«Ніколи не жалкував, що обрав саме такий шлях...»

Серце представника українського національного руху, політв’язня, історика, автора понад 100 наукових праць, члена Об’єднання українських письменників «Слово» зупинилося 16 квітня. Днем раніше Валентину Яковичу виповнилося 83 роки.

Валентин Мороз двічі (1965-го та 1970-го) був ув’язнений за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда». Терміни перебування у неволі, що їх суд визначив, — 4 та 14 років. На захист Мороза тоді постали Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Зиновія Франко, Євген Сверстюк, Василь Стус, Ірина Стасів (Калинець), Ігор Калинець, Ніна Строката, Юрій Шухевич та ін.

1979 року влада обміняла Мороза і ще чотирьох політв’язнів на двох екс-службовців ООН, засуджених у США за звинуваченням у шпигунстві. Водночас Мороза та інших осіб, котрих обміняли на громадян СРСР, позбавили радянського громадянства.

Жив у США та Канаді. Викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал «Анабазис», вів щотижневу радіопрограму в Торонто.

Повернувся на батьківщину у квітні 1990 року.

Був професором Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова (згодом — Академія друкарства) та Інституту фізкультури (згодом — університет). Також викладав у філії Української академії державного управління при Президентові України.

Автор близько тридцяти книжок. 2016 року, святкуючи 80-річчя, представив заключну книжку із трилогії «Україна у двадцятому столітті».

У переддень сороковин пропонуємо спогади про Валентина Яковича людей, які у різні роки спілкувалися з цією справді непересічною особистістю.

«БУВ ДУЖЕ ЗДІБНИМ ПУБЛІЦИСТОМ...»

Iгор КАЛИНЕЦЬ, поет, прозаїк, один із чільних представників так званої пізньошістдесятницької генерації і дисидентсько-самвидавного руху в України, в’язень брежнєвських таборів:

— Мороза я знаю з 1960-х років. Ще з тих часів, коли почалися перші арешти — з літа 1965 року. Люди нам передавали, хто він такий, звідки, що він був викладачем і в Луцькому, і у Франківському інститутах. Знав, що його ув’язнюють за поширення самвидаву. Знаю також це по своїй родині... Це був твір «З процесу над Погружальським» — найбільш голосний тоді твір... Було й багато інших. Переважно, це була поезія. Зрештою, як писав сам Мороз, «революцію в Україні в 60-х роках почали поети». Мав на увазі Симоненка, Костенко, Сверстюка. Це вони почали цю революцію, бо це революція, яка була виразом самвидаву. До тієї революції і ми були причетні, бо Ірина  (дружина Ігоря Калинця. — Т.К.) передруковувала деякі речі, в тому числі — ту річ гостру, яку я назвав. Я запустив у самвидав одну статтю про Тичину, а потім відгадували, хто ж він, той автор. Потім казали, що це автор із-за кордону...

Отже, так ми довідалися про Мороза. Він дістав чотири роки. Він, здається, увійшов у ту книжку «Лихо з розуму» (це перший збірник, складений у Львові В’ячеславом Чорноволом 1967 року, де зібрано біографічні та творчі додатки про перші двадцять арештів серед української інтелігенції 1965—1966 рр. — Т.К.).

Чотири роки ув’язнення — то був середній термін (бо давали і по два, і по сім років). Повернувся, здається, до Франківська. На той час був одружений з Раєю, з котрою ми вже встигли познайомитися. Знали, що вона з походження є болгаркою з Південної України. Працювала Рая викладачем німецької мови. Ми подружили з нею, а Ірина — особливо. І вона потім дуже впливала на нас. Чому я так підкреслюю це? Бо потім сталася сімейна трагедія... Але спочатку ми були задивлені на Мороза, який вийшов з ув’язнення, був дуже активний. Він приїхав до Львова. Ірина його «пригостила» тим, у чому він дуже відчував потребу, — творами Донцова. Донцов справив на нього колосальне враження, що потім відчувалося у всіх написаних його працях.

