«Незаперечний доказ геноциду проти нашого народу»

Страшні роки Голодомору нагадали про себе мешканцям села Великі Крушлинці, що у Вінницькій області. У обійсті селянки Марії Сороки викопали з-під землі пляшку з просом. Зерно заховали 80 років тому під час Голодомору. Воно мало врятувати родину від голодної смерті.

— Корчував стару вільху, аж раптом під коренем щось зблиснуло, — розказує син господарки, Роман. — Дивуюсь, як не розбив пляшку сокирою. Лежала вона горловиною донизу, і крізь прозоре скло побачив щось жовтогаряче, ніби золото. Придивився, аж то просо. Навіть не зчорніло, хоч зараз у землю кидай.

Знахідку показав матері, а та й відповіла, що у страшні часи Голодомору це зерно було й справді на вагу золота.

Родина Марії Сороки голод 30-тих років відчула повною мірою. За переказами, пляшку з просом під старим деревом заховав дід.

— Влада направляла у село бригади, ті ходили та забирали у селян все до останнього, — пригадує Марина Сорока. — Але дідові якимось дивом все ж вдалося приховати трохи зерна.

Сподівався, що навесні відкопає та засіє город. Але коли прийшов час сіяти, не зміг відшукати пляшку.

— До останніх своїх днів наш дідусь дуже картав себе, що так сталося. Не міг собі це пробачити, — розповідає Марія Сорока. — У ті голодні роки ми всі були ледь живі. А мої двоюрідні братики та сестри так спухли з голоду, що їх вже не змогли врятувати.

Звістка про знахідку на обійсті Сорок швидко облетіла село. Адже немає такої родини у Великих Крушлинцях, яку б залишили спокійною спогади про голодні роки. Для багатьох ця пляшка — свята річ, що символізує незнищенність українського народу.

Нині знахідку зберігає родина Гаврилюків.

— Ми її зберігаємо. Не чіпали нічого, не відкривали. Адже це зерно обов’язково треба передати у київський, або вінницький музей, — розповідає Ірина Гаврилюк. — Про таке треба говорити, це треба показувати усім. Адже ось він не книжний, а незаперечний доказ геноциду проти нашого народу. Немає нічого страшнішого, ніж позбавити людину шматка хліба, немає нічого страшнішого, ніж бачити, як помирають від голоду твої рідні, як гинуть ні в чому не винні діти.

За переказами старожилів, за один голодний рік 32-го у Великих Крушлинцях померло 770 селян.

— Бабусі, яких вже й самих у живих немає, мені переповідали такі страшні оповідки про ті роки, що аж не віриться, що таке було, — розповідає Ірина Гаврилюк. — Коли одного з односельців, який геть знесилився від голоду, повезли до ями, щоб ховати, він застогнав. Мовляв, куди ж ви мене, я ж іще живий. Але жінка, яка так само спухла від голоду, була невблаганна. Сама вже сил не мала і знала, що поховати чоловіка, який ось-ось помре, вже не зможе. Тож сказала, що везіть, все одно йому вже не жити. Так і поховали живого із мертвими...