Олександр Мороз: Лукава амбітність як шлях до поразки
Вінстон Черчилль якось сказав, що політик мусить, по-перше, робити прогнози і, по-друге, переконливо пояснювати, чому вони не виправдилися. Мені вже випадало писати про те, якою мірою виправдались мої передбачення щодо діяльності Л.Кучми, оприлюднені майже п'ять років тому в брошурі «Люди і вибори. Нариси з політичної арифметики». Одразу після виходу цієї статті («День» від 3 липня) до мене завітав симпатичний молодик — учитель історії в одному зі столичних передмість; сказав, що він є активістом Соцпартії. Мою брошуру тримав у руках і зажадав сьогодні прокоментувати те, що я написав тоді про О.Мороза. Я пообіцяв, і виконую обіцянку. Однак мій гість мав на увазі п'ять найприємніших для нього рядків, а я про лідера СПУ написав більше. Цей матеріал я почав писати влітку. Проте останні події навколо «канівської четвірки» лише підтвердили висновки, зроблені влітку.
Свого часу «Майн кампф» А.Гітлера переклали російською мовою і видали кілька десятків примірників для членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС. Сьогодні прочитати її може кожний — прочитав і я. Був здивований, що вади «буржуазного парламентаризму» Гітлер викривав практично тими ж словами, якими про них писала газета «Правда». Немало чорнила він витратив і на те, щоб засвідчити: жоден парламент у світі не здатен обрати на будь-яку посаду людину, розумнішу від середнього депутата, бо «дурні обирають дурнів».
Це, зрештою, не новина. Римський імператор Калігула висловився афористично: сенатори — хорошi хлопці, але сенат — це підла тварюка. А деякі політики кажуть по-іншому: Верховна Рада — це болото. Однак проблема не в тому, що демократія, парламентаризм мають вади, а в тому, що нічого кращого від них людство не створило. Так я думаю сьогодні, так писав і п'ять років тому. А далі цитую: «Сьогоднішня Верховна Рада, попри всі свої недоліки, як інструмент народовладдя є в мільйони разів ефективнішою від жалюгідного збіговиська номенклатурників і доярок, яке називалося Верховною Радою в колишній УРСР. Відтак мусимо придивитися до постаті її Голови. Його участь у президентських виборах дозволяє спиратися на оцінки, які «поставили» тов. О.Морозу всі виборці України». Зауваживши, що йдеться про президентські вибори 1994 року, продовжимо: «Кожен восьмий громадянин України хотів би бачити тов. О.Мороза президентом. Це його безумовний успіх, особливо якщо взяти до уваги, що за півроку до виборів тов. О.Мороз був лише лідером нечисленної і маловідомої Соціалістичної партії». Проте нині на цьому специфічному «полі» разом з О.Морозом гратимуть Н.Вітренко, П.Симоненко і О.Ткаченко (тому, що вони «ліві»), а найголовніше — Є.Марчук (тому, що він генерал і проголосив диктатуру закону). Не знаю, що про це думає сам Євген Кирилович, але навіть деморалізований електорат Наталі Вітренко розуміє різницю між обіцянками екзальтованої пані (заслати когось в уранові копальні) і намірами фахівця в погонах (викоренити злочинність із влади і бізнесу). Західні політологи для характеристики подібних ситуацій використовують жаргонізм, який належить М.Хрущову: «Запустити їжака в чужі штани». 31 жовтня «їжак» буде в руках суперників Олександра Олександровича.
Перейдімо до того, що, власне, і змусило активіста Соцпартії їхати до мене із брошурою в руках. Цитую текст, який мій гість підкреслив червоним олівцем: «Комуністи зробили із другорядної політичної фігури одну із центральних постатей політичного сьогодення, висунувши тов. О.Мороза кандидатом на посаду президента і призначивши його на посаду Голови Верховної Ради. Рано чи пізно тов. О.Мороз буде змушений розрахуватися за підтримку. Завтра він або стане стандартизованим комуністом, або опиниться в ситуації другорядного політичного діяча».
Тут я грубо помилився, але далі йде текст, який частково мене реабілітує: «Утім, треба взяти до уваги одну обставину не політичного, а психологічного характеру. У товаристві комуно-соціалістів тов. О.Мороз виглядає, як відмінник серед другорічників; не знаю, як насправді всі вони вчилися, але серед депутатів лівого блоку іншої людини, манери якої справляли враження освіченості й вихованості, нема». Правильно написано, я й сьогодні дотримуюся такої думки. Мій гість торжествував: «Мороз — європейський політик! Так?» Ні, не так. Хоча б тому, що «європейські політики» (навіть найлівіші серед соціалістів) не носять квітів під монумент Леніна і не тримають за спиною його бюст, відкриваючи з'їзд своєї партії. Творець ЧК і концтаборів перебуває поза моральним законом. Європа...
Дозволю собі ще раз поговорити про обставини не політичного, а психологічного характеру. Кілька разів мені доводилося стикатися в газетах з автобіографією лідера Соцпартії. Нещодавно бойовий листок із комбінованою назвою «Товарищ. Правда» буквально всунули в руки на Хрещатику. Ще одна автобіографія, але в ній, як і в попередніх, — два мотиви, вельми прозорих для психолога. Перший — захват від своєї кар'єри: крок за кроком, вище і вище, і ось — перший Еверест: «До села Кулиши в Житомирской области не доехал, перехватили в райсельхозтехнике там же, в Емильчино, где за несколько месяцев трижды повышали в должности». Далі було ще багато чого: «...повышение по службе не заставило себя ждать», «...был приглашен на работу в аппарат обкома партии», «...в сельхозотдел обкома партии, на этот раз заведующим», «...с отличием закончил высшую партийную школу»... Візьміть, шановний читачу, цю автобіографію в руки — і ви переконаєтеся, що типова кар'єра пересічного номенклатурника набуває в ній звучання «Іліади» чи «Одіссеї». Це смішно. Другий мотив пов'язаний із тим, що О.Мороз хоче не показати, а приховати (можливо, навіть від себе). Ідеться вже про епоху керівництва Верховною Радою і лідерства в СПУ. Ідеться про честолюбство, а приховується воно за такими словами: «К руководству партией я не рвался, как и к власти вообще». Даруйте, Олександре Олександровичу, але шість чи сім спроб удруге обійняти посаду спікера — це і є «не рвался»? Утім, в автобіографії про це ані слова. «Не считал и не считаю себя партийным или государственным лидером». Отакої! Лукавите, Олександре Олександровичу. Настільки, що заради власних амбіцій порушили домовленості з політичними союзниками по «четвірці». Чи ви змушені були їх порушити під тиском політичних «кредиторів»?
Амбітність є неодмінною рисою гарного політика, і О.Мороз має її достатньо. Однак честолюбство є ефективним лише тоді, коли воно поєднується з упевненістю в собі, з політичною самостійністю, з тим, що циркові акробати називають «кураж». На мій погляд, цього О.Морозові бракує: він мусить себе «заводити», самоутверджуватися чи то спогадами про блискучу кар'єру в Ємільчинській райсільгосптехніці, чи то своїм умінням пропливти без перепочинку цілих п'ять кілометрів. Проте, як кажуть українці, чого мати не дала, того коваль не викує.
