«Олекса Тихий – пророк на Донбасі...»

Якщо хочемо зрозуміти Донеччину, маємо знати її справжніх героїв. Попри можливі стереотипи, їх багато — це край інтелектуалів і громадян, які зробили б честь будь-якій нації: Микола Руденко, Надія та Іван Світличні, Василь Стус, Іван Дзюба, Петро Григоренко. Постаті з характером, для яких чесність перед собою та любов до України стали принципом життя і творчості. Серед них, безперечно, Олекса Тихий. Видатний педагог, який замість кафедри мав каторгу.

У липні цього року минуло 40 років ганебному судовому процесу у «справі Руденка — Тихого», котрих за літературну творчість було звинувачено в «антирадянській агітації та пропаганді» й у «незаконному зберіганні зброї». Олексі як «надзвичайно небезпечному рецидивісту» присудили десять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму із засланням на п’ять років. Це ув’язнення стало для Тихого останнім — він брав активну участь в акціях протестів у колонії, кілька разів оголошував голодування (найдовше — 52 доби) і 1984 року помер у тюремній лікарні.

У своїх численних сміливих статтях він прямо писав про занепад України, причинами чого називав викачування матеріальних ресурсів, виховання і навчання українських дітей російською мовою (на «родном языке» і «родной литературе»); занедбання українського патріотичного виховання теорією «єдиної братньої колиски», теорією «двох рідних мов», теорією злиття «братніх народів в єдиний великий радянський народ». «Вони стали байдужими до рідної мови та культури внаслідок запрограмованого згори перемішування людей різних національностей, через знищення та направлення значної частини української інтелігенції далеко від України, наслання на Донеччину спеціалістів з інших республік; внаслідок безликості, безхребетності спеціалістів-українців, які залишилися на батьківщині...» — складається враження, що зараз Тихого особливо актуально прочитати «з олівцем».

2017 рік — 90-річчя від дня народження Олекси Тихого. Особливо приємно, що 5 липня велелюдний патріотичний мітинг на День звільнення Слов’янська і Краматорська йшов пішою ходою не вулицями «Орджонікідзе» або «Міра», а вулицею Олекси Тихого. Так і має виглядати нова Донеччина. «День» мав розмову про історію зусиль і досягнення громадськості з Євгеном ШАПОВАЛОВИМ, головою ГО «Товариство Олекси Тихого».

«ВІН ЗАВЖДИ БУВ ДЛЯ ДОНЕЦЬКОЇ ВЛАДИ ЗАГРОЗОЮ»

— Зараз спостерігається сплеск активності з популяризації імені Олекси Тихого — виходять друком його збірки, відбуваються тематичні заходи. Чому раніше не було прикуто стільки уваги до цієї особистості?

— Олекса Тихий завжди був для донецької влади загрозою. Адже він казав, що ми повинні мати мужність користуватися своєю українською мовою. Якщо вбивають мову — припиняється прогрес. А донецька влада завжди виступала за двомовність, підтримувала розвиток російської, їй це було вигідно. Тому вони воліли «замовчати», ігнорувати ім’я Тихого. Навіть за часів незалежності про нього не згадували, ба більше того — чіпляли ярлики. Було таке, що на запитання, хто такий Олекса Тихий, казали: «американский шпион», «бендеровец». Все це штучно робили місцеві «кліки» впливу. Був випадок, що з Києва надали кошти на двотомник Олекси Тихого. Нікуди дітися, потрібно було видавати. І 2012 року тодішня влада таки надрукувала, організувала конференцію, прийшло багато людей, які знали, підтримували Олексу Тихого, для всіх це було як свято. Та виявилося, що замість двох тисяч примірників надрукували лише «сигнальник», і нічого більше. Адже, побачивши пробні екземпляри, вони злякалися — мовляв, не можна таке людям давати читати. І жодна школа, жодна бібліотека в області не отримала примірника двотомника Олекси Тихого, на який 2012 року було витрачено 70 тисяч гривень.

— Якими силами зараз відбувається «відкриття» постаті Тихого?

