Оксамитовий сезон на мілині
Тепер, на щастя, бачу її нечасто, але випадкові зустрічі завжди залишають неприємний осад. А в нашій редакції всі знали — це дошкульна людина, що з неї взяти. Вміла, як ніхто, володіючи особливим талантом, говорити тільки гидкості, причому, для кожного ущипливий набір — індивідуальний. Не піймався на який-небудь мінімальний гачок, мовляв, погано виглядаєш, ужалить ще сильніше. Варіантів багато. Мудрі радять — посмійтеся над такою і вона, не маючи можливості підживитися вашою енергією, проковтне власну наживку. До того ж, злість так висушує. Нещодавно з цією дамочкою випадково зіткнулася в філармонії, куди ходжу не так часто, як хотілося б, але завжди після концерту відчуваю себе ніби вмитою, свіжою, яскраво самодостатньою. І раптом чую в свою адресу: «Теж мені, цінитель знайшовся!» Здавалося — пройди мимо і забудь, але... Злі паразитують на нашому настрої, а ми чомусь реагуємо. Проте, закінчуючи розмову про цю незначущу зустріч, розумію, можна і пробачити — колеги її завжди не любили. Та й музика все погане змила, а хвилювання є і важливіші.
Жінки зараз стали набагато зосередженішими, активність у розмовах стала більш адресною і прицільною, неначе кожна дала собі команду — вижити і допомогти витягнути сім’ю. І багато хто приступив до виконання. Мої приклади явно не для глянцевих журналів, але це життя, за яким спостерігаю, ні, зовсім не спеціально, але все відкладається і створюються картинки виживання декількох киян із мого будинку.
На першому поверсі — уроки музики починаються з восьмої ранку. Вчителька репетирує вдома, на день по три-чотири учні приходять. Розспівуються дорослі люди, і нікого із сусідів це не дратує, хоча, здавалося б, зайві звуки. Завжди подумки хвалю викладача-консерваторку Емму — сама себе годує. На третьому поверсі іншого під’їзду живе багатодітна Ніна. Її троє дітей завжди оригінально одягнуті, а зараз бігають до школи та садочку в чудових курточках у квіточку зі шкіряними вставками. Якось при зустрічі похвалила її, а та і зізналася, що діловий струмінь в омолоджування кволого домашнього бюджету (працює тільки чоловік) внесла нещодавно. Дістала з комірки стару машинку, яка працює зі шкірою. Вона ще з післявоєнних часів стояла в домі — мама й бабуся колись шили. І тепер стала машинка «годувальницею-коровою» в домі. Якщо треба змійку в сумці, гаманці замінити, бігаємо до Ніни. М’яка шкіра чобіт із минулого життя чудово підійшла для яскравих акцентів на дитячих курточках. Ми всі позносили свої шкіряні «відходи» — нехай творить. Цікаво, як вона дитячі пуховики змайструвала: уявіть собі — з подушок. Пух почистила ще влітку на дачі, потім прошила окремими квадратиками, зшила за викройкою. Веселі ситцеві галявинки вирізані з улюбленого плаття юності. В цьому домі всі клаптики тканини зберігаються, чекають свого часу. Курточкам її діток заздрять навіть дуже багаті однокласниці, які також живуть у цьому будинку. Ніколи не здогадаєшся, що самопал — дуже акуратна робота, і жодних комплексів у сім’ї Ніни.
Ви помітили, як багато людей удають, що вони кудись поспішають, адже їм абсолютно нікуди поспішати. Правда, кухня, яка часом пригнічує, чекає жінку завжди. «Але якщо на кухні ти одна, навіщо готувати? Отже, найщасливіший час тоді, коли на вашій кухні шумно. Не ремствуйте, що важко нагодувати, а радійте з того, що є кого годувати», — все це вимовила на одному подиху жінка, яка розмовляла з кимось поруч. Насправді, сама із собою. Правда, тим, кому сьогодні непросто нагодувати своїх дітей, мудрість чужої самотності навряд чи допоможе.
Проте діти в нашій країні надзвичайно генетично винахідливі. Моя 14-річна подружка віртуозна кулінарка. Причому за власним бажанням вона балує всю сім’ю новими ласощами. Рецепти знає найбільш економні, здається, навіть без борошна, яєць, маргарину. Нещодавно пригостила мене шоколадом власного винаходу, приготованим із сухого дитячого харчування з якимись добавками з домашнього консервування. Цукерки вийшли такими соковитими і смачними, що ледве стрималася, щоб не попросити рецепт. Солодке — зайва вага, давно перейшла на фініки та інжир. Прийшовши відвідати родича, розповіла і навіть дала спробувати припасену цукерку. І раптом він пригадав своє.
— Я робив інакше. Мама колись виміняла блузку на какао, щоб мене підгодувати. Часи були голодні післявоєнні, і фантазія підказувала дітям різноманітні неймовірні варіанти. Я нишком змішував какао, вже не пам’ятаю, з чим, і смажив на сковороді. Все хотів, щоб загусло. Потім упродовж двох тижнів облизував піч і сковорідку. Зізнаюся, що тепер, вже об’їхавши майже цілий світ, нічого смачнішого так і не зустрів. Смішно виходить — між двома цими рецептами років 50, а багато хто з наших дітей так само мріє про солодке життя, хоч цукерок зараз — аж із надлишком.
Завжди немов злітаєш внутрішньо, коли при зустрічі товариші по роботі, знайомі, сусіди і, звичайно, домашні стараються сказати щось приємне, ні, не чергове стандартне, як посмішка стюардеси, а від душі. Неначе подовжується твій оксамитовий сезон у часи зовсім дивні, коли доводиться знову й знову загартовуватися як сталь. Сил багато знадобиться, адже в нашій країні, як у п’єсі з відкритим фіналом — чого доведеться вчитися завтра — невідомо. Напевно, рівновазі на мілині.
У біді всі місця м’які — засидишся — не піднімешся. Невже на одній нозі стояти доведеться, ловлячи цю саму рівновагу?
Проте нам не звикати, бувають і гірші пози...
