Ніна МАТВIЄНКО:

МИНУЛИЙ РІК НАГАДУЄ ЗАЛЕЖАЛИЙ КИЛИМ

— Рік був важким, гарячим і нестандартним, — каже Ніна Митрофанівна. — Якось дивно, що так швидко всі ми опинилися в новому тисячолітті. Було стільки подій у світі і в Україні. Вперше наша країна відзначила десяту річницю Незалежності. Хоча не всі мрії здійснилися, багато проблем минулого тягнеться й досі. Були несподіванки, але потім потроху вирівнювалося. Знаєте, мені минулий рік нагадує залежалий килим. Кожен по ньому топчеться, хоче краще його використати: нагрітися, посидіти, а в кінці року його виносять на подвір’я і дубасять так, аж пір’я сиплеться. Я не буду сварити 2001 рік, а його пожалію і скажу: «Боже, я ж жива, здорова». Зараз такий час пішов, погана екологія, що не знаєш, що на тебе завтра чекає. Тому живу сьогоденням і далеко вперед не заглядаю. Коли з’являються проблеми — вирішую, але наперед стараюся не загадувати. В творчому плані рік приніс мені цікаві зустрічі. Я багато виступала з концертами. Запам’яталися гастролі з тріо «Золоті ключі» у Грузії. Там такі чудесні люди, але, як на мене, трохи непередбачені. Зараз у країні непроста політична та економічна ситуація. Їм важко, погано, але вони тримаються. Багато безробітних, бідність — ще більша, ніж у нас. Дивилася на жінок і дивувалася їхній мудрості. Чоловіки можуть годинами стояти на дорозі і про щось розмовляти, а їх дружини нічим не дорікають, крутяться з хатніми справами, доглядають дітей, на вигляд дуже спокійні. Я подумала, що нам не завадить бути такими ж стійкими, як грузини. А ми хочемо все відразу. Так не буває. Тому дуже хочу, щоб 2002 рік всіх нас об’єднав. Щоб не було так багато партій (їх уже більше сотні), щоб державні мужі не панікували, не кидалися в різні боки, а повернулися обличчям до України і думали про інтереси країни, а не про власні амбіції.

За словами співачки, у цьому році на нас чекають багато політичних подій і насамперед вибори до Верховної Ради. У 1998 році, коли обирали депутатів до парламенту, прізвище Матвієнко було в списку РУХу, але пізніше вона відмовилась від крісла народного обранця і зняла свою кандидатуру. Зараз багато «ходоків» звертаються до Ніни Митрофанівни з різними пропозиціями, щоб вона прийняла участь у новій виборчій гонці.

— Себе не вважаю політиком, — чесно признається актриса, — я співачка і ніколи не думала працювати у Раді. Просто в передвиборчий період мала змогу поспілкуватися з людьми, зрозуміти, чого вони прагнуть і яким бачать майбутнє. Я ніколи не виголошувала промов. Але чула за спиною, як говорили, що лізу не в своє діло. На ці слова скажу одне: «Хочу, щоб наша країна не звертала на старі шляхи, а просувалася вперед, тому стояти осторонь не можу». На нових виборах буду допомагати всім демократичним силам і хорошим людям. Мрію, щоб вони об’єдналися. Хоча мої друзі попереджають, що мене просто використовують в агітаційних цілях і треба бути обережною.

Втім, хоч політикою співачка дуже цікавиться, змінювати професію зовсім не збирається. Вона багато виступає з концертами, має величезний репертуар, але нових записів: альбомів, компакт-дисків, касет майже немає.

— Мені надоїло ходити шукати гроші та просити про допомогу, — втомлено промовляє Ніна Митрофанівна, — а ще мені, мабуть, не везе на ділових партерів. Вже три роки як віддала Сергію Ступаку з громадського об’єднання «Оберіг» цілу купу записів. Він багато обіцяв, але час іде, та нічого не зрушилося з місця: ні альбомів, ні касет, ні навіть назад забрати своє добро не можу. А одними концертами на записи заробити дуже важко. Хоча по центральних каналах телебачення не часто, але все ж демонструють мої виступи. Кілька років тому я записала камерну музику наших сучасних композиторів: Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Ірини Кириліної та Ганни Гаврилець. Дуже цікава була робота, і мені приємно, що слухачам вона сподобалась.

