви — «Наше братство», «Наша церква»). При цьому часописі А.Річинський організував власне видавництво, де видав розвідки, присвячені проблемам незалежної української православної церкви.
1925 р. А.Річинський уклав збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в українській церкві». Вона, за словами самого автора, мала полегшити «богослужіння в церкві українською мовою, показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою». З часом вийшли укладені ним збірники «Українська відправа вечірня та рання», «Українські колядки», «Скорбна мати» (збірка пісень з богогласника). Сам же А.Річинський дотримувався думки, що справжня релігійність виражається в народній церковній культі, важливим складником якої є музика. Зокрема, про це він писав у книзі «Проблеми української релігійної свідомості».
А.Річинський брав участь в діяльності ряду українських громадських і політичних організацій. Був активістом Володимир- Волинської «Просвіти» та «Рідної хати». Під його керівництвом у м.Володимирі-Волинському та на Волині були організовані структури молодіжної організації «Пласт». При його ж допомозі дружина Ніна Павлівна організовувала філію «Союзу українок». Брав участь і в кооперативному русі. Наприкінці 1929 р. А.Річинський вступив до легальної організації «Українське Волинське об’єднання». Приблизно в той час став членом підпільної Організації українських націоналістів. Проте найголовнішою ділянкою громадської роботи А.Річинського була боротьба за українізацію православної церкви на Волині. У 1927 р. за його ініціативою був зорганізований у Луцьку з’їзд православних мирян, який виступив за українізацію православ’я, а в 1933 р. А.Річинський та його прихильники зорганізували в Почаєві велику маніфестацію, де теж піднімалося це питання.
У другій половині 20-х — на початку 30-х рр. А.Річинський публікує чимало статей в українській пресі, присвячених церковним питанням. Випускає ряд брошур на цю тему — «Походження єпископату. В зв’язку з питанням про благодатність ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви» (Володимир-Волинський, 1926), «Критичний розгляд постанови Св. Синоду про заборону Українського Церковного з’їзду» (Варшава, 1927), «Сучасний стан церковно-релігійного життя української людності в Польщі» (Варшава, 1927), «Два плебісцити на Волині в справі богослужбової мови» (Володимир, 1927), «Моя відповідь Св. Синодові Православної Церкви в Польщі» (1929).
У 1930 р. у Львові вийшла його брошура «До щастя, слави і свободи!» (про пластове виховання). З’явилися роботи, де він розглядав близькі до його фаху проблеми, — «Кілька уваг про біологічне значення світу», «Єдність природи», «Посмертні духи людей». Все це свідчить про різноманітні зацікавлення й воістинну енциклопедичні знання А.Річинського.
У цей же час він починає писати працю «Проблеми української релігійної свідомості». Вважається, що роботу над нею розпочав у 1929 р., а завершив у 1933 р. Це глибокий релігієзнавчий і водночас блискучий культурологічний твір. Перші чотири розділи цієї книжки були опубліковані в 1930—1931 рр. в «Літературно-науковому віснику» у Львові. У 1932 р. А.Річинський у Володимирі-Волинському друкує брошуру «На манівцях», проблематика якої в багатьох моментах прекликалася з проблематикою книги.
У передмові до «Проблем української релігійної свідомості» А.Річинський так обгрунтовував актуальність цього твору: «Книжка про релігійні справи в добі масового поширення атеїзму або зовсім не на часі, або дуже на часі. Аналіз українського народного світогляду доводить, що безрелігійність у нас — явище привнесене, з народним світоглядом незгідне. Це — симптом духовного полону, небезпечного для самого існування нації. Духовна самостійність, створення власної релігійно-національної ідеології завжди додає народові певності своїх сил і своєї гідності, віру в свою правоту і в своє майбутнє. Навпаки, рабське перейняття чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягує його на службу чужим божкам. Тоді надходить смерть народу».
Фактично автор пропонував (хоча і не декларував це відкрито) свій варіант релігійно-національної ідеології для українців. А.Річинський знаходився під певним впливом історіософських поглядів В.Липинського. Особливо помітний цей вплив, коли він веде мову про «розірваність» України між Сходом і Заходом. А.Річинський пропонував свій оригінальний рецепт подолання такої розірваності — створення синтетичної релігійно-національної ідеології, яка б поєднала традиції Сходу й Заходу. «Автор прийшов до висновку, — пише він у передмові, — що тим річищем, тією головною напрямною українського релігійного життя є синтез великих релігійних культур Сходу і Заходу».
