ОПИТУВАННЯ «Дня»
Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор Національної академії внутрішніх справ України:
— Я, відповідаючи на ваше питання, згадую слова Миколи Скрипника — активного провідника, речника політики українізації 20 х років. Він колись сказав так: «В чому наша біда? В тому, що великодержавний російський шовінізм в Росії всмоктують з молоком матері. А потім надзвичайно важко жити, надзвичайно важко цього позбавитися». Оце, мені здається, і заважає.
Я інколи читаю російські газети, і в мене складається враження, що вони досі вважають, що незалежна Україна — це якесь непорозуміння. Яка там держава? Росія — і все. І коли починаєш їм розповідати, мовляв, чого жити в комунальній квартирі, якщо можна жити в індивідуальних квартирах і залишатись братами, друзями, а не сидіти одне в одного на голові? Навіщо рахувати, що той на копійку витратив більше, чи, як на комунальній кухні, на копійку більше газу спалив? Але, на жаль, масова свідомість там поки що на такому рівні. І, на жаль, такі речі певною мірою підживлюються російським істеблішментом. Ваша газета повідомляла, що у липні президент Росії Путін відвідав Стару Ладогу і заявив, що це столиця Давньої Русі. Чого? Як? Всім відомо, що столицею Давньої Русі був Київ! Це ніколи ніхто не піддавав сумніву. Чого це Стара Ладога стала столицею? І от коли на побутовому, родинному рівні такі настрої будуть переломлені, тоді і всі експерти зможуть краще оцінювати реалії і сприяти нашому загальному процвітанню.
Віталій ШЕЛЕСТ, член-кореспондент Національної академії наук України (син колишнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Якимовича Шелеста, громадянин Росії):
— На жаль, є брак інформації, а також брак підготовленості російської еліти — політичної, наукової — сприймати цю інформацію. Для багатьох російських людей, навіть представників еліти, емоційно дуже важко сприйняти, що велика Російська імперія, хоч як би вона називалася, пішла до історії. І марно примушувати їх прийняти цю неприємну, але реальну ситуацію. Їм треба дати можливість прийняти це через якісь проміжкові позиції, апелюючи до того, що є Україна, є Росія, є історія, яку можна сприйняти так чи інакше. Мене, наприклад, вразило те, що в Росії ніхто з освічених людей не знає такого епізоду з нашої сумісної історії, як Конотопська битва 1659 року. Ніхто навіть не знає про це, не кажучи вже про оцінки. Мало інформації. Або вона не сприймається емоційно, чи щось інше... Я сподіваюся, що, може, коли прийде інше покоління, це буде сприйнято, у цьому я оптиміст. Я вважаю, що треба працювати, і все буде гаразд.
Володимир ПАНЧЕНКО, віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія», професор, доктор філологічних наук:
— Здається, цю тезу кілька разів артикулювала Лариса Олексіївна. Але я повторю цю думку, бо вона мені подобається: було б дуже добре, якби наші державні службовці — від низів до найвищих щаблів — перед тим, як вони отримують статус державного службовця, складали якийсь залік з історії України. Це виглядає досить утопічно, але, мені здається, дуже серйозно по суті. Бо багато наших нинішніх політичних проблем пов’язані з поганим знанням нашими державними мужами нашої історії. Все це резонує дуже явно — те, що було колись і те, що відбувається зараз. І це є великою національною проблемою, яка зрештою може бути сформульована як проблема еліти.
Я нещодавно читав, що кожен третій киянин не вважає себе патріотом України. Які тоді у нас можуть бути претензії на те, щоб жити краще? І все це замикається у великий клубок, який від історії тягнеться до сучасності і збирається у проблему, з одного боку, суспільства, його стану, а з іншого — у проблему еліти. Я думаю, що у цьому сенсі газета «День» взяла на себе дуже важку місію — якщо хочете, просвітительську. Вона апелює і до мас, і до тих, хто може сам себе осмислювати у цьому дивному світі, і до верхів нашої влади, до нашої еліти. Якщо цей процес зможе дати якийсь результат, то в цьому буде доля заслуги і газети «День».