Інколи думаю, а хіба багато треба? В житті співака може залишитись дві-три пісні, які стають візиткою його творчості. Я мрію переписати покладовські «Дикі гуси». Нещодавно Ігор Дмитрович настояв, щоб ми повернулися до його першого варіанту, а мене він не влаштовує — вважаю, що потрібен більш повільний темп, тоді пісня виходить дуже ліричною. Під час запису я себе не дуже добре почувала і, признаюся вам, не вмію з навушниками працювати. Мені легше співати під живий оркестр, тоді зовсім інший настрій. І ще маю ваду — не вмію співати під фонограму. Ви знаєте, стою за лаштунками і завжди хвилююся, а коли виходжу на сцену, то стає так хороше. Скільки років виступаю, а ще досі не виспівалась. Стільки хочеться зробити, все вспіти, бо на той світ нічого з собою не забереш, як казала моя мати. Вона дуже гарно співала. Який же в неї був солодкий голос! Такий безкінечний; якось я прислухалася: так у неї ж відкрите «фа» зверху!

Як вважає Ніна Митрофанівна, якби у матері доля склалася інакше, то вона могла стати Співачкою з великої літери. Скільки вона себе пам’ятає, в їхнiй хаті лунала пісня. Мати завжди знала, коли донька повинна приїхати, і завжди зустрічала її разом з кішкою та собакою на зупинці автобуса. Вона переживала, як виглядає Ніна Митрофанівна на сцені, сварила за косу, вважаючи, що треба робити гарну зачіску, вдягати шикарні костюми, бо актриса дарує свято і має бути наче фея. Знала сотні пісень і дарувала їх людям. «Перед смертю в неї пропав голос через тяжку хворобу — рак, — з сумом говорить співачка. — Це була трагедія. Коли я виконую «Пісню про матір» чи «Куди це ви, мамо», то ледве сама стримуюсь від сліз, бо кожна моя пісня — це присвята їй».

ЧАКЛУНКА ЧИ ЗЕМНА ЖІНКА?

У творчості Ніна Матвієнко весь час у пошуку. Декілька років тому в рамках «Березілля» вона зробила оринігальні театральні експерименти, які зацікавили не тільки наших глядачів, а й закордонну публіку. Зараз ведуться переговори про нову роботу. В рамках проекту «Гранди мистецтва» планується поставити вперше в світі буто-оперу. Це буде міжнародний проект. Там співачка знову зустрінеться з прекрасним танцівником Тадаші Ендо, який зараз викладає хореографію у м. Геттінген у Німеччині. «Мої театральні спроби здійснилися завдяки Сергію Проскурні — організатору мистецького фестивалю «Березілля», — розповідає Матвієнко. — В 1995 році він виступив продюсером, а виставу «Водоспади/Відблиски» поставила Вірляна Ткач. Це досить цікава робота, в якій приймали участь американки, які були за походженням з різних країн світу — Африки, Монголії, Аргентини, Японії і я з України. За сюжетом ми виконували старовинні обрядові пісні, імпровізували. В Америці, в театрі «La Mama», де проходили наші вистави, був аншлаг. Мені приємно, що досить прискіпливі американські критики схвально віднеслися до цієї роботи. Потім, через два роки, Проскурня, вже як режисер, поставив виставу «Під сонцем», де я виступала разом з японським танцівником Тадаші Ендо та гітаристом Олександром Нестеровим. Ідея виникла після того, як Тадаші та Сергій побували у мене в гостях. Після вечері ми почали обмінюватися піснями. Я виконала «Колискову», а Ендо якусь народну японську пісню. У нього виявився досить високий голос. Коли ми через деякий час почали репетиції, то Сергій запропонував нам у фіналі помінятися ролями, і я стала танцювати, а Тадаші заспівав».