Перша праця, яку він написав під час першого сидіння, — «Репортаж із заповідника Берії», про своє ув’язнення. Ця річ теж пішла у самвидав і дуже була популярна (її передруковували, передавали з рук у руки). Але він на тому не заспокоївся, бо якби заспокоївся, то, можливо, доля його була б зовсім інша. Але він тут же взявся за перо. Він був дуже здібним публіцистом. Написав статті: «Серед снігів», «Хроніка опору», «Датан і Мойсей». Ці речі ми мали, теж передруковували і поширювали. А особливо вразила нас «Хроніка опору». 

На волі Мороз перебував недовго. Ми бачилися буквально кілька разів. Одного разу, на дні народження Грицька Чубая, Мороз сказав, що у разі, якщо його не стане, то «естафету» від нього мав би взяти Грицько. Не знаю, чому йшлося саме про Грицька, бо ту естафету міг взяти будь-хто, хто чувся пригроженим. А після того Мороза знову арештували. Бо влада розцінила, що не потрібно йому давати можливості писати, бо кожен його публіцистичний опус був дуже талановито написаний. Це на той час були публіцистичні шедеври.

Коли я видавав Ірину (йдеться про «Зібрання творів Ірини Калинець: 10 томів для роздумів», опубліковане 2012 року. — Т. К. ), то, переглядаючи архіви, знайшов кілька матеріалів, і моїх, й інших, як протести проти арешту Мороза. Наприклад, 31 серпня 1970 року — голові ради міністрів, першому секретареві ЦК КПУ, голові комітету держбезпеки, головному прокурору... заява «Як можна арештувати людей тільки за їх творчість?». Писала то Ірина Калинець. Я був перший, хто підписав. І ще було з десяток підписів. Є ще заява Ірини Калинець та інших голові Івано-Франківського обласного суду з вимогою допустити на процес до Валентина Мороза. Звичайно, на процес ми не були допущені, він був закритий. Допускали тільки тих, кому довіряли, — кадебістів, які займали кілька місць, і це робилося для створення враження, що суд був відкритий. Ми стояли під судом... Є також телеграма групи інтелігенції до Івано-Франківського обласного суду, щоби допустили на цей закритий суд. Ішлося про те, що людина не може бути засуджена до 14 років за кілька публіцистичних речей. Оце все, що стосувалося його другого арешту і суду.

Після того я свою самвидавчу творчість присвячую Валентину Морозу. Моя книжка «Підсумовуючи мовчання» якраз писана після суду. Я до тої книжечки написав таку присвяту: «До Валентина Мороза. Я хотів би, щоби ця книжка була для тебе хоч на мить хусткою Вероніки на Хресній дорозі. Я хотів би, щоби ця книжка, як хустка Вероніки, нагадувала нам про святість твого обличчя. (Ігор Калинець, Львів, 20 листопада 1970 року)». Ця книжка через рік вийшла в Німеччині і вже на моєму суді фігурувала як звинувачення. Ілюстрації, графіку Романа Петрука я сам добирав і сам фотографував. За це його дуже переслідували, і він був на черзі до арештів. Так само за ілюстрації до моєї книжки був на черзі до арештів Богдан Сорока. Але я на слідстві сказав, що ні той, ні той для мене спеціально нічого не створювали, що була виставка, де я ті роботи побачив і вподобав. І вдалося мені тих хлопців врятувати...

І далі моя творчість у самвидаві була проникнута темами протесту проти арешту Мороза. Звичайно, це вірші різного характеру, не всі вони прямо присвячені Морозу, але той настрій є. Я навіть узяв з Мороза цитату. «Напруги лук тугий порве запону сіру...» — це з його поезії.

Також присвятив арешту Мороза вірш «Тренос над ще однією хресною дорогою», де є такі слова: «Самотньо двигаєш хрест — таке ще немічне наше плече». Або перегуки із «Хронікою опору» — «Свіжий хрест, недарма плаче з нього космацька живиця, о, він ще послужить замість іконостасу у нашому обкраденому храмі». Там ішлося про космацьку церкву, зруйновану після фільму «Тіні забутих предків». І так далі...

Звичайно, тут є образ дружини. «Понад натовпом металом пойнялись страдальні руки дружини — Вероніко, ти хотіла обтерти скривавлене лице... Ногами шматують полотно, що стане стягом...»

