Особливий капітал — люди діалогу
Хочеться розповісти про особливу категорію людей. Певен, вони у Бога на особливому рахунку, адже людинолюбство — річ похвальна, і той, хто творить добро для інших, заслуговує на широке визнання. Інша справа, що робота на користь земляків чи одноплемінників традиційно оцінюється краще, а ось праця для добра іншої нації... може сприйматися як дивацтво. Хоча, можливо, саме в цьому і є найвищий прояв гуманізму?
Згадується давня (травень 1990 року) публікація в російськомовній латвійській газеті «Балтийское время».
Ішлося в ній про зворушливу ініціативу національно пробуджених українців Львова у відповідь на відкриття в Ризі української школи. Тоді кілька працівників львівського інституту автобусобудування переказали в Латвійський фонд культури більше двохсот карбованців. Зробив свій внесок і сліпий кобзар з Києва Борис Антоненко, згадується також агроном із Дніпропетровщини Віктор Горобець, який перечислив 40 карбованців з поміткою: «на розвиток лівської мови». Нагадаю, що ліви — це маленька народність на заході Латвії, їх ще менше, ніж караїмів у Криму. Сумнівно, щоб ці українські ініціативи суттєво покращили стан справ з культурою на території Латвії. Вони лише підтвердили, що бажання відповісти добром на добро не така вже й рідкість у наш час, особливо коли до справи долучаються ЗМІ.
«ПЕРШИЙ ЗАКРІПИВ БІЛОРУСЬКУ ВИВІСКУ...»
Не знаю, чи історики зафіксували перший факт мовної толерантності та допомоги представникам іншої нації. Але на початку XX століття подібних фактів уже було досить, принаймні на території Східної Європи. Скажімо, у 28-му номері білоруськомовної газети «Наша Ніва» за 1909 рік дописувач Павло Гудок розповідає про мирне співжиття двох етносів на литовсько-білоруському прикордонні. Зокрема, він пише: «Тут білоруси народ бідний і такий, що цурається мови своєї, хочуть усі по-панськи говорити... Литовці нічим не відрізняються від нас: і грошей більше не мають, і господарства у них не кращі, хіба що розмовляють усі по-своєму, по-литовськи. На хвалу литовцям треба сказати, що п’ють вони куди менше від білорусів (...) Білоруси з литвинами живуть у згоді, по-сусідськи, нема ніяких сварок між ними...». Далі автор описує перші прояви національного відродження у литовському містечку Вевіс, де тоді проживала чимала кількість білорусів: «Про «Нашу Ніву» тут мало знають, але коли знайдуть якийсь номер, то охоче читають. Вона тепер продається в магазині Ейманта і в аптеці пана Міланча. Міланч — це литовець, який щиро співчуває нашій справі. Він перший у містечку закріпив білоруську вивіску...»
Очевидно, толерантні литовці не засуджували своїх земляків, коли ті відкрито демонструвати свої симпатії до білоруської мови.
Свого часу я перечитав стоси газет, які виходили в роки горбачовської відлиги і в перше десятиліття незалежності. Шукав зафіксовані журналістами прояви мовної толерантності. І виявилося, що цікавих фактів море! Знаєте, скільки водіїв-тролейбусників Чернігова спілкувалися з пасажирами українською і нею ж оголошували зупинки? Газета «Молодь України» від 16 березня 1992 року запевняє, що лише чотири: українка Любов Джур, узбек Рахісфат Адилов, азербайджанець Муса Мусаєв та грузин Ладо Мімінашвілі. І це за умов, що 88 відсотків водіїв чернігівського тролейбусного парку — були українцями. Про мотиви такої схвальної мовної поведінки узбека і кавказців у статті не пишеться. Проте, насмілюся висловити своє припущення: очевидно, у їхніх рідних республіках мовне відродження йшло швидше, тож хотілося допомогти й українцям. Тим більше, що в перші роки незалежності скрізь панувала ейфорія національного відродження. І ще: українська мова мелодійна, не важка для вивчення, розмовляючи нею, ніби долучаєшся до України, стаєш «своїм».
БАТЬКО ЧУКОТСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ — УКРАЇНЕЦЬ, БАТЬКО ЯКУТСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ — БІЛОРУС
...Коли у січні 1881 року двадцятитрьохрічного народника Едуарда Пекарського вислали у межиріччя Тати і Алдану, він ще не знав, що саме в цьому краї знайде своє покликання. «Засобів для проживання немає, — писав Пекарський батькові 22 лютого 1883 року. — І якби не якути, я помер би з голоду...»
