Одним знімком — здійснити мрію всього життя!

Із роботами фотографа Костянтина Бобрищева з м. Кобеляки Полтавської області читачі «Дня» вперше познайомились під час міні-фотоконкурсу «Весна on-line» із серії «Фотосезони «Дня». Його знімок «До роботи, друже!» — надзвичайно зворушливий — був одним із лідерів народного голосування. Відтоді — Костянтин Бобрищев активний учасник «Фотосезонів». Але найбільш приємно нам було бачити його роботи на ХІІ Міжнародному фотоконкурсі «День-2010». Кращими з кращих їх визнало журі. Нагадаємо, що Костянтин Бобрищев отримав за світлину «На варті» нагороди від наших спонсорів (компанії ТВі та «Кнауф»). Але для Костянтина важливішою є перемога в глядацькому голосуванні, яку він отримав під час показу нашої фотовиставки у Чернівцях — там перше місце отримала робота «Забута мелодія». Саме цей знімок, як виявилося під час інтерв’ю, має особливу історію. За що ж полюбили читачі фототворчість і що надихає самого автора на такі життєві фотоетюди, «День» вирішив поцікавитися у фотографа, кореспондента газети «Вечірня Полтава», автора 13 публіцистичних книг Костянтина БОБРИЩЕВА.

— Костянтине, ваші фотографії — це історії, взяті з життя, вони невигадані, реальні і справжні. Як вам вдається робити такі світлини?

— Найбільше я люблю знімати старих людей, перед ними низько вклоняюся, бо вони унікальні. Наприклад, із фотографією «Забута мелодія» було так. Якось я домовився з одним ветераном, що зроблю його знімок. Я запізнювався й вирішив побігти навпростець маленькими вуличками. Пробігаю одну вуличку, глядь — біля хатини лавочка, сидить на ній чоловік і жінка, а в неї гітара в руках. Я роблю кілька кроків і на ходу кидаю репліку: «А ви то грати вмієте?» Я думав, що вона не почує, і продовжив бігти до ветерана. А вона у відповідь: «Так заходь і послухай». Виявилося, їй 94 роки і так само її чоловікові. Він під час війни одержав контузію і вже понад 50 років взагалі не бачить. Дідусь у той момент щось порався по господарству, а бабуся його розвеселяла — грала на гітарі. Для мене вона зіграла пісні своєї юності. Коли вона почала грати одну, другу, а потім — забула мелодію. У цей час я машинально витягую із сумки фотоапарат і клацаю кілька разів. Опісля я приходив до неї ще. А коли прийшов додому і кинув на комп’ютер фотографії, глянув і не повірив, там була абсолютна правда життя. Я кинув її в інтернет на сайт «Фотожизнь — художественная фотография». До сьогоднішнього дня (з березня цього року) цей знімок за рейтингом не перевершений. Виявилося, що ця бабуся усе життя мріяла стати артисткою, але так трапилося, то був голод, війна, післявоєнна розруха, тому все життя вона пропрацювала у колгоспі. До речі, у вашому конкурсі я взяв участь спонтанно. На запрошення головного редактора я приїхав майже в останній день прийому робіт, і в результаті — отримав нагороди. І коли я повіз газету, де була надрукована фотографія «Забута мелодія», її героїні, ця бабуся просто її розцілувала і сказала: «Оце я і стала артисткою, на мене тепер всі дивляться».

— Ви й зараз спілкуєтеся з цією родиною, підтримуєте зв’язки?

— Навіть більше. Цей знімок потрапив в поле зору кількох телевізійників. І за рік зняли чотири кіносюжети про цю бабусю й дідуся. У принципі кожен знімок має свою історію. Без цього не може бути. Останнім часом люблю їздити на велосипеді, і якось бачу, як на ворота схилився чоловік. Інтуїтивно я відчув, що це людина, яка може робити дива. Його обличчя говорило, а я ще жодного слова йому не сказав. Він мене безмовно запрошував до діалогу. Я заходжу до нього, виявилося, що йому 2 грудня цього року буде 98 років. Можете вірити чи ні, але принаймні годинок п’ять ми з ним говорили. Я сказав, що дуже хочу його сфотографувати. У відповідь: «Почекай, я ще не готовий». Але врешті-решт я зробив такі колосальні кадри, що просто не нарадуюсь.

— Як часто вам трапляються такі фотографії з життя, з унікальними історіями, бо їх теж треба якось інтуїтивно відчувати?

— Цей рік у мене везучий, у мене було три персональні виставки у Києві, на них я зрозумів найголовніше — я повинен знімати людей. У мене таке відчуття, що я бачу їхню душу, коли починаю їх знімати, наскільки у процесі розмови ця людина мені розкривається, що ніби сам Бог допомагає у цю хвилину натиснути на пуск апарату. До речі, я знову готуюсь до чергової виставки, а після у мене є запрошення до Німеччини.

— Як реагують ваші друзі, родичі, знайомі на те, що так активно берете участь у виставках і не менш жваво здобуваєте нагороди?

— Моя дружина — поетеса, авторка кількох книг, лауреат двох літературних премій, одним словом — творча людина. І в моїй роботі вона підказує, хороший цей знімок чи ні. Донька і син теж працюють фотокореспондентами. Очевидно, вони бачили, як я це робив, і теж перейнялися цим. Тож у мене родинна підтримка міцна і надійна.

— А до вас особисто як прийшла любов до фотографії?

— Усе дуже просто. Народилася донька, само собою зрозуміло, треба робити фото на пам’ять. Знайшов одного фотографа, але знімки вийшли штучні, якісь «залізобетонні». Тоді я придбав фотоапарат, і перші кадри, які я зробив, — донька Іванна і дружина. Фотографії з погляду часу — це просто дивовижно. Я вже займаюся цим 30 років. І не було такої поїздки у якесь місто чи країну, щоб я не взяв із собою фотоапарат.