Орфографiчнi новацiї зроблять нас «безграмотними»
Публікацію статті доцента Інституту журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка Людмили Шевченко «Шабаш на київських теренах» («День», № 26, від 9. 2. 2001 р.), в якій авторка торкнулася питань обговорення в ЗМІ нововведень в українському правописі, запропонованих Національною комісією з питань правопису при Кабінеті Міністрів, наші читачі сприйняли як запрошення до дискусії. Про це свідчить потік листів до редакції, в яких автори висловлюють своє ставлення до запропонованих орфографічних новацій і пропонують власне бачення шляхів удосконалення українського правопису. Один із таких листів уже був опублікований на сторінці «Пошта «Дня» (№ 42, від 3 березня ц. р.), а сьогодні своїми міркуваннями ділиться історик з Новомосковська Євген Шульга.
Правописні й навколоправописні дискусії, то спалахуючи, то затухаючи, тривають уже років із десять, якщо не більше, але українська мова й досі не має загальновизнаного правопису. Останні пропозиції правописної комісії, з якими ми вже мали змогу ознайомитися, викликають суперечливі і, на жаль, не надто оптимістичні думки. Я не мовознавець (за фахом історик), але я є споживачем, тобто людиною, яка мусить користуватися цим правописом (писати й говорити), і саме тому маю право висловити свій погляд, оскільки вважаю українську мову своєю рідною.
Почну з риторичних запитань. Що первинне: мова чи правописні норми? Що ліпше: стабільний правопис чи правопис, до якого постійно вносяться зміни? Гадаю, відповіді на ці запитання однозначні. Тоді наступне запитання: «А навіщо всі ці запропоновані зміни? Без них ніяк не можна обійтися? Вони поліпшують, спрощують чи, навпаки, ускладнюють правопис?»
Мова — це живий організм, тому бажано уникати силового втручання в хід її природного розвитку. Не можна заганяти мову (а разом із нею — мільйони її носіїв) у прокрустове ложе вигаданих правописних норм. Більше того, в цій сфері будь-які зміни є небажаними. Якщо ми щось змінюємо в чинному правописі, це породжує безліч проблем. Адже всі українці водночас стають неписьменними, «безграмотними». Потрібно переучувати мільйони людей, передруковувати мільйони підручників, довідників, словників.
Із другого боку, якщо до правопису вносяться зміни і те чи інше слово пишеться вже по-іншому, то всі тексти, написані раніше, стають неправильно написаними. Що робити, наприклад, із перевиданнями? Виправляти щоразу тексти під нові зміни в правописі чи друкувати в «безграмотному» вигляді?
На мою думку, зміни в правописі потрібно робити не тоді, коли хочеться, а тоді, коли це необхідно, коли без них не можна обійтися. Проблему єдиного українського правопису потрібно вирішувати не поспіхом, а виважено, не нав’язуванням «єдино правильного» рішення, а взаємною згодою, не розпалюючи нової «правописної війни», а шукаючи порозуміння і дотримуючись двох головних вимог: правопис має відображати сучасний стан мови (змінюється мова — змінюється правопис, а не навпаки); збереження правописної традиції.
Хоч би що казали про недосконалість нашого правопису, він порівняно з іншими мовами майже ідеальний. Тому що він фонетичний: як чуємо, так і пишемо, як написано, так і читаємо. (В англійців, навпаки, існує дві відмінні мови: писемна й усна). Є винятки (чується «-цця», а пишеться «-ться»). А от для винятків і існують правописні норми, які визначають, як треба писати, коли не зовсім зрозуміло (ненаголошені, перед шиплячими, глухими...). Тож і надалі дотримуймося цього принципу: «Як говоримо, так і пишемо».
Вибачте, але ніхто в нас не каже «геніяльний», «авіябензин». Єдине слово, яке вимовляється подібно — «матерйальний» (але все одно — не «матеріяльний»). То навіщо ж писати і примушувати нас говорити так, як ніхто не говорить?
