Опір матеріалу

Вона таки повернулася до «свого» пам'ятника у Лисичому. Довгі роки йшла до завершення цієї скорботної роботи. Нарешті, викарбувала на граніті прізвища всіх знищених голодом і репресіями у цьому малому селі, що «загубилося» на краю Славутського району. 89 прізвищ...

Краяла зболене серце звична для неї праця. Карбувала, наче сповідалася перед ними, невинно убієнними. Оксенчук Марина... За три колоски із колгоспного поля загубили вдовину душу. А що ж мала робити нещасна Марина, коли шестеро малих дітей спухли від голоду, вже й не просять їсти?! Взяла колоски у полі жниця, повертаючись із роботи. Ясько Жиган... Каленик Бербієць... Ольга Ільчук... Павло Ільчук... Тимофій Панасюк... Мартин Стецюк... Кирило Матвійчук...

На місці, де була хата Яська Жигана, постав пам'ятник. Уся родина сільського коваля Яська Жигана загинула у засланні. «Ніколи не забуті» - так назвала скульптор Світлана Лелях свій твір монументального мистецтва.

Назва пам'ятника відповідає композиції: поперечка поміж стелами - дві літери «Н». Колючий дріт, загратоване вікно. Дзвін. Хрест. Червона калина. Герб України...

У тихому сільському просторі постало далеке-близьке трагічне минуле. Втілене у граніті, базальті, чавуні, міді. Мистецтвознавець скаже, що авторові вдався творчий задум: хто йде, той зупиниться біля монумента, зануриться у жахливий історичний період, дасть волю уяві, переживанням. І вже ніколи не обминути йому те все, що було не з ним.

Скульптор Світлана Лелях встановила пам'ятник ще у 1999 році. «Коли не вистачило заощаджень, продала «Волгу» (автомобіль. - Авт.) і гараж», - пригадує Світлана Мефодіївна. Довго йшла від ідеї до її втілення. «Про Голодомор і репресії знала з розповідей батьків», - мовить. Її покоління по-іншому вивчало в школі уроки історії.

Наймала робітників у Нетішині, возила їх до Лисичого - встановлювали пам'ятник, впорядковували довколишню територію. «Хата Яська Жигана стояла у долині. Тільки жорстви довелося вивезти 250 метрів кубічних», - розповідає скульптор.

Більшість із сільських, як кажуть, обминала цей об'єкт десятою дорогою. Тих доймав страх, цих - безпам'ятство. Звісно ж, це обурювало виснажену працею і хворобами Світлану Лелях. Одначе вона намагалася зрозуміти їх, войовничих і байдужих. Зрештою, для того і взялася за цей монумент, аби не тільки увічнити пам'ять про невинні жертви, а й пояснити односельцям, що з ними сталося і чому саме сталося, розворушити їхню свідомість.

Не забуде уривок із випадково почутого діалогу біля тільки-но освяченого пам'ятника. Одна літня жінка сказала: «За комуністів добре жилося». Інша ж, показавши на колючий дріт і загратовані вікна, - до неї: «Хіба не бачиш, як за них жилося?!.».

Нічого не відповіла їй на те співрозмовниця. Бо ж не мала що відповідати. Колючий дріт, загратовані вікна - то не таке вже й далеке минуле. Не на пам'ятнику, звісно ж. Пережите і непережите... Мабуть, то вона, сила реалістичного мистецтва, що «належить народові».

«То було на Покрови. Напередодні дощило, мрячило. А вранці, коли освячували пам'ятник, несподівано випогодилося. Тоді ще не було прізвищ на монументі. Місцева влада не дозволила увічнити пам'ять про кожного», - говорить Світлана Мефодіївна.

