Нова атака містобудівників

Переконаний у своїй непогрішності архітектурно-чиновницький апарат уперто реалізовує свої задуми, не зважаючи ні на що. Гадаю, що при відкритому обговоренні цієї проблеми не тільки громадськість, а й здорова незаангажована частина депутатів Київради її не підтримала б. Спробую висловити своє ставлення до цього питання.

Мені дуже прикро, що здорове і відповідальне ставлення в минулому місцевих органів влади до дитячих установ в останнє десятиріччя зазнало істотної зміни на гірше.

Ринкові відносини в цій сфері набувають часом потворних форм, в тому числі і відносно нерухомості. Підприємливі ділки в галузі будівельного бізнесу й оренди знаходять свої витончені шляхи до оволодіння будівлями та ділянками шкільних і особливо дошкільних установ. До цієї непоказної діяльності вони залучають і місцеві органи, покликані стежити та протистояти їй.

Так, сьогодні бізнес намагається проникнути скрізь. Але повинен же він хоч у цій сфері мати людський вигляд. Багато років, наприклад, районна влада Старокиївського району домагалася створення нормальних умов двом школам — № 53 і № 57, які розташовані у тісному внутріквартальному просторі між вулицями Прорізною і Б. Хмельницького. Сьогодні на межі їхніх і без того малих ділянок у декількох мет рах від будівель шкіл виріс каркас величезного житлового будинку. Раніше б ні за яких обставин ні органи місцевої влади, ні їхнє управління архітектури, санітарної інспекції, освіти не допустили б такого будівництва. Воно ні за чинними нормами, ні за елементарною громадянською етикою не витримує ніякої критики. У школі № 53 не залишилося жодного спортивного майданчика. Шкільних дворів як таких немає. Є невелика територія навколо будівель, уся заасфальтована, ні клаптика землі з газоном чи деревами тут немає! Так що футбольні м’ячі від Суркіса сюди присилати ні до чого. Відомо, що виховний процес протікає не тільки в стінах школи, а й за її межами, в тому числі і на шкільному подвір’ї. Де ж успішніше — на озелененому, з майданчиками для спорту і куточками природи чи обмеженому тісному просторі на асфальті? Можливо, назва «Спеціалізована школа № 53» і передбачає особливі умови виховання на асфальті? Ось такий похмурий гумор спадає від цього на думку. Та й самих майбутніх мешканців цього, як його називають, «елітного» будинку буде постійно «діставати» гомін дітвори із затіненого двора, та й дітям самих мешканців ніде буде грати. Не знаю, чи заперечував хто проти такого будівництва, але воно триває.

Ніхто, наприклад, не підняв голос і на захист території дитячого садка по бульвару Л. Українки, що поруч із Музеєм ім. І. Богуна, при будівництві там будинку-вежі. Нещодавно мені довелося піти за довідкою до жеку, що переїхав, як мені сказали, в нове приміщення великого житлового кварталу на Печерську. Шукати довелося довго, тому що уявити не міг, що жек розмістився в одному із блоків прекрасного дитячого садка, куди я ще рік тому, як до храму, йшов до внучки на ранок. Із різних причин дитячі установи в місті поступово зникають. Так, змінилося соціально- економічне становище, стало важко утримувати школи, особливо дитячі садки. Міняються потреби, триває соціальна перебудова. Але чи правильно йти по лінії найменшого опору і, тим більше, сумнівної комерції? На мій погляд, держава не повинна випускати це зі свого поля зору, своєї опіки. Дитячі установи, якщо вони чомусь виявилися ненаповнювані, мають використовуватися тільки для дитячого виховання. Будь-якими формами, в тому числі і комерційними. Адже, якщо відверто, увага влади та досягнення в дитячому вихованні за радянських часiв навіть на відстані минулих років очевидні. Я не маю на увазі ідеологічний бік, хоч він і сьогодні є, і далеко не в найкращій формі. Говорю про матеріальні та духовні цінності. А вони були. Зберегти б цю гарну радянську (вибачте, якщо кому не подобається) традицію істинної турботи про дітей. Так, ми перейшли на ринкову економіку, стараємося наслідувати розвинені країни. Але чому ми повинні робити все, як у них? Адже форми виховання і навчання там не кращі. Знання також. Якось, відвідуючи Болгарію в складі спеціалізованої делегації Комітету ООН із житлового питання і містобудування, я почув, як один із її учасників, молодий американець із будівельного департаменту США з гумором двічі повторив слова, якi часто вимовляв наш гід: пам’ятка, дитячий садок... дитячий садок, пам’ятка... Для нього це було незвичайно і незрозуміло.

