Обрання

IСТОРIЯ

Ні, читачу, я знову про інше. Принаймні не відразу про те, що спало вам на думку. Що б не говорили філософи про людину, про її бажання й прагнення, все сказане неважко звести до двох жадань: бути ситим, і бути визнаним. Це твердження стане для вас практично істинним ураз, як ви пригадаєте, що роблять люди на прийомах, бенкетах, презентаціях, симпозіумах, фуршетах, вечірках, пиятиках і под. Вони їдять і говорять. Ці явища — знакові, тут концентрується сенс суспільного життя. Інші явища головного жадання стосуються витіювато, і не зрозумієш спочатку, чого хочуть. Інші, ті, що простіші і відвертіші, питання про повагу до себе ставлять прямо. Часом із прихованою загрозою. Іншим доводиться вибирати. Коли ми читаємо в якійсь енциклопедії «помер у злиднях», нам стає шкода митця, і ми засуджуємо суспільство, що могло таке допустити. Бо сьогодні цей митець знаменитий, визнаний усім людством. Проте, може, так і має бути. Не випадково ж хтось, здається, в Гоголя, сказав: митець повинен бути голодним. Або, коли ми бачимо особняк ідіотської архітектури з огорожею, на кшталт тих, що захищають зону, нам ясно, що людина самовиражається і дуже бажає бути визнаною. Але ми не ставимо її попереду митця, ми обдаровуємо визнанням тих, хто здійснює духовний подвиг. Визнання з цієї сфери, а не матеріальної. Принаймні, так нас вчили.

Так ось, обрання — найочевидніші свідчення визнання. Таким чином структурується суспільство. Індивід жадає, щоб авторитетне community визнало його своїм, прийняло до лав. Він готовий пройти процедуру ініціації, витримати випробування, скласти іспит, щоб стати членом: церкви, держави, партії, академії, корпорації, асоціації, спілки і подібне. Все це серйозно, за вивіреними, й часом, суворим правилам. А ще — неформальне визнання, ми буквально живемо цим прагненням. Прийняти в компанію, визнати в ній своїм — наскільки це інтимно та інтуїтивно. Зовсім не те, що прийняти в партію, в ту саму, про яку багато хто пам’ятає. Лишень не потрібно, читачу, про кризу ідентичності. Це не про нас, це ви з книг, які не в нас писані. Це — тема зальотна. У нас же довго ще буде те, про що я тут тлумачу. І було це — споконвічно!

З визнання через обрання почалося духовне життя людства. Коли брати Каїн і Авель принесли Господові дари від трудів своїх, вони, окрім дяки, жадали, я гадаю, й визнання. Але Господь прийняв лише Авеля, і його дар. «Каїн сильно засмутився, і поникло обличчя його» (Бут. 4, 5). Звідси — заздрість і братовбивство. Пізніше буде обраний/визнаний Авраам. Щоправда, він не шукав визнання. Він був перевірений. Виявивши виняткову слухняність, Авраам, не вагаючись, за словом Божим пішов на одну з гір, щоб принести в жертву Господові єдиного сина. В останній момент Янгол звернувся до нього з неба й зупинив його. І сказав Янгол Аврааму від імені Бога: «помножу насіння твоє, як зірки небесні і як пісок на березі моря» (Бут. 22, 17). Так зародився богообраний народ, від якого, за біблійною версією, прийшов порятунок людства.

У Гегеля на ідеї обрання також грунтується всесвітня історія. Світовий дух, роблячи свою вічну справу, тобто самозвільнюючись, рухаючись від стану В-собі до стану ДЛЯ-себе, використовує окремих людей і цілі нації як свої знаряддя. Він обирає особистість, але не для неї самої, не з метою дати їй привілеї, а щоб через неї вказати нації її «іманентну мету» й повести її до цієї мети. Те ж із обраними націями. Деякі з них свого часу обираються, стають авангардом. Обрана нація закликається світовим духом для вирішення його чергового завдання як тимчасовий носій його волі. При цьому волі інших націй безправні, а обраній нації належить панувати над всім світом. Її панування, як би до цього не ставилися інші нації, виправдане історично, можна сказати, — космічно. У Гегеля останньою обраною нацією була німецька нація. Останньою в абсолютному сенсі, тобто обраною остаточно і назавше. Що б сказав Гегель сьогодні про американську націю?

