Ніж Пирогова від нащадка Даля

Обледенілий Невський у блокадному Ленінграді, звивиста стежка серед снігових заметів. У світлі згасаючого дня, в інтервалах між ворожими обстрілами, обережно, аби не впасти, рухаються поодинокі перехожі. В одну з таких митей доктор Даль, далекий нащадок творця унікального Великого російського словника Володимира Даля, який обрав для своїх художніх повістей псевдонім Козак Луганський, зустрів на цій доріжці свого колегу Гаршина, племінника автора «Червоної квітки» і «Жаби-мандрівниці». Щось в обличчі Гаршина йому не сподобалося. Даль саме ніс додому щоденну пайку хліба, вагою сто грамів на добу. Аби розвіяти розпач друга, Даль раптом акуратно розламав на долоні невагому безцінну скибочку і половину її поштиво запропонував Гаршину. Нечуваним за тих обставин вчинком він його врятував.

Про цю історію в замітці «Шматочок хліба навпіл» у «Литературной газете» написав у сімдесяті роки її кореспондент по Україні, відомий літератор Г. Кіпніс (Григор’єв), але я почув про неї з вуст самого Михайла Костянтиновича Даля. Надзвичайно освічений вчений-медик, який закінчив Кримський і Казанський університети, захистив докторську дисертацію у тридцять три роки, в довоєнні і воєнні роки працював у нинішньому Санкт-Петербурзі. Він представляв класичні патолого-анатомічні школи Ф. Чистовича і Г. Кулеші. У блокадному голодному місті йому випала тяжка місія — оберігати живих від небезпек померлих. Як видатний фахівець з інфекційних хвороб, зокрема з історії та ознак чуми й холери, Даль за нової небаченої трагедії був зосереджений на ранньому виявленні — в царстві смертей — можливих небезпек чи ознак фатальних інфекційних уражень епідемічного типу. Такі конкретні констатації, у межах величезного знеможеного міста, були вкрай потрібні. І Даль стоїчно, день у день, на малесенькій хлібній нормі виконував нелегкий свій подвиг, схилявся над прозекторським столом.

1944-го Михайла Костянтиновича направили до звільненого Києва. Мабуть, ще і для того, аби південне повітря і щедроти України надали йому, уродженцеві Таврії, ніби «друге дихання». І протягом майже тридцяти років професор М. Даль очолював кафедру патологічної анатомії в Київському державному інституті удосконалення лікарів. Тут доречно мовити, що багато в чому завдяки Михайлу Костянтиновичу, який був не тільки взірцем освіченості, але й суворим науковим педантом, цей інститут союзного рівня і ваги приваблював багатьох як своєрідний університет освіченості. Власне, саме тут лікарі ставали лікарями. Справжнім магнітом культури, символом енциклопедично повного медичного світогляду стала постать М. Даля і кафедра на території Обласної лікарні — основної клінічної бази славнозвісного Інституту удосконалення і його нинішнього наступника — Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Шупика. В одну параболу епохи з М. Далем тут працювали такі видатні хірурги, як О. Авілова, М. Амосов, О. Шалімов, І. Кальченко; терапевти Д. Чеботарьов, Є. Андрущенко, О. Берлянд, І. Ганджа; невролог Д. Панченко; ортопед О. Єлецький; отоларингологи О. Коломийченко і Є. Євдощенко. Але зорею знань та інтелігентності, носієм наукових та етичних догматів був М. Даль. До речі, саме він дав тоді науковий старт недавньому фронтовому хірургові, в майбутньому двічі міністрові охорони здоров’я України, професору В. Братусю. Кинувши оком на наукові розробки Василя Дмитровича на важких манівцях до кандидатської дисертації, за якихось кілька годин перетворив їх на чітку працю з методології хірургії шлунка, у рамках неухильних стандартів ВАК — Вищої атестаційної комісії в Москві. Ні, звісно, він не написав дисертацію замість претендента, як тепер часом водиться, а просто чітко й зрозуміло, відповідно до вимог ВАКу, її рубрикував. Ви скажете, мовляв, врешті-решт усе б і так відбулося. Але насправді правильний маршрут у таких трудах і днях украй важливий. Не випадково Сергій Микитович Старченко, відомий історик медицини, послідовник М. Даля і за науковим фахом, і за Пироговським захопленням, одного дня вручив мені короткі методичні вказівки М. Даля, що стосувалися не лише долання дисертаційних нетрів, а й будь-яких наукових публікацій, зокрема й біографічних. Загалом під керівництвом М. Даля виконано 14 докторських і 46 кандидатських дисертацій. Про діяльність Михайла Костянтиновича, як голови Пироговської комісії Мінздоров’я України, С. Старченко говорить завжди з пієтетом, втім, про себе скромно замовчуючи. Адже зусиллями М. Даля і С. Старченка (до речі, кандидата медичних наук, ветерана-фронтовика, творця чудового історичного музею в Центральному військовому шпиталі,) 1973 року було відкрито меморіальну дошку на честь М.І. Пирогова на гуманітарному корпусі Університету імені Т.Г. Шевченка, колишній Булгаковській гімназії. Саме тут, за певними відомостями, й містився кабінет Миколи Івановича як опікуна Київського військового округу.

