«Остання барикада» з Ларисою Івшиною: резонанс

13 січня на Київській державній регіональній телерадіокомпанії ЦК «Центральний Канал» у програмі Олександра Донія «Остання Барикада» вийшло інтерв’ю з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. Розмова, у якій ідеться про принципові питання, котрі визначили напрям новітньої історії України, та про міру відповідальності різних частин суспільства за наявний стан речей, стала приводом для серйозних роздумів студентів і викладачів Національного університету «Острозька академія».

Пропонуємо вам подивитись відео, прочитати рефлексії острожан та самим долучитися до відкритого обговорення.

 «МИ – НОВЕ ПОКОЛІННЯ – БУДУЄМО КРАЇНУ, НЕ ЗНАЮЧИ ЇЇ ЖИТТЯ ОСТАННІХ РОКІВ»

Ярослава ДРУЦА, студентка спеціальності «Журналістика»:

— Наразі українське суспільство перебуває у затяжній кризі. Існує багато хороших, корисних для реанімації країни ініціатив, але їхня діяльність видається нескоординованою. Це проблема інтелектуальних центрів, які повинні існувати в кожній державі. Культурні центри, які б несли позитивний вплив на молодь, здійснювали б поштовхи до розвитку, задовольняли б інтелектуальні запити вже сформованих особистостей. Культурні центри – не інституції, а простір, який би ці інституції, організації об’єднував.

Такі простори можуть бути створені університетами, літературними майданчиками, любительськими кіноклубами, навіть медіа. От, наприклад, газета «День» сформувала свою аудиторію і постійно займається інтелектуальним просвітництвом, яке вигідне громадянській ідеї. Поміж цим, щоденна газета безпосередньо пов’язана з діяльністю клубів інтелектуальної молоді, тобто не у віртуальному, а в реальному житті створює мережу активних людей. Це важливо.

На шляху до громадянського суспільства існує безліч проблем, перешкод, і кожна з них якоюсь мірою є вирішальною. Я дотримуюсь думки, що без знання історії народ не стане нацією. Хто такий Джеймс Мейс? Школа, ЗНО, університети…всюди ми вчимо історію, але мало хто знає, хто такий Джеймс Мейс. Я дізналась про нього з газети. Чому? Мені мали розповідати про це в школі.

Лариса Івшина, головний редактор газети «День», частий гість мого університету «Острозька академія», нещодавно зауважила про проблему викладання новітньої історії. І це справді дуже важлива теза, адже ми – нове покоління – будуємо країну, не знаючи її життя останніх років. Ми вже ходимо на вибори, але не знаємо цих старих кандидатів, не знаємо їхню передісторію, дозволяємо себе обманювати.

Саме тому діяльність культурних осередків повинна бути спрямована не лише на самоідентифікацію молоді, а й розповідати, пояснювати нещодавні тенденції у житті нашого суспільства. Щоб нам не брехали, щоб ми нарешті довели, що люди помирали не просто так.

«НАСТАВ ЧАС, КОЛИ ВАРТО ОЗИРНУТИСЯ, ЗРОЗУМІТИ, ЩО ПРИЗВЕЛО ДО ПОДІЙ, ЩО ВІДБУВАЮТЬСЯ»

Наталія ВЕЛЯНИК, студентка спеціальності «Журналістика»:

— Головний редактор газети «День» Лариса Івшина у розмові із Олександром Донієм в ефірі програми «Остання барикада» розповідає про етап зародження незалежної України у 90-х роках ХХ століття, характеризує соціально-політичну та культурну ситуацію того часу. У розмові з ведучим вказує, що народ не готовим був сприймати незалежність, описуючи «ніч виборів» 1999-го року влучною фразою: «Був президент, але не було народу; у 2004-му було все навпаки». Газета «День» як вісник змін та альтернатива для розвитку і інтелектуалізації аудиторії пройшла три етапи: «Політична боротьба», «Робота із суспільством», «Модернізація національного характеру». Зараз настав час, коли варто озирнутися, звернути увагу на історію, зрозуміти, що призвело до подій, що відбуваються, критично осмислити їх та вирішити, як варто рухатися далі. Що було головною причиною нашої поразки? Легковірність. Головний редактор зазначає, що якби українці зробили правильний вибір у 1999-му, то наша Батьківщина вже давно була членом НАТО і ЄС. Щодо Донбасу, то слушною є думка, що ця частина території країни «штучно» відокремлювалася і обирала проросійський напрямок розвитку. Також Лариса Івшина зазначає, що журналістика обрала неправильний шлях власного розвитку, через що велика кількість журналістів сьогодні не знають основних засад формування професії, яку обрали. Наостанок головний редактор підсумувала сьогодення України і охарактеризувала 2 можливих шляхи для українців: «Або змінитися, або розчинитися».