Книга була надрукована в Тернополі у 1933 р., хоча місцем видання вважався Володимир-Волинський. Вийшла вона зі значними цензурними правками. Окрім того, автор був свідомий того, що не все йому вдалося зробити, як він хотів. Дійсно, в книзі немає чіткої послідовності у викладенні матеріалу, деякі розділи мають теоретичний характер, інші — практичну спрямованість. Всього в книзі 8 розділів — «Свята Софія Київська», де йдеться про виникнення Української автокефальної православної церкви; «Історичні й канонічні підстави української церковно-національної революції» (тут говориться про те, що виникнення УАПЦ мало не лише історичні, а й канонічні підстави); «Особливості української релігійної вдачі», де переважно йшлося про становлення української релігійної свідомості; «Доба християнська» (у цьому розділі говорилося про розвиток української релігійної свідомості за християнських часів); «Особливості релігійного світогляду росіян»; «На хреснім шляху», де говориться про відмінності релігійної вдачі українців та росіян; «Церква і націоналізм» та «Становище українського синтетичного ідеалізму».
Незважаючи на значну часову відстань, а також на певні її недоліки книга «Проблеми української релігійної свідомості» навіть сьогодні не втратила для українців своєї актуальності. А чимало авторитетних українських дослідників вважають, що це одна з кращих (якщо не найкраща) робота в українському релігієзнавстві. Варто відзначити тут ерудицію автора. Він вільно оперує не лише біблійними й специфічно релігійними та релігійно- філософськими текстами, а й творами представників німецької класичної й російської релігійної філософії, творами класиків української, російської, польської та чеської художньої літератури, науковими працями в різних галузях знань. Не останню роль у даному випадку відіграли й медичні знання. Вони допомагали йому (правда, це не кидалося відразу в очі) осмислювати важливі проблеми. Поєднання медицини й філософствування хоча і не є чимось типовим для європейської культури, однак воно часто зустрічалося в середньовічному мусульманському світі.
На жаль, книга «Проблеми української релігійної свідомості» у 1933 р. вийшла малим накладом. До того ж, коли на Волинь прийшла радянська влада, багато її примірників було знищено. На сьогодні видання 1933 р. є бібліографічною рідкістю. Закономірно, в таких умовах погляди А.Річинського на релігійні питання залишалися «терра інкогніта». Лише перевидання книги в 2000 і 2002 рр. (до речі, теж невеликими накладами) дали можливість науковцям познайомитися з релігієзнавчою спадщиною А.Річинського.
Звісно, діяльність А.Річинського не проходила повз увагу польської влади. Він знаходився під пильним наглядом карально- репресивних органів. У його найближче оточення були заслані таємні співробітники поліції, які повідомляли про кожен крок А.Річинського. У переліку активістів ОУН по Володимир-Волинському повіту, складеному воєводським відділом безпеки у 1934 р., його ім’я стоїть на першому місці. А.Річинського неодноразово затримували, побував він і у «славнозвісному» концтаборі Береза Картузька, в якому перший раз побував ще у 1935 р.
Другий раз у Березі Картузькій А.Річинський опинився в травні 1939 р. Вдалося йому визволитися лише у вересні, коли почалася Друга світова війна і на заході Польщу займали німецькі війська, а на сході — радянські. Польська охорона покинула тюрми, і в’язні втікали з них. 16 вересня А.Річинський прибув до Володимира-Волинського. Проте на свободі він був недовго. Його скоро заарештували енкаведисти. У вину А.Річинському ставили громадську діяльність і зв’язки з Організацією українських націоналістів. Кілька років його тримали без суду. Лише 5 травня 1942 р. т.з. «особий совєт» при НКВС СРСР виніс вирок, засудивши А.Річинського на 10 років позбавлення волі.
Також репресована була сім’я А.Річинського— його дружина та дві дочки. Старшій Мирославі тоді було 15 років, а молодшій — всього 6 тижнів.
А.Річинський покарання відбував у Уктлазі. Звідси переписувався з сім’єю. Навіть посилав складені ним вірші, щоб розважити дітей. На жаль, вони не збереглися. У 1949 р. А.Річинського звільнили. Проте перед звільненням на нього напали кримінальники й завдали сім ножових ударів. Така «добра традиція» існувала в радянських таборах. Табірне начальство спеціально налаштовувало кримінальних злочинців проти політичних в’язнів. І коли останні мали звільнятися, на них нападали кримінальники й вбивали. А.Річинському все-таки вдалося вижити. Але влада не дала йому повернутися на батьківщину. Дозволили поселитися в Казахстані в м.Казалінськ, де він працював лікарем. Навіть у цих, далеко не найкращих умовах, А.Річинський знаходив час для наукової праці. У 1952—1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися в часописі «Здоровье Казахстана».
Помер А.Річинський 13 квітня 1956 р. у результаті крововиливу. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області.
А.Річинському не вдалося зреалізувати багато чого такого, що він хотів зробити. Ув’язнення «за Польщі» й довготривале ув’язнення «за совітів» не лише підірвали здоров’я, а й не давали нормально працювати. Можна лише уявити, скільки б ще міг зробити А. Річинський. Та навіть далеко не все з його творчої спадщини зібрано й осмислено.