Є рядки про Мороза і в інших книжечках, зокрема у збірці «Віно для княжни», яка присвячена трагедії Алли Горської.

А потім так сталося, що ми з Іриною потрапили в інший світ — заґратований. Але довідувалися в таборах про довгу голодовку Мороза. Довідувалися про те, що у Володимирській тюрмі він жив із людьми-побутовцями і був конфлікт, коли загостреною ложкою його по животі було порізано. Також знали, що два роки він сидів сам у камері... А потім дізнавалися з різних джерел (чи то родичі на побаченнях переказували, чи то приходили нам звістки, зашифровані у листах), що у світі створюються комітети на захист Мороза — майже в кожній країні, а особливо там, де багато українців. 

А далі є такий момент, коли я перестаю говорити спогади про Валентина Мороза... Ми знали, яку велику роль відіграла у його звільненні Рая. Ми її дуже любили, вірили їй, допомагали. Вона навіть наважилася дати у Москві інтерв’ю кільком іноземним кореспондентам, що, власне, і зробило розголос про Мороза по всьому світу. Одне слово, вона дуже причинилася до його звільнення. І коли вона опинилася в Америці, вони разом не змогли жити... І те, що Валентин вирішив з Раєю розлучитися, на нашу думку, було дуже неблагородно. Тому я свої спогади про Валентина Мороза на цьому припиняю.

«БУВ НОНКОНФОРМІСТОМ...»

Степан ПАВЛЮК, доктор історичних наук, академік НАН України, професор, директор Iнституту народознавства НАН України:

— З огляду на життя Валентина Мороза, його вчинки, реакції на різні політичні процеси в Україні можу сказати, що він мав свій, особливий, погляд і був нонконформістом. І я думаю, що це мотивовано його життям.

Він народився на Волині. Й, очевидно, ті польсько-українські події, котрі відбувалися на Волині, сприйняв, ще будучи дитиною, по-своєму, і сам осягнув. Звідси, напевно, і йде його нонконформізм.

Він, поза сумнівом, був обдарованою людиною. Отримав історичну освіту, котра за радянських часів була такою, як була. Це, очевидно, і сприяло виникненню його непокори.

Його засудили дуже молодим — 30-річним. Очевидно, влада розуміла, що він не піддається будь-якій редакції своїх поглядів. Також очевидно, що кадебісти бачили в ньому досить небуденну загрозу, а тим паче — в інституті, в інтелектуальному середовищі. Тому й робили все, щоби його локалізувати. Отже, була сфабрикована справа, за якою Мороза судили за антирадянську пропаганду, агітацію за скинення радянського конституційного ладу і т. ін. І він поплатився свободою на чотири тяжкі роки. Це був 1965 рік. Якраз тоді рух шістдесятників активізувався, і він був залучений до нього. Мороз назве цей рух інтелігентною революцією.

Він на той час уже мав багато статей, був добрим публіцистом та істориком, педагогом. Його матеріали були опубліковані на Заході. І Мороз вже тоді розумів, що став постаттю, став революціонером. Він був світоглядним волюнтаристом і не міг коритися цій владі, так до кінця і не скорився — був воїном на цьому поприщі. 

Коли Мороз повернувся з першого ув’язнення, за ним, очевидно, знову стежили. А через цю безкомпромісність вчинків, світогляду, непохитність національної ідеології через рік у свавільний спосіб його знову заарештували — на 14 років. Це в ньому виробило свою стихію, бачення, яким чином у тих умовах самому не скоритися і, напевно, сформувати середовище таких само нескорених. А тим паче, що у в’язниці було дуже багато дисидентів — і не тільки з України. Там було навіть створено комітет між в’язнями різних національних середовищ — для того, аби консолідуватися. Мороз у цьому брав активну участь. І це теж був акт, бо ті сатрапи, ті кадебісти, ті наглядачі у таборі намагалися розсварити між собою національні середовища, щоби легше було чинити безчинства.

