Олена МАКАРОВА: «Я давно пережила «комплекс чиєїсь дочки»

Минулого тижня Олена Макарова взяла участь у київському концерті оперної «зірки».

— Вам, напевно, легко було «вписатися» в середовище знаменитостей...

— Взагалі-то, так. Я знала Плачідо Домінго й Хосе Каррераса з дитинства завдяки матері, — каже пані Макарова. — Зараз, коли вони мене бачать, то жартують з приводу того, що пам’ятають мене з пелюшок.

— Тобто про вас у народі скажуть, що вам «допомогли» пробитися в житті. Правду кажучи, велика рідкість, коли дочка талановита «в матір»...

— Усе це наші стереотипи. Насправді набагато простіше почати, коли ти все бачиш з дитинства, в сім’ї. У Союзі було прийнято говорити, що природа на дітях артистів «відпочиває». Монсеррат Марті співає тому, що вона Монсеррат Марті, а не дочка Монсеррат Кабальє. Й Андріс Лієпа танцює не тому, що він — син Лієпи. Я давно пережила комплекс чиєїсь дочки.

До того часу, коли я познайомилася з Монсеррат, я вже навчалася в музичному училищі, до цього три роки займалася журналістикою, потім був рік перерви: я закінчила медичні курси й рік пропрацювала в дитячій клінічній лікарні, ще два роки працювала перекладачем.

— Як колись говорив Лимонов, «У мене було багато досвідів...»?

— Так, чого-чого, а «досвідів» у мене було багато.

— Ви могли б стати класною журналісткою...

— Ні! Ніколи, тому що було вже гидко. Ти пишеш статті за ніч і при цьому нікому не потрібен. Ти можеш написати статтю про артиста, а тобі скажуть, що цього не треба робити, тому що він комусь не догодив, при тому, що це не має ніякого відношення до того, який він артист, диригент чи співак. І найжахливіше, що коли я поступала в університет, я чудово писала. Я писала все: вірші, книжки, продовження романів. Усі великі романи, які є в літературі, мали продовження в моєму виконанні. Після закінчення трьох років навчання я схаменулася — я розучилася писати. Це було жахливо. Можливо, лікарем я була б хорошим. Завідуючий відділенням поліклініки, в якій я працювала, вважав, що я можу бути хорошим лікарем.

— Артистові для забарвлення голосу потрібні переживання, досвід...

— Найкращий досвід — був досвід медицини. Я зрозуміла, що найстрашніше в житті я пережила. Я працювала у відділенні реанімації, де діти віком три-чотири, півтора року по два місяці перебували в комі. Коли бачиш хворих дітей або бачиш, як діти вмирають... Це було найстрашніше в моєму житті, і з цим ніщо порівнятися не може. Тому мені ніщо не страшне.

— Як відбувається ваше спілкування з Монсеррат?

— Вона ніколи мені нічого не нав’язує. Люди дуже різні, але вона — одна з найчистіших і найпорядніших особистостей. Це видно по відносинах з колегами, з сім’єю. В неї немає загравання з публікою, загравання з журналістами. Вона — внутрішньо дуже складна людина, але дуже проста в житті. Чим більшого людина домоглася в мистецтві, тим вона простіша в житті.

— Раз ви — учениця Монсеррат, то, напевно, спілкуєтеся досить тісно, можливо, навіть готуєте разом сніданки?..

— У неї є кому готувати сніданки. Коли ми їздимо разом — ми можемо разом обідати, вечеряти. З нею завжди весело. Вона може подовгу згадувати й обговорювати сценку, побачену десь в аеропорту, де маленька дівчинка намагалася наслідувати ходу дорослої жінки. Монсеррат переказуватиме й переживатиме цю сценку в особах і почуттях, а потім може повернутися до цього ще раз. Для мене спілкування з Монсеррат просто надзвичайно цікаве.

— Якщо не секрет, хто ваш чоловік?

— Його звуть Андрієм, він лікар, працює в Москві, моєму синові від першого шлюбу — Сашкові — десять років. Він — моя велика підтримка, і моральна, й фізична. Я щаслива в цьому шлюбі й сподіваюся, що інших не буде.

— Що вас приваблює в чоловіках?

— Було більше того, що відштовхувало. Я не люблю хамів, людей, котрі більше думають про себе й мало — про оточуючих.