«ПЕРЕХІДНЕ ПОКОЛІННЯ» МАЄ ДУЖЕ НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ РЕФЛЕКСИВНОСТІ НА ПОЛІТИЧНІ ПОДІЇ В КРАЇНІ»

Сергій ЄВТУШОК, студент спеціальності «Політологія»:

— Роблячи висновок із усіх зустрічей та інтерв’ю з Ларисою Івшиною, можна сказати, що будь-який тип культури в Україні знаходиться на рівні ледь не Середньовіччя. Це і є однією з основних причин серйозної політичної кризи, яка починається з внутрішньополітичних питань і закінчується аж на питаннях суверенітету держави.

І справді, питання політичної культури в Україні має дуже гострий характер. Нове, «некомуністичне» покоління українців не тільки не позбавилось негативних рис, притаманних попередньому, а й набуло зовсім інших, на жаль, далеких від рис, які можуть розвивати зріле демократичне суспільство. Це, як я називаю, «перехідне покоління» має дуже низький рівень рефлексивності на політичні події в країні та відсутню історичну й політичну пам’ять.

Як на мене, це спричинено низьким рівнем гуманітарної освіти в Україні, що не дозволяє виховувати покоління, яке може мислити хоча б, за загальними логічними законами.

«ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ ІНТЕРВ’Ю ПОЧИНАЄШ СТАВИТИ ПИТАННЯ»

Катерина ХОРОЩАК, студентка спеціальності «Журналістика»:

— «Або змінитися, або розчинитися», – підсумкова фраза Лариси Івшиної в інтерв’ю. Враховуючи те, про що говорила головний редактор газети «День», здається, у нас тільки два варіанти розвитку подій. Стан таких явищ, як історія, політика та журналістика в українському суспільстві вказує на те, що українцям треба добре над собою попрацювати, щоб отримати якісний результат. Проте не варто забувати, що із двох виходів ми можемо обрати третій. Ліна Костенко пише: «Безвихідь — це теж форма існування». А якщо, за словами пані Лариси, українці зараз дезорієнтовані, то блудити у лісі та «битися головою об кожну сосну» - наш поточний стан, який може перейти у рефлекторний.

Під час перегляду інтерв’ю починаєш ставити питання: і нові, і ті, які вже колись звучали у  голові, але ти про них або забув, або досі шукаєш відповідь. Розумієш, що вищезгадані явища нерозривно між собою пов’язані, тому, навіть при великому бажанні, але без фундаментальних знань знайти вирішення певної проблеми надзвичайно важко. Слова Лариси Івшиної про розмови зі студентами наштовхують на думку, що в журналістській освіті часто подають форму без змісту. А якщо згадати про одну із функцій журналістики, а саме просвітницьку, то стає зрозумілим те, що людина, яка, наприклад, не буде бачити логічних зв’язків між явищами минулого і теперішнього, не зможе адекватно виконувати свою роль у ЗМІ.

«ПОГОДЖУЮСЬ З КІНЦЕВИМ ВИСЛОВОМ ЦЬОГО ОБГОВОРЕННЯ»

Євген ЛЕНИК, студент спеціальності «Політологія»:

— Моя особиста думка з приводу обговорення питання проблем української журналістики, та й загалом проблем української інтелігенції, громадських лідерів, суспільних проблем, полягає у тому, що не варто говорити про проблеми суспільних лідерів (ототожнимо всіх вищезгаданих) не обговорюючи проблеми самого суспільства. Як не було, але наші громадські діячі є вихідцями з суспільства, тому і не дивно, що виховані цим суспільством, вони поводяться меркантильно, несамостійно.