У Болгарії тоді будувалося багато житла, шкіл і садків. Болгари пишалися своїми досягненнями і при нагоді демонстрували це гостям. Можливо, зараз їхні садки спіткала та ж доля, що і багатьох наших. Ну, а наявність пам’яток пов’язана з їхньої важкою історією звільнення від турецького ярма та воєн. Вони шанують свою історію, пам’ятають — і бережуть пам’ятки.

Ал е повернемося до проблеми ділянок дитячих установ і територій громадського користування.

Секрет більшості таких комерційних операцій з будівництва пояснюється просто. Забудовник, укладаючи договір, мине на першому етапі процедуру проходження і оформлення документів через Київраду, де це непросто. Простіше скласти договір із безпосереднім власником земельної ділянки і на «взаємовигідних» умовах здійснити будівництво.

На жаль, багато земельних ділянок громадського призначення потрапляють під такі договори. На очах, наприклад, виростає великий житловий будинок на території Університету культури. Те, що хтось отримає там шикарні квартири, як кажуть, і дурню зрозуміло. Ну а як же з перспективою розвитку цієї тепер вже унікальної у своєму роді установи? Енергійний ректор створює і створює у своїй «офшорній» зоні все нові факультети. Нещодавно з’явився факультет перукарського мистецтва. У приміщенні стало затісно. Будуть інші. Наприклад — декоративної стрижки собак. А де ж розміщувати? Де побудувати нові будівлі для факультетів, майданчики для спорту, сквери?

Ректор, звичайно, бачив, у якій вільній обстановці функціонують американські університети. Такий би приклад перейняти.

До речі, в останні роки у Києві йде наступ і на території спортивних баз. Багато хто знає республіканський велотрек, розташований у тісному внутріквартальному просторі центру старого міста. Там вільної території практично немає. Але архітектори С. Бабушкін та О. Комаровський ухитрилися впритул оббудувати його величезним житловим будинком. Членів Містобудівної ради переконували, що це добре. Як завжди, багатьох «переконали». Тих, хто заперечував, вважали нетямущими. Яким чином автори довели санінспекції за фактом відсутності при житловому будинку елементарної дворової території з майданчиками для дітей, старих, місцем для зелених насаджень та іншим, невідомо, як невідомі й умови анексування території у велотреку. Якщо велотреку запропоновано забратися, то чому житловий будинок, а не який-небудь міжнародний центр чи готельний комплекс? Так, житло для еліти сьогодні на зручних ділянках будувати вигідно. Але не одним же днем живе місто.

Потрібно ж і про майбутнє думати.

Не думаємо про це, будуючи сьогодні будинок-вежу на території стадіону заводу «Арсенал». До речі, будується він не державною фірмою і не для працівників Кабінету Міністрів чи Верховної Ради, що працюють поблизу, а для невідомих поки, в тому числі іногородніх осіб.

Подивіться, як у багатьох столицях світу забудова чергується з площами, парками, скверами, спортивними зонами. Хто наважиться там робити подібне? На варті державні служби та громадськість. Її думка є вирішальною. Сьогодні, коли вийшов Указ Президента України «Про додаткові заходи із забезпечення відкритості в діяльності органів державної влади», ми маємо право запитати чиновників, які дозволили все це, — чи по-державному вони підійшли до прийняття подібних рішень?

Не думаємо, панове.