Українська мова милозвучна (хрестоматійна істина), намагається уникати нагромадження кількох приголосних або голосних, іде шляхом спрощення, відкидання «зайвих» звуків. Саме із цього погляду і потрібно оцінювати всі нововведення. Навіщо вставляти зайвий звук, коли це суперечить правилам милозвучності? Невже «бйуро» звучить краще, як «бюро»? Коли виникає суперечка і ви не знаєте, який варіант ліпший, вимовіть варіанти вголос. Спробуймо порівняти вимову: «лауреат» та «лавреат», «Гемінгвей» та «Гемінгуей». Який легше вимовляється? Ото і є український.
І третє досягнення: в нас є правописна традиція. Візьміть тексти, написані «кулішівкою» (наприклад, у «Записках о Южной России», виданих майже 150 років тому), або «Словарь української мови» Бориса Грінченка, складений майже сто років тому, і порівняйте із чинним правописом. У своїй основі вони майже однакові. (На відміну від російського правопису, де між радянським і дореволюційним варіантами є досить суттєві відмінності.) Правописи Желехівського та Скрипника відрізняються більше, однак і вони мають з іншими більше спільного, ніж відмінного. От від цього спільного і треба починати.
Що треба зробити нашій правописній комісії? Узяти всі правописи, що діяли і діють, виокремити спільне і відмінне, застаріле і набуте. Не потрібно брати будь-який із цих варіантів за зразок, бо кожен із них мав якісь недоліки. Не треба підганяти наш новий правопис під якийсь, що вже був, — це тільки заважатиме роботі. Завдання правописної комісії — створити такий правопис, який би сприяв природному процесу відродження і розвитку мови, усував штучні гальма і перешкоди, поновлював безпідставно забуте або вилучене, розчищав замулені джерела. На мою думку, новий правопис має складатися із чотирьох частин.
1. Спільне (є в усіх правописах, ніхто не заперечує).
2. Репресоване (безпідставно вилучене 1933 року). Це — вживання «Т», «Й» на початку деяких слів, кличний відмінок тощо.
Ці частини (перша і друга) є обов’язковими, тобто всі, що користуються мовою, дотримуються цих норм без варіантів.
3. Варіантна частина.
4. Застаріле (історичний правопис).
До варіантної частини бажано включити всі дискусійні варіанти, надати право громадянства (і в словниках також) мові діаспори. Кожен, хто користується мовою, матиме змогу вибирати свій варіант, який йому до вподоби. І будь-яке написання буде правильним. Єдине обмеження: в одному тексті може бути тільки один варіант. Варіантна частина поступово зменшуватиметься: все, що штучне, відімре, все, що живе, житиме. Через певний час (років через 50) можна буде повернутися до питання правопису, хоча на той час воно вже не буде настільки гострим.
Історична частина необхідна для розуміння раніше виданих текстів та для перевидань. Поєднати сучасний правопис з оригінальністю авторського тексту можна шляхом єдиних для всіх норм першої та другої частин, а далі — як написано в автора, або, як це часто робиться, репринтні видання (для користування якими і потрібна історична частина правопису).
Так, цей варіант правопису є компромісним, але цей компроміс є творчим, оскільки ми не примушуємо діаспору підлаштовуватися під нас і не примушуємо «материкових» українців підлаштовуватися під діаспорний варіант. Вони поступово зближуватимуться.
Кілька слів щодо передачі іноземних слів. Ідеалу ми ніколи не досягнемо. Ніколи англійське слово в український мові не звучатиме точнісінько так, як в англійській. Тому потрібно, з одного боку, намагатися бути якомога ближче до оригіналу, але, з другого, враховувати давно засвоєне та особливості української мови: «аи» можна передавати і через «ав» і через «ау». І нічого страшного не буде, якщо написання подібних слів не буде підпорядковуватися одному правилу. Так, ми багато чого засвоїли в перекрученому вигляді, але воно прижилося, і якщо ми спробуємо вирівняти криве, то, скоріше, його зламаємо. Правильно було б писати «Габана», «Лібан», «Лібія», але ми вже звикли до неправильного написання «Гавана», «Ліван», «Лівія». То що робити? Як на мене, то хай так і буде. А от у запозиченні нових слів бажано дотримуватися більш точного написання.
Українська мова пережила тяжкі випробування, але вижила і збереглася. Нині, в умовах незалежності, вона отримала нарешті можливість повноцінного самостійного розвитку. Тож нехай новий правопис посприяє цьому.