Скульптор знає, що то за річ така - опір матеріалу. Аби надати довершеної форми мармуру, граніту чи металу, майстрові доводиться невтомною працею, хистом, пошуками долати цей опір. І по- різному ведеться з отим матеріалом. Надміцним, крихким чи якимсь іншим. Підмайстрові ж іще тяжче ведеться. Потужніший опір часто-густо «йде» від забуття, приспаної свідомості людської, страху. Саме там, де, як на здоровий глузд, процес має відбуватися природно, без жодного спротиву.

А мартиролог із 89 загублених душ на ту пору вже був. Серафим Яковчук із Лисця наче заприсягнув, що житиме, допоки його пам'ять про Лисець 1930-х, фатальних буде запитана. Йому було вже 92 роки, коли зустрівся із Світланою Лелях.

Аж тоді, коли офіційний Київ підняв на щит пам'ять про Голодомор, репресії, змогла Світлана Мефодіївна довершити роботу над пам'ятником у рідному селі. Почався процес пробудження. Нарешті, знайшла душевну рівновагу, викарбувавши на чотирьох гранітних плитах 89 прізвищ односельців. Як не буває безіменних героїв і антигероїв, так і не може бути безіменних жертв. «Кожна невинно загублена душа має бути вписана в історію», - переконана митець.

Пам'ятник у Лисичому - єдиний отакий на весь Славутський район. То де ж мали відбуватися заходи, заплановані райначальством до 74-х роковин «жнив скорботи»? Тільки у Лисичому. «Прибули всі. І ті, які підтримали мій задум, і ті, які чинили усілякі перешкоди у цій скорботній роботі», - говорить Світлана Лелях.

Одначе і ті, й ті виголошували відповідні до політичного моменту промови. Не всі слова «йшли» від щирого серця. Голодне, залякане минуле наздоганяє нині сущих, змушує «коливатися разом з лінією», перевтілюватися.

«Іноді чую докори: Лелях займається політизацією монументального мистецтва. Хіба? Це ж наша історія, наші жахливі втрати. Без осмислення і переосмислення не буде нічого путнього ні сьогодні, ні завтра», - вважає Світлана Мефодіївна.

І лине думкою у село, що на межі двох областей, Хмельницької і Рівненської. У травні 1944-го за селом Стригани загін УПА вступив у бій з партизанами і підрозділами НКВС, у якому 127 повстанців загинули, 21 потрапив у полон. Розправа була жорстокою...

Звістка про те, що Світлана Лелях увічнює у граніті пам'ять про повстанців, полеглих у бою за Стриганами, прогриміла, наче грім серед ясного неба. Далеко доокіл почули. Вона не має жодного бажання згадувати про те, що довелося пережити, що довелося почути. Лише мовить: «Поспішали, щоб до 60 річчя УПА пам'ятник їм освятити».

Утілений у камені образ жінки. Україна-ненька. Дружина. Мати. Проводжали на війну чоловіка і сина. Сподівалися на зустріч. «Серед повстанців було багато жінок», - мовить Світлана Лелях.

Скульптор віддає належне деталям. Мученицький хрест. Дзвін. Тризуб. Дубова гілка. Свічка у підсвічнику. Чорний і червоний граніт - кольори прапору УПА. Войовничі опоненти вже майже змирилися з тим, що цей пам'ятник буде, коли раптом пристрасті розпалилися з новою силою. Навколо напису на пам'ятнику: «Слава героям - воякам УПА, борцям за Українську державу, які загинули 13 травня 1944 року в бою з червоними партизанами і військами НКВС».

Творить для примирення. Мертвих, живих і ще ненароджених. «Хто ж винен, що по-різному складалися долі, переконання?», - Світлана Мефодіївна шукає відповіді на актуальні питання.

І знаходить у рідному Лисичому. Клим Оленюк - із сім'ї репресованих. Був сьомою дитиною у сім'ї. У 1930-му Оленюків розкуркулили і вислали до Красноярського краю. А другий номер кулеметної обслуги Клим Оленюк загинув смертю хоробрих 27 березня 1944 го. Йому присвоєно звання ГерояРадянського Союзу. Посмертно. На фасаді сільської школи - меморіальна дошка: у Лисичому народився герой Великої Вітчизняної Клим Оленюк. Автор твору - Світлана Лелях.

