Особливий комплекс для особливих дітей

Нещодавно в Харкові відкрився Комплекс для дітей із особливостями розвитку. Ідея належить Наталії Івашурі, матері дванадцятирічного Михайлика, якому в ранньому дитинстві діагностували аутизм.   Саме на її плечі і ліг тягар втілення цього непростого задуму.

ГРОМАДСЬКА РОБОТА ПОЧАЛАСЯ З 2008 РОКУ

«Ця ідея живе зі мною 24 години на добу. Не хоче вставати вранці й уночі лягати», — сміється Наталія. Синові Наталії діагноз поставили в трирічному віці. Тоді вона пішла здобувати вищу спеціалізовану освіту для роботи з аутистами. Михайлик довго не розмовляв, але завдяки турботі та правильній роботі з дитиною  в п’ять років нарешті заговорив.

Громадська робота Наталії з дітьми-аутистами почалася з 2008 року, але постійного конкретного місця не було. Ніякої реклами центр не робив, та через рік фахівці почали приходити самі. В основному доводилося розміщуватися в офісних центрах, а кількість  дітей і фахівців зростала, і зараз центру пощастило знайти приміщення, в якому можна було б влаштуватися надовго.

Комплекс розмістився на місці колишньої бізнес-гімназії на вулиці Батицького, 15, і спільними зусиллями Наталія та всі інші батьки «обживають» його. Зараз сюди ходять 70 сімей із дітьми від півтора року і старші. Основні заняття — індивідуальні, тому що для дітей-аутистів вони найефективніші.

Дітей готують до школи і допомагають школам прийняти таку дитину. Кожного місяця центр проводить семінари для педагогів  шкіл і дитсадків. Також центр улаштовує щорічний літній табір, але їхній принцип роботи відрізняється від звичайного. Тут навчають відпочивати з такими дітьми, допомагають батькам бути готовими до нових обставин.

МОЖЛИВІСТЬ ДЛЯ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ БАТЬКІВ

Окрім іншого, центр для аутистів прагне дати можливість батькам таких дітей працювати та якось самореалізуватися, чого багато хто зробити не зміг би. У результаті багато хто з батьків отримує другу вищу освіту або закінчує спеціальні курси з коректувальної поведінки, і тому робота комплексу багато в чому тримається на самовіддачі цих батьків, зацікавлених у кращому для дітей.

Офіційний набір комплекс ще не оголосив, хоча постійно приходять нові родини. Заняття планують проводити тривалістю не більше чотирьох годин, тому що багато що упирається в харчування, а із цим у дітей з особливостями розвитку виникають труднощі. В аутистів є дуже сильна вибірковість, ритуальність. Вони можуть не їсти їжу певного кольору, певної консистенції тощо. «Ось моя дитина їсть усього десять продуктів,      — розповідає Наталія. — Причому, те чи інше — під настрій. Із харчуванням усе ускладнюється». Усі діти абсолютно різні, і до кожного потрібно знаходити свій підхід.

«Найважча категорія батьків це ті, у кого дитина до трьох років була звичайною, а регрес почався з  трирічного віку. Є така клініка розвитку аутизму. І потім вони довго не можуть усвідомити це, адже «дитина ж вірші читала!» — говорить Наталія. — Але мені з ними легко працювати, тому що я сама виховую особливу дитину. І я можу сказати їм те, чого інші не скажуть. Але батьки завжди перебувають у стані депресії, це майже норма. І тому хочеться, щоб було якесь місце, де б вони могли знайти підтримку».

«ЗАНЯТТЯ РОЗРАХОВАНІ НА ДОВГОСТРОКОВІ ПЕРСПЕКТИВИ»

Так склалося, що у Харкові немає спеціалізованого закладу для аутистів, і всього два інклюзивних центри,  тому більшість дітей сидять удома, не маючи можливості підготуватися до контакту із зовнішнім світом. Є окремі ентузіасти у школах-інтернатах, які за свої кошти пройшли спеціальні курси. І комусь із дітей таланить потрапити до таких викладачів. Але це одиничні випадки. Тому батькам доводиться знаходити способи допомогти своїм дітям самотужки в навчанні та соціалізації.

За словами Наталії, найбільша помилка, якої можуть припуститися батьки, — мовчати про те, що їхня дитина незвичайна. Дітям із особливостями розвитку потрібна спеціальна програма й особливий підхід, а необізнаний педагог може посилити проблеми, навіть не усвідомлюючи цього. І тому батькам важливо самим знати, як чинити, і попереджати вчителів про це заздалегідь. «Але далеко не кожна школа погодиться взяти таку дитину. А якщо і беруть, то часто після четвертого класу їм дають направлення до закладу соцзахисту зі словами «ми не можемо вам допомогти». Сама система не пристосована, — додає засновниця комплексу. — Крім того, ми випадаємо з усіх заявок на спонсорство та допомогу. Ми не такі ургентні, як ракові дітки. Ми не розважальна організація. І наші заняття розраховані на довгострокові перспективи. А всі хочуть швидких результатів. Але ми не скаржимося і намагаємося все зробити самі, настільки дозволяють можливості. Головне — зараз у нас є місце, а далі ми сподіваємося на краще».