— Олекса Тихий — родом із північного Донбасу, це такі міста, як Дружківка, Костянтинівка, Краматорськ, Слов’янськ, із яких почалася війна. Не хочу нас хвалити, але саме звідси йдуть зусилля із «повернення» його імені. 2006 року, вже понад десять років тому, хтось обляпав пам’ятну дошку Олекси Тихого. І ми зібралися, щоб вирішити, що з цим робити. І прийшли до ідеї Товариства. Розповідали загалу, ким він був, проводили дослідницьку роботу, спілкувалися з його побратимами, скрупульозно вивчали біографію, самі жертвували кошти і друкували книжки про Олексу Тихого. Також ми «влазили» у шкільні програми і проводили у школах щорічні «Олексині читання».

І так сталося, що Олекса Тихий нас згуртував, люди зрозуміли, хто він такий. Уявіть, він здобув прекрасну освіту — закінчив філософський факультет МДУ і... пішов працювати простим учителем до сільської школи. Не залишився в московському виші, як йому пропонували. Він був людиною, котра віддавала себе справі до кінця. Олекса Тихий — це син свого краю та його пророк. У нього є стаття «Думки про рідний донецький край», де він називав донеччан «невтомленними трударями». Ще в ті роки він ніби пророкував, що буде сьогодні. Здійснилися його слова про те, що культурний і національний розвиток Донеччини може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом збайдужіння до національної культури та мови. І в другому разі ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі й мовчав, хто на догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, із чужих рук брав отруйну зброю асиміляції й допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди.

«У «РОЗСТРІЛЬНОМУ СПИСКУ» ТЕРОРИСТІВ БУЛИ ВСІ ЧЛЕНИ «ТОВАРИСТВА ОЛЕКСИ ТИХОГО»

— Чи є певний опір місцевої влади або мешканців?

— Сьогодні — ні. 2014 року опір був сильним. Спочатку озброєні люди, що представлялися «ДНР», цілеспрямовано знищили у Дружківці пам’ятну дошку Олексі Тихому, а в селищі Олексієво-Дружківка, на подвір’ї школи, де він викладав, вчився, вони знищили пам’ятник йому. Причому знищували з ненавистю, частинами, кілька тижнів.

У мій будинок 2 травня сепаратисти кинули «коктейлі Молотова». У ньому тоді ночували моя дружина та онучка віком у три з половиною року. Нам погрожували, приїжджали, я від них і лопатою відбивався. Потім я вже бачив, що стає дедалі гірше, зібрав сім’ю і виїхав за межі Донецької області. І тоді вони прийшли у мій будинок, захопили його і стали в ньому жити. Нам СБУ після визволення офіційно надала «розстрільний список» терористів, у якому були всі члени «Товариства Олекси Тихого». Це страшно — залишити все і виїхати в нікуди, але ми перемогли.

«ПРОСПЕКТ ОЛЕКСИ ТИХОГО — У КНИГУ РЕКОРДІВ ГІННЕСА»

— 2017 року з’явився нарешті проспект Олекси Тихого — найдовший проспект Європи (понад 50 км), який сполучає п’ять міст Донецької області. Це була громадська ініціатива, як вдалося її реалізувати на місці?

— Всі десять років, що діє наше Товариство, ми намагалися перейменувати одну маленьку вулицю з 15 будинків в Олексієво-Дружківці. І не змогли цього зробити, бо влада була проти. А сьогодні ім’ям Олекси Тихого названа центральна вулиця Костянтинівки — колишня Леніна, величезна вулиця в Олексієво-Дружківці, у Дружківці, у Краматорську — колишня вулиця Орджонікідзе, яка проходить через все місто, й у Слов’янську. Ці всі вулиці розташовані по одній трасі. Ми запропонували Павлу Жебрівському — давайте зробимо проспект. Він підтримав, архітектори розробили. Зараз планується зробити суцільну нумерацію від Костянтинівки до Слов’янська і подати проспект Олекси Тихого в Книгу рекордів Гіннеса.

— Що вважаєте найважливішим досягненням у справі вшанування пам’яті Олекси Тихого?

— Проведення вже десяти «Олексиних читань» на базі Департаменту освіти Донецької області. Діти готують і захищають свої роботи, а потім переможці їдуть до Києва, де зустрічаються з Левком Лук’яненком, Василем Овсієнком та іншими. Учні дуже раді. Перші учасники наших читань закінчили університети і готують уже своїх дітей на читання.

Тихий — насамперед учитель, педагог, він поклав все життя на це, і його педагогічні методи потрібно розвивати. На це спрямована наша діяльність.