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік, директор Інституту літератури НАН України, народний депутат України:
— Я вважаю, що це проблема фундаментальна, і книжка «Дві Русі» тільки зачепила верхній шар дуже серйозної проблеми, яка, я б сказав, сягає дуже глибоко корінням. Я не буду далеко зазирати, але згадаю концепцію історичного розвитку українського народу, яку висунув Михайло Грушевський і яку він не міг навіть опублікувати в Росії і мусив опублікувати у Німеччині. Там говорилось про те, що сформувалася певна система поглядів на формування, зародження і становлення російської держави. В її основі — великі праці й досить фундаментальні роботи Карамзіна, Ключевського, Погодіна, Соловйова — тих російських істориків, які були офіційними істориками і обґрунтовували тисячоліття російської державності. І сьогодні, коли з’явилася Україна як незалежна держава, виникає дуже серйозна проблема, яка пов’язана з важливим методологічним фактором. Українці — це етнос, який проживає на певній території, він є єдиним і самостійним спадкоємцем всієї історії, яка творилася на цій землі. Ця теорія відома сьогодні, вона поширена у світовій науці, і Росія сьогодні опинилася перед дуже непростою проблемою: як їй далі обґрунтовувати тисячоліття російської державності, коли витоки цієї державності, які традиційно обґрунтовувалися працями вищеназваних істориків, ця етнічна територія уже не належить їм? Повернутися і починати російську державність, припустiмо, з періоду Московського царства, їм невигідно. Тому що тоді руйнується вся базова основа Російської держави. І вони намагаються, наприклад, сьогодні оголосити Ладогу, якiй виповнилося 850 років, першою столицею російської державності.
Я розглядаю цю проблему навіть в ключі отого єдиного економічного простору, який накинутий Росією Україні, щоб привабити Україну тим, що у Києві буде центр, що Президент Кучма буде головою ради держав єдиного економічного простору. Це потуги Росії якоюсь мірою врятувати історіософію російської державницької думки. Тому я на книгу «Дві Русі» дивлюся з дуже великою надією. Якщо люди про цю проблему думають серйозно, вони обов’язково до неї повернуться. І суть не в тому, на якому рівні — глибокому чи популяризаторському — висвітлюються деякі проблеми. Суть в тому, що ця проблема порушується. А вона порушується, хоч як це дивно, не тільки газетою «День» і тими авторами, які працюють у газеті. Вона ставиться навіть Леонідом Кучмою, який пише книгу «Україна — не Росія». Хочеться запитати: чому? А суть в тому, що мимоволі виростає у східноєвропейській політиці домінанта України. І Україна поступово так чи інакше буде займати досить серйозне становище у тому процесі. А Росія в силу багатьох чисто ідеологічних факторів може відступати на задній план. І тому я вважаю, що ваше запитання є принципово важливим. Я вважаю, що для України збереження свого суверенітету, своєї незалежницької позиції, взагалі утвердження фактору незалежності у свідомості людей має принципове значення не тільки для неї самої, але й для всієї Європи.
Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАНУ, науковий редактор книги «Дві Русі»:
— Я цією справою — роботою над книгою спільно з колегами із «Дня» — зайнявся якраз тому, що переосмисленню історії, про яке ви запитуєте, перш за все заважає брак історичних, наукових знань. Політики, як власне і більшість наших сучасників, — люди зайняті, і вони не мають змоги читати мої наукові книги, чи книги моїх колег, які є товстими і, можливо, нудними. І тому, коли ми задумували цей проект, переслідувалася мета, аби доступно, цікаво, змістовно розповісти про речі, які є абсолютно серйозними, свіжими, новими. Аби свіжі наукові ідеї донести до якомога ширшого загалу наших читачів. Я сподіваюсь, що політики теж почитають цю книгу, і це буде поштовхом до того, аби переосмислити історію. І оскільки є задум видати цю книгу і російською мовою, то я маю надію, що певна частина російських політиків теж її почитають. І прийдуть до розуміння, що наші народи різні, у нас історія різна, і сприйматимуть нашу історію такою, яка вона є. Це моє наукове кредо, яке я намагався в силу моїх можливостей реалізувати в межах цього проекту.