Та ближче до сюжету, окресленого заголовком. Мене особисто Михайло Костянтинович, після однієї з моїх публікацій — вона, здається, мала назву «Медицина в дзеркалі історії» і йшлося в ній про перші контури нинішнього Національного музею медицини, — ніжно й привітно приймав, зрідка запрошуючи додому, в оселю лікарів на тодішній вулиці Горького. Його гостинний кабінет дивував раритетами, кожен із власною інтригою. Пригадуються, приміром, сім вишуканих слоників на столі з дивовижною лампою... Одну з таких історій — і пов’язану, й не пов’язану із цим кабінетом — мені якось із захопленням розповів київський Даль, а потім вона мала продовження. Отже, ось ця дивна повість. У 1833—1835 роках Пирогов після захисту дисертації під зухвалою для того часу назвою «Чи є перев’язка черевної аорти при аневризмі пахвинної ділянки легким і безпечним втручанням?» перебував на науковому стажуванні в Німеччині, де продовжував удосконалюватися в анатомії та хірургії. Йому, до речі, було тоді лише двадцять три. Одним з однокашників з Вітчизни, як зазвичай називали російських колег по навчанню, був молодий лікар Левитський з Варшави. Надалі їхні шляхи розійшлися. Промайнули роки. Майже через три десятиліття, коли Пирогов, полишивши хірургічну кар’єру через суперечки з Петербургом в оцінці Кримської війни, де через бездарність царських воєначальників були величезні втрати, залишав і педагогічну діяльність, до нього несподівано завітав Левитський. Вочевидь, саме в те помешкання у казенній будівлі, про яке нагадує меморіальна дошка. Адже у відставку великого Пирогова — і це стало відомо — відправляли примусово. Він, бачте, дратував владу своїми демократичними переконаннями, влаштувавши, зокрема, в Києві недільні загальнодоступні школи.

Левитський, за словами його нащадків, що розповіли про це Михайлу Костянтиновичу багато десятиліть по тому, прийшов до Пирогова висловити йому співчуття й захоплення. Хоча сам перебував у Києві, займаючись приватною лікарською практикою, ніби висланий сюди за прихильність до ідей польського повстання, а можливо, навіть за участь у ньому. Вочевидь, існувала й така «м’яка форма» покарань для варшавських заколотників, окрім Сибіру. Пирогов прийняв товариша юних літ тепло й щиро і на згадку про зустріч подарував Левитському кістяного ножа для різання паперу. Цього ножа спадкоємці Левитського, що мали прізвище Домба і мешкали на Північному Кавказі, берегли як велику родинну цінність. У їхньому домі той ніж «пережив» навіть тимчасову німецьку окупацію тих місць. І тепер професор Домба, почувши, що Михайло Костянтинович причетний до розвитку музею Пирогова у Вишні, поблизу Вінниці, вирішив передати йому реліквію. А професор Даль, у свою чергу, подарував пироговського ножа музею, і нині він лежить у кабінеті на письмовому столі Миколи Івановича.

