«Одне з основних завдань – дати виговоритися»

«Побажайте нам успіху! 15 наших військовослужбовців, які пройшли випробування Іловайським котлом або тривалий час перебували у полоні, починають психокорекційний тренінг. Мета — змінити ставлення до пережитого, повернутися до повноцінного життя, допомогти справитися з власними індивідуальними проблемами. У нас є хлопці, які збирали по шматках загиблих товаришів і досі не можуть їсти м’яса, є такі, що сплять одягнуті під ліжком, а є і такі, які не можуть спати... Є й ті, хто шукає виходу в алкоголі». З такого ось звернення координаторів Ковельського центру допомоги 51-й бригаді й починався перший тренінг під назвою «Психотерапія та психокорекція наслідків психотравм учасників АТО».

Мова про те, що допомогу мирним, власне, людям, мобілізованим на справжню війну, яка не має наразі аналогів, доведеться надавати і психологічну. Ця робота в Луцьку почалася ще влітку. Психолог із Києва і лучанка за походженням Оксана Бєльська тоді щойно повернулася із зони АТО й розповіла журналістам про свої фахові спостереження. Ще не було Савур-Могили та Іловайська, а вже фахівці бачили ознаки окремого психологічного синдрому, який вони пропонували назвати «донецьким». Йому також не було ще аналогів, тому поле діяльності для психологів виявилося дуже просторим.

На Волині проект психотренінгу розробив Антоній Мельник, кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології і безпеки життєдіяльності Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Але спершу йому самому вдалося побувати у зоні  неоголошеної війни... Це було організовано з допомогою військових поїздку саме цивільних психологів. На схід потрапили військовим літаком. Від позиції до позиції доставляли вертольотом.

«Я тоді сповна відчув, як то — бути на мушці, адже ніхто не гарантував, що нас не підстрелять із землі», — пригадує Антоній Петрович. Для нього відтоді війна асоціюється з... квітами соняшника: соняшникові поля, над якими літали, найперше таїли у собі небезпеку. Проте досвід безпосереднього спілкування з військовими для фахівця безцінний.

В університеті Антоній Мельник читає курси «Психологія екстремальності» і «Психологія посттравматичних стресових розладів». Але саме військова психотравма тривалий час залишалася абстрактним явищем. Згадували так званий афганський синдром, але навіть учасники тієї війни Радянського Союзу з Афганістаном мали певну мотивацію своїх дій. Тоді ж усе радянське суспільство було засліплене «інтернаціональним обов’язком», який чомусь мали там (і не тільки там) виконувати радянські громадяни. На цій неоголошеній війні у межах власної української держави довелося вчитися і самим психологам.

«У зоні АТО у мене дуже швидко розвіявся міф про роботу психолога на війні, — каже Антоній Петрович. — Що ось ти проведеш розмову, солдат встане і піде в атаку... На цій війні нема передової як такої». У зоні АТО йому довелося працювати з кількома категоріями людей. З тими, яких треба було підготувати до виконання бойового наказу. З тими, які очікують своїх побратимів із поля бою, і це очікування, каже він, надзвичайно важке. А також і з тими, кого поранили, хто переживає стан шоку, афекту через втрату друзів. Не всі рани від цієї війни очевидні, але всі вони потребують зцілення.

Для першого психотренінгу організатори обрали приватну садибу «Галицький дім» на березі озера Світязь. У першій групі Антонія Мельника було 15 хлопців, і кожен — зі своєю історією. «Мені було приємно, що ніхто і не пробував розшукати спиртне, яке ще багато хто у нас вважає за «ліки для душі», що не відчував агресії, а навпаки — повагу, що ці хлопці вже зовсім по-іншому, ніж суто мирні люди, цінують життя, яким воно є. Тому ми із задоволенням слухали і шум прибою на березі осіннього Світязя, розмовляли з деревами за вікном, бо це та жива природа, частиною якої ми, є і яка дуже допомагає реабілітації», — розказує Антоній Мельник.

Пережите відступає непросто. Більшість із хлопців тільки нещодавно були визволені з полону, звичайні мирні волиняни, вони за кілька місяців на сході стали дорослими не за віком людьми. І тільки б сіли за стіл, тут же починаються спогади про жахи артилерійського та мінометного обстрілів... Про те, як рятували товаришів, як ті їх рятували... Навіть маючи величезний досвід ведення психотерапевтичних заходів, психолог Антоній Мельник вперше отримав таку групу, яка і йому дала чимало нових фахових відкриттів. Для повної соціально-психологічної адаптації до умов нормального життя їм потрібні будуть роки. І участь у цьому процесі всієї родини.

«Одне з основних завдань — дати їм виговоритися. Це одна з наших технологій — не втекти від думок про пережите, а навпаки — розказати про нього, розділити свій біль з тими, хто тебе вислухає, і позбутися врешті цього болю...» — каже Антоній Мельник.

У групі Антонія Петровича було шість визволених з полону, вони три дні провели просто на полі, під дулами автоматів, їх, звичайно, не годували. Комусь довелося виймати зі згорілої техніки тіло загиблого командира, і... потяглася тільки верхня половина тулуба, нижня, відірвана вибухом, залишилася там. У кожного з цих простих волинських хлопців свої шрами на серці від війни, а ще ж наразі вони перебувають у стані невизначеності. 51-шу дивізію розформовують, на бійців вішають ярлики, у них велика образа на ту «вищу силу», яка так розпорядилася їхніми долями і життями. Вони дуже бояться бути обдуреними знову. І те, що до них продовжують ставитися, як до «гарматного м’яса», пригнічує ще більше. Під час тренінгу його учасників психолог навчав простим, але таким потрібним речам. Як поводити себе з людьми у клубі, в магазині, як спілкуватися у сільській раді, військкоматі, як — з начальниками у військовій частині. Вписатися їм нині у соціум, який живе переважно своїми звичними мирними клопотами, так непросто.

Навіть кілька днів психотренінгу, у місці, яке має свою дивовижну заспокійливу ауру (Світязь тут також виступав своєрідним психологом), підлікували шрами на душах воїнів, які чесно виконували свій обов’язок перед державою. Щоранку за пропозицією хлопців усі співали гімн України. Україна, її територіальна цілісність, прагнення, щоб війна не дійшла до рідного села — це також потужні чинники, які тримають їх на цьому світі. А ще є такий принцип — «рівний — рівному», коли той, хто вже пройшов курс психологічної підтримки, допоможе своєму соратнику по війні. Бо ж до кожного психолога не приставиш. Нині в Антонія Мельника — вже друга група для психотренінгу. Проводять його також на березі Світязю (на Волині, на щастя, стоїть справді золота осінь), на студентській базі Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Суспільство, яке послало своїх дітей на війну, мало б повернути їх і до мирного життя. Наразі ж цим на Волині займаються волонтери з Ковельського центру допомоги 51-й бригаді та психолог Антоній Мельник.