Довелося юнакові розводити тварин, вчитися землеробству, будувати юрту, запасатися паливом на довгу сибірську зиму. Згодом Едуард завоював неабиякий авторитет серед місцевого населення, оскільки допомагав якутам писати скарги та інші офіційні документи, вести довгі й заплутані судові процеси. Його симпатії завжди були на боці бідняків. Щоб розмовляти з якутами, молодому білорусу довелося записувати багато якутських слів, а це було нелегко, оскільки не вистачало паперу, не було ні самовчителя, ні словників. Якось у газеті «Неделя» він прочитав повідомлення, що в якутській мові лише 3 тисячі слів. Народник мав поважні сумніви щодо цього, оскільки встиг переконатися у багатстві якутської мови. Тоді він розпочав серйозну роботу над словником: у 1887 році зафіксованих якутських слів було вже 7 тисяч, через 11 років — 20 тисяч, а в 1930 році — 25 тисяч.
Треба зазначити, що хоча Пекарський виховувався у сім’ї білоруського селянина (народився поблизу містечка Сміловичі на Мінщині), на формування його поглядів так чи інакше вплинуло українське середовище. Навчався у Таганрозькій гімназії, де тоді було чимало етнічних українців, потім у Чернігові, а в 1877 році вступив до Харківського ветеринарного інституту. У Таганрозі тільки-но встиг познайомитися з революційно настроєною молоддю, у Чернігові вже активно вів революційну пропаганду, розповсюджував заборонену літературу, а в Харкові юнаку довелося навіть переховуватися від поліції, коли почалися студентські заворушення. Отже, зв’язок з Україною був найбезпосередніший, хоча землею, де Пекарський цілковито самореалізувався, була саме Якутія, її він згодом назве своєю другою Батьківщиною. Адже саме тут згодом виникне світлий міф про добру, справедливу людину, захисника якутської мови. Один із засновників якутської літератури Олексій Кулаковський у своєму листі від 18 листопада 1912 року написав Пекарському: «У нас не було літератури, а ваш словник повинен послужити наріжним каменем для її створення. Ви справді заслуговуєте на звання «Батька якутської літератури». Якби не Ви, навряд чи знайшлася б людина, у якої вистачило б сміливості взяти на себе таку колосальну працю...»
Майже аналогічну роботу провів на Чукотці українець Петро Скорик. Народився він у селі Скориківка Золотоноського району Черкаської області. Але, як і у випадку з Пекарським, через багато років став вважатися вірним сином цієї безмежної землі — Чукотки, батьком чукотської писемності. Завдяки його закликам спеціальні наукові експедиції почали вивчати етнічну історію чукчів, описувати їхню традиційну господарську діяльність і матеріальну культуру: способи випасу оленів, риболовлі, полювання на морських звірів, знаряддя праці та промислу, житло, одяг, казки, національні види спорту, тощо. Це вже було в роки СРСР, тому справа рухалася швидше. Згодом відомий чукотський письменник Юрій Ритхеу напише теплі рядки: «Так вже склалося, що наша мова стала для Петра Яковича Скорика справою всього життя. У ті далекі роки, коли зміцнювалася радянська влада, молодий учитель розумів , що без знань мови неможливо з’ясувати надії людей, які ще в недавньому минулому жили в умовах первісного ладу. Мова зближує людей, робить їхні взаємовідносини довірливішими й тіснішими. Перша наукова граматика чукотської мови, створена Скориком, народжувалася не в тиші кабінетів, а на широких просторах тундри, в ярангах оленярів. Вона осяяна повною електрифікацією чукотських селищ, у ній історія народу від перших днів радянської влади до сьогоднішнього дня. Тільки справжній знавець мови, її тонкий спостерігач міг створити таку наукову працю...». У доробку нашого земляка більше двадцяти підручників для чукотських шкіл. А ще він теоретично обѓрунтував і практично довів правильність виділення в чукотсько-камчатській мовній групі ще двох мов — алюторської та керекської.
УКРАЇНЕЦЬ — БОЛГАРАМ, ЧЕХ — УКРАЇНЦЯМ, НІМЕЦЬ — КАТАЛАНЦЯМ
Подвижництво Пекарського і Скорика не є унікальним явищем. Можна навести десятки інших прикладів, коли людина жертовно працює для блага іншого, не свого народу. Скажімо, українець із Прикарпаття Георгій Гуца (1802 — 1839) більш відомий у Болгарії під псевдонімом Юрій Венелін. Він був першим дослідником історії болгар, поневолених на той час Туреччиною. Під впливом його досліджень у Габрово згодом відкриють перший навчальний заклад, де всі предмети викладатимуться болгарською мовою. Недовгим було життя подвижника, але зробити вдалося чимало, і згодом вдячні болгари встановлять на місці поховання вченого в Москві пам’ятник з написом: «Він перший нагадав світові про забуте, але колись могутнє плем’я болгар». І революціонер-демократ Любен Каравелов скаже теплі слова про нашого земляка, оскільки він «навчив болгарина цінувати своє ім’я і пишатися своєю гідною поваги народністю». Тепер уже не тільки болгари вважають, що спадщина Юрія Венеліна має міжнародне значення.