Ніхто не хотів умирати. На жодній лінії фронту, де б вона, та лінія, не пролягала.

Не хотів умирати 14-річним піонер- герой Валя Котик. На жаль, загинув у бою в лютому 1944-го. За місяць до визволення краю. Автор пам'ятника юному партизанові - Світлана Лелях. А хто увічнив у меморіальному творі пам'ять про Героя Радянського Союзу Степана Дикалова? Вона ж, Світлана Лелях.

Далеке і, здавалося б, назавжди віднесене вітрами часу у безвість - близьке. Було колись на перехресті торгових шляхів славне місто Хлапотин, а тепер - забуте Богом і людьми село Красностав. У праці в архівах знайшла натхнення. Встановила пам'ятник місту, якого немає. З надією на ренесанс. Хай, мовляв, те, що було, надихає нині сущих. Особисті трудові заощадження скульптора вже давно вичерпалися. Отож тільки за матеріали хтось має розрахуватися. А праця творця меморіалу, присвяченого місту, якого вже давно немає, - за «спасибі».

Самотня Світлана Лелях каже, що їй скромної пенсії на життя вистачає. І невтомно продовжує свої творчі пошуки в історії рідного краю. Нарешті, повертаються із забуття труди і дні родоводу Сангушків. Князі Сангушки свого часу розгорнули виробництво. Цегельне, черепичне, миловарне. Збудували механічний, ливарний заводи, цукроварні, винокурні, суконну, паперову, свічкову фабрики. Утримували школи, лікарні, притулки. Підтримували мистецтва. «Вони заслужили на пам'ятник», - переконана Світлана Мефодіївна. І цей твір уже постав в її уяві, у проектній документації.

На наступному етапі - втілення задуму. А проект пам'ятника жертвам Голодомору і політичних репресій у Нетішині вже схвалили депутати міської ради. Місто творців мирного атому постало у другій половині XX століття поруч із одноіменним селом, яке також пережило і не пережило колективізацію, голод, репресії.

Стиль - то характер. Автор Світлана Лелях і в цій своїй роботі віддає належне деталям. Антитеза - скорботний янгол, розколотий дзвін, серп, плуг, ланцюг... І не запитуйте, мовляв, по кому подзвін.

«До 24 листопада 2008 року буде цей меморіал у нашому Нетішині», - впевнений міський голова Олександр Смишляєв. Він вважає, що «пам'ятник матиме велике виховне значення для нинішнього і всіх наступних поколінь». Від нагадування у просторі - до осмислення, усвідомлення того, що відбувалося, кожним. Тому й текст на одній із плит: «Зупинись, перехожий!». Зупиниться. Покладе до меморіалу колосок чи кетяг калини. Запалить свічку.

У цьому є сувора необхідність - зупинитися, оглянутися. Аби перейнятися минулим, бодай визнати: це ж було...

Що ж до визнання, то воно не обминуло Світлану Лелях - скульптора, художника. Пишуть, звертаються, дякують публічно та особисто. На одній із столичних виставок високопосадовець зупинився біля портрета Лесі Українки, виконаного у відомій тільки їй, Світлані Мефодіївні, техніці. Запитав, чи не можна купити. Запропонував великі гроші. «Відмовила покупцеві. Бо раніше пообіцяла, що цю роботу подарую бібліотеці», - згадує митець.

Одначе за творчу майстерню їй і надалі править кухня у скромній квартирі на першому поверсі багатоповерхового будинку. Змушена винаймати гараж для роботи з великими кам'яними брилами. Усі відзначають велику мистецьку цінність створених Світланою Лелях пам'ятників, та чомусь досі жоден iз них не взято на облік...