На Заході в той час відбувалося багато протестів. І Мороз став постаттю помітною. А тоді що робили кадебісти? Та хотіли таких людей позбутися, бо перевиховати їх було неможливо! То викидали за кордон. Мовляв, балакай там скільки хочеш! У нас є свій каземат, свій режим, у нас є сталінсько-беріївські способи життя і поведінки з усіма покірними...

Мороз був депортований. І це була заміна на двох кадебістів, котрих висилали зі Сполучених Штатів Америки, і на п’ятьох наших.

Звичайно, що з тим самостійницьким поглядом він на Заході влився в інтелектуальне середовище — і не лише у наше, діаспорне. Він добрий дописувач, журналіст, написав багато статей. Знаємо, що його спадок — близько двох тисяч публіцистичних матеріалів. Отже, він був активний, потрібний у журналах. Його залучали до лекційних курсів у США. Студіював у Вільному українському університеті в Мюнхені, здобув ступінь доктора філософії. Досліджував історію Східної Європи. Мав дуже багато цікавих наукових публікацій. І він постійно подавав сигнал своєрідності поглядів, відмінних від діаспорних течій. Йому говорили, що це недобре, але він все одно не корився — той волюнтаризм, ота стихія в ньому панували ще, очевидно, з Волині...

От ви питаєте, чому так мало людей згадують цими днями Валентина Мороза? Я й сам не відразу дізнався про його відхід... А знав я його дуже добре, і ми багато з ним розмовляли!

Його знали як самостійного, постійного у поглядах, не від кого не залежного, емоційного, дуже дотепного у розмовах... Але діаспорі він не сподобався, бо мав власний погляд на багато речей. Скажімо, чи це була мельниківська структура, чи бандерівська... Йому не подобалася розшматованість закордонної української еліти. Він дуже чітко орієнтував світ, українську діаспору і Україну на ті болючі точки ХХ століття, які були знівечені російською історіографією.

Він не змінив своїх поглядів і тоді, коли вже повернувся до Львова.

Ми знаємо, що у нас тут, у Галичині, досі відбуваються нерозуміння суспільного процесу. Тобто у нас є ідеальна формула, така собі вимріяна, без аналізу, а як би цієї ідеальної форми успішно дійти... Це як певна стихія і відсутність насправді інтелектуальної серцевини, яка би була харизматичною, яка би могла так чи інакше насвітлювати ці погляди. Не сталося, бо розщеплені ми були і таке інше... І він дуже переживав той стан, той політичний процес.

Він був делікатний, навіть дуже делікатний у розмові. І коли хтось не погоджувався з його міркуваннями, він не старався доводити свою думку аж так — з піною.

Валентин Мороз — надзвичайно цікава постать, яка постійно жила єством порадити, зарадити своїй історії, своєму народу.

«СТУДЕНТИ ЗАЛЮБКИ СЛУХАЛИ ЙОГО ЛЕКЦІЇ»

Андрій СОВА, кандидат історичних наук, доцент Львівського державного університету фізичної культури імені Iвана Боберського:

— Я познайомився з професором Морозом у 1990-х — ще школярем слухав його надзвичайно цікаві та змістовні лекції з історії України. Це був час, коли бракувало відповідних підручників для школярів і студентів, тому виклади Валентина Мороза були чимось абсолютно новим і давали поштовх до пошуків, ознайомлювали з тими сторінками української історії, на які в радянські часи було накладено табу. І досі в домашній бібліотеці маю книжку, куплену в 1990-х — «Україна в двадцятому столітті», де Валентин Мороз давав дуже оригінальні оцінки подіям ХІХ — початку ХХ століття.

Багато років Валентин Мороз втілював свою давню мрію — писав історію України ХХ століття. Перший том з’явився у 2005 році, другий — у 2012-му, третій — у 2016-му.

Пригадую, як 10 червня 2006 року у Львівському палаці мистецтв відбувалася презентація першого тому «Україна у двадцятому столітті». Всього на заході були присутні приблизно 60 осіб. Серед них — Андрій Парубій (автор передмови до книги), Михайло Горинь, Нестор Пронюк, Петро Боднар, Петро Франко, Оксана Франко та інші. Андрій Парубій говорив про феномен постаті Валентина Мороза, який став віддзеркаленням і символом цілої епохи. Михайло Горинь висловив побажання, щоб книжку прочитали всі українські політики. А сам Валентин Мороз у своєму виступі наголосив, що «ми повинні бути націоналістами, і не обов’язково себе називати цим словом. Треба жити як націоналісти». Вважав себе бандерівцем.