Треба сказати, що й нашою культурою цікавилися славні сини й доньки інших народів, і таких людей було чимало. Скажімо, чех Франтішек Ржегорж (1858 — 1901) надрукував понад 100 статей про життя галицьких українців. І вони найрізноманітніші за тематикою, наприклад «Народне лікування у галицьких малоросів» або «Євреї у Галичі». Останню статтю високо оцінив український етнограф Микола Сумцов: «Статті пана Ржегоржа цікаві з наукової точки зору. На мою думку, така стаття, як надрукована тепер в «Освіті» про ставлення галицьких євреїв до русинів, має високий інтерес етнографічний і соціальний. А щодо викладу її змісту, то її можна вважати зразковою науково-популярною статтею». Микола Сумцов посумував з приводу того, що про чеського подвижника мало знає Наддніпрянська Україна, оскільки Ржегорж писав виключно про галичан, до того ж, друкував свої статті в маловідомих чеських виданнях. Проте викликає захват любов чеха до нашого люду, адже це йому належать слова: «Русь — то моя друга вітчизна, русини — мої рідні брати». Через важку хворобу він був вимушений повернутися до Чехії. Але й звідти писав Іванові Франкові: «Іноді сум так стискає серце, що воно мало не розірветься. Адже серед вашого народу я прожив незабутні роки (...) Як я йому бажаю долі, долі й ще долі, навіть коли б мені заради цього решту мого життя довелося б прожити у недолі. Моя дорога мати і брат із сестрою тліють на вовківському цвинтарі, який я колись із побожною шаною описав у «Svetozori». А мені не судилося, щоб ваш народ, заради якого в мене б’ється серце, насипав наді мною могилу-могилоньку...»
Після його смерті Іван Франко написав листа, надрукованого в чеській пресі: «Чехія дала нам не тільки розумного, невтомного і різностороннього збирача-етнографа, не тільки пильного і тямучого посередника, що, знайомлячи чехів з нашим народом, не переставав також знайомити нас із чехами, їх письменством і їх високим та інтенсивним культурним життям. У особі Фр. Ржегоржі дала нам Чехія чоловіка із золотим серцем, повним високого ідеалізму...»
Якщо увагу чеха до Галичини ще якось можна зрозуміти (все-таки цей край був частинкою величезної за чеськими мірками української етнічної території), то фанатична відданість німця відродженню каталанської мови викликає німий подив і захоплення. Ця мова мала порівняно короткий період вільного розвитку — на хвилях потужного народного руху республіканська Іспанія в 1932 році надала каталонцям автономію. Проте, франкістський режим усі демократичні завоювання невеликого народу знищив, мало того, заборонив навіть особисті імена, а з топонімікою краю вчинив так само, як і Сталін з кримською після депортації кримських татар.
Та, видно, Бог змилувався над каталонцями і послав їм підмогу в особі... німця Т.Стегмана, який народився в Барселоні в тому самому 1941 році, коли його одноплемінники, виконуючи волю Гітлера, рушили на схід для завоювання нового «життєвого простору». Його батько був директором місцевої німецької школи, і коли синові виповнилося 10 років, родина покинула Барселону й повернулася до Німеччини.
Однак на той час юний Стегман був уже настільки «заражений» каталонізмом, що вирішив усе своє життя присвятити вивченню і популяризації культури народу, який в Іспанії перебував поза законом. У 1982 році він уклав своєрідний «Декалог каталонця», який регулював правила мовної поведінки. Є там такі пункти: «Розмовляйте Вашою мовою завжди, коли це можливо, особливо в родині та з вашими друзями і знайомими», або: «Виказуйте повагу до кожного, хто розмовляє іншою мовою, але вимагайте такої ж поваги до Вашої мови». Є пункт, що стосується ЗМІ: «Передплачуйте каталанські газети й журнали. Хай будуть каталанськими книжки, які Ви читаєте, вистави, які Ви відвідуєте, радіо- й телепередачі, які Ви слухаєте й дивитеся». Праця професора Т.Д. Стегмана не була даремною, текст його «Декалогу» взяла на озброєння Служба нормалізації вживання каталанської мови, яка діє при автономному уряді та є генератором багатьох масових ініціатив. Тепер каталанську вважають найперспективнішою з тих європейських мов, які не мають державного статусу.