Потім з’явився К. Маркс, і з’явилася всесвітньо-історична місія пролетаріату. Місія не тієї чи іншої нації, але соціального класу, що планетарно об’єднався, начебто обраний Історією як авангард, який вказує всьому людству шлях до її розумного здійснення. Зв’язок із Гегелем тут очевидний, але очевидна й термінологічна трансформація гегелівського вчення: від нації (або народу) до класу, від світового духу до Історії. Проте, «обрання історією», це все ж таки — метафора. К. Маркс вважав себе вченим, йому хотілося, щоб «Капітал» стояв на полиці поруч із «Походженням видів». Однак, хоч круть, хоч верть, а від обраності пролетаріату та його статусу посланника нікуди не подінешся. Дуже вже ж схожі слова «місія» і «Месія».

І СУЧАСНІСТЬ

Отже, Бог, Світовий дух, Історія — це, так би мовити, класичні суб’єкти обрання. Так, ще не все, забуто Природу. Якщо врахувати і її, з’явиться новий об’єкт обрання. Це — раса. І тоді закрадається підозра, а потім і ясно стає, що ця ідея — обраності, не відповідає духові часу. Коли наявні різноманітні форми рівності, плюралізм, багатокультурність і політкоректність, розмови про обраних, — обраних не нами, а кимось вищим, і за нас, — тоді ці розмови відгонять дискримінацією. Расизм, як варіант цієї ідеї, — явище найбільш огидне.

Тоді починаєш вже навмисно присікуватися. Питаєш себе: про що може свідчити ця стійка ідея, це нав’язливе прагнення представляти себе чи свій народ, клас, расу обраними? Саме так хочеться поставити питання. Тобто, замінити наукові міркування наших попередників про рушійні сили історії простим запитанням: що ці міркування виправдовують, або що за всім цим стоїть? Вони виправдовують, на мій погляд, прагнення панувати, за ними приховано волю до влади, тобто «можливості вбити», як висловився нещодавно православний французький теолог Олів’є Клеман. У поведінці індивіда це проявляється явно. Ось, хоча б, і так. «Нет! Не могу противится я доле/ Судьбе моей: я избран, чтоб его/ Остановить…». Банальна ситуація: людина хоче отруїти суперника, якому болісно заздрить, прибрати його з дороги. І вона представляє це, собі, звичайно, як загальнолюдську, історичну місію, як порятунок мистецтва (хочеться продовжити — «форми суспільної свідомості»). Потім, коли отруту буде всипано, а вино буде випите, поллються сльози. «Эти слезы впервые лью: и больно и приятно,/ Как будто тяжкий совершил я долг». Коротше, не я це зробив! Я — посланник, чи знаряддя вищої волі. Я не хотів, я люблю його, але я обраний Долею послужити людству. Я обраний! За моєю спиною певний абсолют, він ввіряє мені справу найбільшої ваги.

А може, він не винен? Як невинна ошукана людина. Як бідний хлопчик, що зрадив батька. Як бідна дівчина, яка вбила свого коханого, коли довідалася, що він — білогвардієць. Вони — бідні, тому що — жертви патологічної соціалізації. Вони впустили в себе бісів, що іменуються колективізацією та революцією. А Авраам, який бреде на гору з сином? Чи не з того ж ряду цей сюжет? Не з того. Бо Авраам знав, з Ким має справу. А в цих, ошуканих і бідних, замість Бога були ідоли. А якого біса впустив у себе отруйник? Самого натурального, того самого, бо він засумнівався в існуванні вищої правди.