Я неодноразово запрошував Валентина Мороза прочитати лекції з актуальних питань історії України для різних молодіжних середовищ. Він завжди охоче відгукувався на такі пропозиції. Жодного разу не відмовив — він цим жив.

Працюючи разом із Валентином Морозом на кафедрі українознавства, а згодом — на кафедрі гуманітарних дисциплін у Львівському університеті фізичної культури, мав можливість ближче познайомитися з цією непересічною людиною.

Ми чимало спілкувалися — розмовляли не тільки про історію, а й про сучасну Україну. Його цікавило, чим живе молодь, які тенденції в українських націоналістичних партіях та організаціях, також — перебіг російсько-української війни, розповіді бійців із лінії фронту... Чимало цікавих думок та фактів Валентин Мороз потім транслював у своїх передачах на Львівському радіо, при цьому не забуваючи покликатися на ту чи іншу людину, яка поділилася з ним відповідною інформацією.

Я був присутній і на лекціях Валентина Мороза для студентів стаціонарної та заочної форм навчання. Неодмінним атрибутом на них була політична карта України або Європи. Професор практично на кожне заняття приносив кілька книжок, які стосувалися теми, знайомив із ними студентів. Серед літератури, яку він використовував у навчальному процесі, було чимало рідкісних діаспорних книжок, які професор на початку 1990-х років перевіз із Канади до Львова. Студенти залюбки слухали його лекції.

Валентин Мороз, незважаючи на приязні відносини, тримав людей на відстані. Очевидно, далися взнаки радянські роки його життя та перебування в еміграції у США та Канаді.

Щодо їжі був невибагливий. Коли було кілька пар на день, міг перекусити кількома сухариками, які завжди мав у торбі.

Полюбляв жартувати. Укладав свою збірку гумору, яку планував видати після третього тому «Україна в двадцятому столітті». На засіданнях, заходах, імпрезах та святкуваннях «розсипав перли» з цієї збірки — як із радянського часу, так із сьогодення. «Політруків» він називав «півлітруками»; кафедру, на якій працював, — кафедрою гуманітарної допомоги (замість «кафедра гуманітарних дисциплін»), а кафедру олімпійської освіти, на яку полюбляв заходити (часом з гостинцями — горіхами зі свого саду),— кафедрою олімпійської безпросвітності і т. д. і т. п.

Багатьом українським політикам та викладачам нашого університету давав дуже вдалі прізвиська, які підкреслювали риси характеру тієї чи іншої людини. Насправді, у 99,9% випадків це йому вдавалося!

Неодноразово жартував, що не має часу читати книжки: «Я ж пишу!»

Переймався внутрішніми справами університету, зокрема процесами, які супроводжували присвоєння імені Івана Боберського Львівському університету фізичної культури. Полюбляв після пар прийти на кафедру олімпійської освіти і поговорити з викладачами про нові знахідки з життєпису Івана Боберського, про стан справ з написання книжки про Івана Боберського (знав про цього діяча, перебуваючи у 1980-х роках у Канаді) тощо.

Професор не любив, коли люди, замість того, щоби втілювати якісь проекти, «потрясали повітря» балачками. Тоді казав: «Нікого не цікавлять добрі наміри, усіх цікавить добра продукція!» або «Добрий хлопець — це не професія!» і т.ін. А тих людей, які були псевдоісториками, називав «чапаєзнавцями». Вважав, що на світ треба дивитися «українськими очима». Коли заходила мова про поляків або інші національні меншини у Галичині, казав: «Нехай про це пишуть вони. Нам є чим займатися!»

Валентин Мороз прожив досить важке і насичене життя, зазнавши арештів, репресій, знущань та поневірянь. Але ніколи не жалкував, що обрав саме такий шлях.

Для нього Україна була понад усе!