ЄВРЕЙСЬКІ ПОДВИЖНИКИ
Тут вкотре можна б згадати Мойсея Фішбейна, який багато зробив для ознайомлення світу з українською культурою. Але конче необхідно поговорити про менш відомі постаті. Заслуговує на добре слово син відомого львівського рабина Єзекиїля Левіна — Курт Левін. Під час війни йому вдалося вижити завдяки Андрею Шептицькому, тому він значну частину життя присвятив справі беатифікації митрополита та його брата Климента. Мало хто з українців доклав стільки зусиль у цьому напрямку — тут син рабина для всіх міг би бути прикладом! До речі, своїх синів Курт Левін назвав Андрієм і Климентом, що для євреїв, загалом, нетипово. Важко обійти увагою цю фігуру, якщо предметно говорити про українсько-єврейські стосунки. Варто згадати й колишнього одесита Володимира Вітковського, який два десятиліття свого життя провів у Львові, присвятивши себе українському мовному відродженню. Це була людина з непростим характером (може, тому й рідко брав участь у інтелігентських тусовках), але написано ним стільки, що можна сміливо, без вагань, золотими літерами вписувати ім’я цього подвижника в історію українського національного відродження. Ось лише короткий перелік його статей, які друкувалися у львівських та центральних газетах і часописах: «Універсальна цінність рідного слова» — 1992, «Шанують того, хто себе шанує» — 1994, «Випробування незалежністю» — 1998, «Урок в єврейській школі» — 1998, «Архетипи історії й «молекулярна енергія» поступу» — 2000, «Національне відродження: в пошуках наступальної доктрини» — 2001, «Євророздуми» — 2003, «Через минуле — в майбутнє» — 2003, «Народовство — незатребувана спадщина» — 2003, «Крути, крутійство, «кучмагейт»...» — 2004, «Кати, жертви й Україна як спільний проект їхніх нащадків» — 2006. Це дуже коротко, як-то кажуть, «пунктиром». А ось одна з думок автора, яку він постійно й наполегливо пропагував: «Необхідно подолати трагічне протиріччя між низьким пересічним рівнем людських якостей нашого загалу й тією невтомною щедрістю, з якою українська земля породжує здібних, талановитих, геніальних людей, здебільшого приречених на цькування, деградацію або вигнання з цієї землі. Мусимо знайти способи розбудови нації саме навколо найліпших її представників, створення плідних ідеє- й талантотворчих середовищ, «центрів кристалізації» найпродуктивніших верств суспільства...» Можна лише дивуватися, що така самовідданість автора не була належно оцінена навіть у Львові. Згадую про Володимира Вітковського у минулому часі тільки тому, що він був вимушений... емігрувати з України через постійні матеріальні проблеми та ігнорування його теоретичного доробку «патріотичним» загалом. Дивно не те, що врешті-решт виїхав, а те, що так довго протримався.
Інший єврей — Аркадій Натаріус — свого часу був активним чернігівським рухівцем. Але вже багато років тому емігрував до Ізраїлю, втім, не пориваючи з Україною. Справа в тому, що Аркадій Семенович є «фанатом» творчості маловідомого українського поета з Чернігівщини Леоніда Тереховича. Дисидент, внук поета-петлюрівця, Леонід пішов із життя відносно молодим. Був великим правдолюбом і бунтарем, тому мав непрості стосунки із владою. Якось (у період становлення місцевого РУХу) був жорстоко побитий міліціонерами, а згодом помер. Мало хто про нього знав, мало хто цінував його творчість... Але Аркадій Натаріус доклав чимало зусиль, щоб вірші Тереховича були в інтернеті, до того ж, мріє відкрити невеличкий музей поета в селі Кучинівка. Українці сказали б, що це нереально, але впертий і послідовний єврей, не шкодуючи часу, здоров’я і власних коштів, втілює свій задум у життя, за що йому честь і хвала.
Велика кількість подібних фактів свідчить про наявність неабияких резервів у справі налагодження дружніх стосунків між країнами та народами. Не так вже й важко, володіючи необхідними знаннями і діючи послідовно, гармонізувати будь-яке поліетнічне суспільство, зокрема й українське. Принагідно зазначу, що саме ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський висунув принцип чесності в царині міжнаціональних стосунків. Він наголошував на тому, що для співіснування у злагоді треба, « аби один народ другому не тільки не перешкоджав, але й допомагав досягати його цілі». Здавалося б, саме українські націоналісти повинні популяризувати внесок таких людей, як Пекарський, Скорик, Ржегорж, Вітковський, Натаріус... Варто було від самого початку незалежності створювати «осередки толерантності» у проблемних регіонах — це тільки допомогло б українській мові. Однак, цього чомусь не сталося, тема для нащадків Міхновського виявилася нецікавою. Величезний український ресурс — толерантність — не було використано. І тепер саме надмірна поляризація України, її «вічний» поділ на Схід і Захід допомагає антиукраїнським силам контролювати величезну територію. Тож розмова про світлу, людинолюбну силу, про «людей діалогу і добра» досі не втратила своєї актуальності — ні для України, ні для світу в цілому.