Звісно, в наших розмовах ми торкнулися і рис цієї незвичайної садиби, де М. Пирогов знову став лікарем, але вже для провінційної України, звідки вітав після скасування кріпацтва земську медицину, що зароджувалася, зокрема й на Полтавщині. Музей цей був закладений союзним Міністерством оборони ще у вогнищі війни. Зрозуміло, особливий інтерес становив забальзамований посмертний образ Пирогова в невеличкій церкві села Шереметка, що неподалік Вишні. У роки ворожої навали тіло збереглося, хоча саркофаг був дещо пошкоджений. І саме М. Даль, разом із професором Р. Синельниковим із Харкова, зробив перше вдале ребальзамування, результат якого очевидний і донині. Та й саму архітектоніку, й наповнення музею Пирогова постійно погоджували з М. Далем, а його ділові поради враховували.

Дізнавшись про своєрідну легенду про пироговський ніж, я, звичайно ж, загорівся написати про нього і здійснив свій задум на сторінках відмінного журналу «Наука і суспільство», що його редагував Ігор Бречак. Але для «ефекту присутності» хотілося побувати у Вишні. Михайло Костянтинович зателефонував директорці музею Галині Семенівні Собчук і попросив її мене прийняти. Отож, одного весняного дня, у сімдесяті роки, я із хвилюванням увійшов, минувши ворота й кущі парку, до відомого пироговського будинку. Побачив у віддаленій кімнаті на письмовому столі зеленого сукна невеликий заповітний кістяний ніж, пройшовся всіма залами, вдивився в картини та експонати, у хвилюючі оригінали рукописів. Наступного дня побував у Шереметці. Галина Семенівна Собчук та її чоловік, Павло Оксентійович Кланца, соратник по науці і такий самий ентузіаст зі збереження пироговської спадщини, викладач медичного інституту у Вінниці, прийняли мене дуже люб’язно, і з їхніх розповідей поставав невідомий Пирогов. Я майже реально уявляв, як у своєму кабінеті він приймав хворих селян, переважно безоплатно, як вдало їх лікував, розміщуючи в невеличкому будиночку в межах садиби. Я ночував в одному з таких пироговських приміщень, що пахнуть давниною, вчитувався допізна в рідкісні видання з бібліотеки музею, майже на власні очі переносячись в давній плин часу. Адже якраз звідси, потягом з Вінниці, Микола Скліфософський повіз новою залізницею творця російської хірургії на ювілей до Москви. Сюди ж, у Вишню, Пирогов повернувся з Відня, де його проконсультував видатний австрійський хірург Теодор Більрот. Пирогов мав злоякісну виразку на слизовій нижньої щелепи, і природу захворювання, вочевидь, Більрот одразу ж розпізнав. Але дотримуючись правила «святої лікарської брехні», з переконливістю, що не викликала жодного сумніву, сказав Пирогову, що це звичайне запалення, яке з часом минеться. Миколі Івановичу, завдяки цій вірі, стало легше, болі його на кілька місяців зовсім полишили. Він навіть відвідав улюблену Одесу і невдовзі встиг написати зворушливі «Нотатки старого лікаря».

Втім, про все це я дізнавався поступово, а іскринкою подій стали зустрічі з Михайлом Далем. Але завершу рефлексії словами Ремарка з «Трьох товаришів», про які ми тоді теж багато гомоніли, — чи «роки минули, чи лише дні?». Гадаю, скоріше дні, ніж роки. Адже все раптом стало таким живим.