Ніну Митрофанівну називають берегинею української пісні за те, що вона відроджує традиції наших пращурів і виконує твори сучасних авторів, які після її виконання стають популярними. Не боїться ризикнути. Великий резонанс викликала співпраця з такими молодіжними гуртами, як «Танок на майдані Конго» та «Океан Ельзи». Називає хлопців цікавими музикантами. Вони не перекручували народні пісні, а просто зробили їх в рок-аранжуванні. Ні в «Весняночці», ні в весільній «Рано, рано горіла я...» не змінили жодного слова. Записали без жодної репетиції.

Деякі критики називають Н. Матвієнко жінкою містичною та загадковою, бо вона, як чаклунка, співом приворожує слухачів. Про загадку і феномен багатолітнього успіху сперечаються, але так і не можуть розгадати. Ніна Митрофанівна вважає, що головне — не фальшивити, співати серцем і залишатися самою собою. Зірка на сцені і дуже земна жінка в побуті. Має велику родину — трьох вже дорослих дітей. Коли співачку запитують, як поєднувати творчість і хатні справи, вона відповідає, що сама хотіла б знати, як вміти всюди встигати.

— Для мене вдома головне, щоб було чисто на кухні, — усміхається співачка. — Інколи діти допоможуть. Сини Іван і Андрій не музиканти, а як їх батько — художники. Дуже люблять співати, але тільки для душі. У нас у домі велика фонотека, бо де б я не їздила, завжди привожу чиїсь записи або мелодії. Донька Антоніна, закінчивши музичну школу ім. Лисенка, вирішила стати менеджером і зараз навчається на третьому курсі Університету культури та мистецтв, а співає своїй доньці. Для мене найбільша радість, коли онучка Оляна приходить у гості. Їй вже три роки. Вона така емоційна, хитренька, стільки в ній кокетства. З нею поспілкуєшся, і неначе крила виростають. Скажу одне — коли вдома все нормально, всі здорові, то можу спокійно їхати на гастролі, а спів допомагає всі негаразди пережити. Мене заспокоює, коли клопочуся на землі, щось саджу чи збираю врожай. У нас є дача. У підвалі повно гарбузів. От тільки картоплі мало вродило. Стараюся вирощувати екологічно чисті продукти. Наприклад, помідори не купляю, бо їх збирають недозрілими, а коли вирощують, то підсипають нітрати. І взагалі, зовсім інша справа їсти городину, яка власноручно вирощена. Восени дивлюся на врожай, і серце радіє. Помітила за собою, що коли не співаю, то починаю щось пригадувати, навіть стала записувати свої думки. Може, колись книжку напишу. Не буду скаржитись на долю, але мала цікаві моменти в житті. Думаю, вийде невеличке есе: роздуми, замальовки. Інколи щось таке на мене находить. В основному, по дорозі: побачила щось цікаве — те й записую. Наприклад, нещодавно їхали з тріо «Золоті ключі» з Буковини і вже під’їжджали до Київщини. Дивлюсь — пам’ятник воїну, а козеня вилізло і наче читає: лапками стало на постамент і читає: «Ме-е-е-е...» А мама: «Ме-е-е-е» внизу. Таке враження, що вона прочитала, що там написано. Пишу про гастролі, про пісні, про зустрічі.

Коли я запитала, чи буде в тих замальовках про зустрічі з Іваном Миколайчуком, якого співачка знала багато років, то Ніна Митрофанівна з сумом відповіла:

— Чомусь не можу це описувати. Може, як пройде час. Коли починаю про нього згадувати, то серце рветься, наче плаче. Зараз я розумію, що мала щастя спілкуватися з генієм, і треба не тільки кожне його слово, а й рух запам’ятовувати. Іван багато знав, був філософом, психологом, розумів людський характер, всім, хто потребував, завжди допомагав. Любив приймати гостей. Єднав різних людей. Йому було все одно, в чому одягнені, чи мають гроші. Сьогодні Миколайчук став історією українського кіно. Перед смертю дуже мучився від болю (був рак щитовидки, а лікарі казали, що в нього цироз печінки). Можливо, якщо Івану зробили б опромінення, то він міг би ще жити з десяток років... Шкода, що згорів, неначе комета, і пішов з життя в розквіті таланту. Таких, як він, людей нам сьогодні дуже бракує. Але треба жити...