І в колективних девіаціях, наявна та ж логіка — сховатися за спиною абсолюту, виправдати свої дії. Вони говорять: ми діємо Ім’ям. У звичайних випадках — ім’ям короля, ім’ям закону. Більшовики могли говорити: ми діємо ім’ям Закону суспільного розвитку, відкритого нашими теоретиками й вождями. Отже, — ім’ям Істини. Як треба підкорятися законові права, точно так само потрібно підкорятися Законові суспільного розвитку. Як порушником закону права є окрема людина, так порушником Закону суспільного розвитку є соціальний клас або, навіть, народ, з усіма наслідками, що з цього випливають. І тоді термін «знищення класів», легковажно запроваджений теоретиками для опису історичної картини світу, набуває у практиків ясного і абсолютно звірячого значення — фізичне знищення певної категорії людей.

Демократія у відомому сенсі істотно спрощує те суспільне життя — матеріальне та духовне, яке вона застає. Спрощується й ідея обранства. Бог, Дух, Історія, Природа як вищі інстанції, як суб’єкти обрання — все це оголошується філософською романтикою. Ближче до справи, тобто до земного. Формування влади — технічна подробиця, а не сакральне дійство. Влада — адміністрація, нами найняті люди, тимчасово й на конкурсній основі. Ніякої харизми. Нудні урядовці, бюрократи та ідоли. Вони просторікують про народ, але їх головне завдання — підвищити свій рейтинг, щоб залишитися при владі ще на один термін. Ми терпимо такий владний устрій лише тому, що кращого наразі не вигадано. Ми сподіваємося на запліднення політики мораллю. А що ж було на самому початкові?

На початку Правитель уявлявся сином божим. Його народження Богом сприймалося як фізичний акт. Така, мабуть, найбільш старожитня форма легітимації влади, тобто визнання за людиною права наказувати іншій людині. Цар не просто призначений намісником божим, він фізично народжений Богом. Тому питання про особисті достоїнства царя просто не може виникнути. Це — істота іншої, неземної природи. Далі, — ідея обранства в урізаному вигляді. Цар — син божий, але в метафоричному сенсі. Його обрано, на нього вказано божим перстом. Це начебто підтверджувалося в обряді помазання при коронації. Нарешті, демократія — повне торжество ідеї обранства: обираємо Ми, із себе і для себе. Цю еволюцію можна представити відомим свого часу гаслом «Православие. Самодержавие. Народность», вигаданим, звичайно ж, для інших цілей. Так ось, демократія руйнує вертикаль влади. Верхи — Бог і цар, вмирають. Залишається народ, якому все дозволяється. І тут можливе політичне salto mortale. Від ідеї обраності майже нічого не залишається. Вона з’являється вже не як ідея, чи заклик до пошуку кращих, а як техніка, техніка набування влади. Брехня і підкуп — найбільш характерні елементи цієї техніки: «Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і до виборів» (О. Бісмарк). А для чого влада? У злиденній країні — щоб бути ситим, у заможній — щоб бути визнаним.

Я згоден, читачу, виходить, начебто, чорнуха. Що ж робити? — Переусвідомити центральну ідею. Зрозуміти обрання як стрижневу процедуру всього громадського життя. Йдеться не лише про владу, коли ми обираємо їх, із себе, і для себе. У конкурентному суспільстві, яким є суспільство демократичне, обирають усі й усе, зрозуміло, що за можливостями. Все життя — це ринок. Хто цього не приймає, той не приймає свободу як велике право людини обирати. Так, «все дозволено». Але чому з цим висловом звичайно асоціюється бридота? Обранням спокушають. На цій ідеї організують сумнівні телевізійні ігри, які захоплюють демос. Обіграються юридичні парадокси. Ось один із них. Сільський коваль убив людину. Суддя засудив його до страти. Народ зійшовся й вимагає замість коваля стратити шинкаря: «він нам не так потрібен». Суддя підхоплює ідею: «стратьмо краще службовця лазні. Шинкар у нас один, а службовців лазні — два». Демократія без меж, і все — на базі вільних виборів.

Де ж вихід? Постійний читач «лавки», можливо, вже здогадався — в особистості. Ні Бог, ні цар, це вже точно! Але й не народ, у тому вигляді, в якому хочуть його мати вожді та політики.