Як би сумно це не звучало, але правдою залишається вислів Жозефа де Местра, який у свій час сказав: «Народ має ту владу, на яку заслуговує». Звісно, наш народ має зародки, дуже незначні, громадянського суспільства, проте, більшою мірою саме суспільство є таким самим як і наша еліта, меркантильним, часто продажним, нерозсудливим, егоїстичним. Я не маю на увазі усіх сучасних героїв України, яким беззаперечно я вдячний, бо їх на справді відносно незначний відсоток, порівняно з рештою.

Наш народ надто емоційно приймає більшість рішень, не вміючи включити меркантилізм і розсудливість у моментах, коли це необхідно: на виборах наприклад, даючи хабар, і решті випадків повсякденного життя. Проблеми нашого існування не породжуються згори, вони породжуються на місці: корупція, безвідповідальність органів влади, проблеми правоохоронних органів, судочинство, неконсолідованість громадян. Які з цих проблем є провиною лише нашої еліти, яка є лише загальним зрізом нашого суспільства?

Тож можна погодитись з кінцевим висловом цього обговорення: український народ має «або змінитися або розчинитися». Звісно, віриться, що перспективи змін є, вони довгі, затяжні і болісні, але вони є, тому і є віра в те, що ми матимемо змогу вийти з цього стану і перетворитись на цілісну, прогресуючу і успішну державу.

«ВЕЛИКЕ ЗНАЧЕННЯ НАДАЄТЬСЯ РОЛІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА ІСТОРІЇ»

Олег КАЛИНОВСЬКИЙ, студент спеціальності «Політологія»:

— Лариса Івшина та Олександр Доній особливу увагу акцентують на культурі. Саме культурний та історичний аспекти висвітлюється в діалозі як одні з найголовніших в контексті державотворчого процесу. Відсутність «товстих журналів», себто інтелектуальної журналістики, в Україні призвели до непоправних наслідків в сьогоденні. Відсутність якісної журналістики її всюдисущості, і як наслідок недостатньої поінформованості населення про те, що насправді відбувається в Україні, вилилось у неспроможність населення якісно відображати політичну ситуацію в країні та обирати владу яка поведе вперед. В інтерв'ю велике значення надається ролі української культури та історії, точніше її недостатності знання в українців, таке явище пов'язане з низьким рівнем життя, людям доводиться витрачати гроші на товари першої необхідності чи навіть продавати свої «голоси». В інтерв'ю Лариса Івшина звертає увагу на те, що на початку незалежності владі було вигідно, аби люди залишались неосвіченими, адже «розвинені громадяни – це запит на зовсім іншу політику» – говорить Лариса Івшина.

Розмови про культуру та історію неабияк важливі для збереження держави, але де ця межа між просвітленням та пропагандою українського? Сьогодні Україна у важкій ситуації... Інтелігенція має перейти від обговорення до дії, і запропонувати державі формулу культурного ренесансу України. В інтерв'ю постає ще більше запитань, що нам робити та як бути, аніж відповідей.

«СТУДЕНТИ МАЮТЬ ЗРОЗУМІТИ, ЩО ПРОБЛЕМА ВИКРИВЛЕНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ПОЛЯГАЄ НЕ ЛИШЕ У ПОВЕДІНЦІ ВЛАДИ, АЛЕ Й ЧЕРЕЗ ЇХ ПАСИВНІСТЬ»

Олександр КАШИНСЬКИЙ, студент спільної польсько-української магістерської програми «Східні студії» спеціальності «політологія» Національного університету «Острозька академія» та Варшавського університету:

— Порушена проблема інтелектуального розвитку української журналістики збоку виглядає дещо в іншому контексті. Я погоджуюся з думкою Лариси Івшиної, що відбувається деградація інтелектуальної журналістики і як наслідок це впливає на мислення суспільства. Проте саме українське суспільство не може створити інтелектуальне середовище, де б журналістика діяла як інструмент захисту демократії лише через те, що є проблема освіти, яка створює умови викривленого бачення того, чим має бути журналістика. Основа такої освіти має полягати у просвітницькій діяльності на основі реальних досліджень. Сьогодні  більшість журналів, газет та інших видань позбавлені аналітики. Діяльність журналістів орієнтована на пошук скандалів у владних колах, але у такому порушується соціальний механізм контролю громадського суспільства за владою, оскільки інтелектуальна журналістика має приносити суспільству можливість оцінювати об’єктивний аналіз того, що відбувається у суспільстві в цілому, а не займатися передаванням простих фактів про те, що відбувається у владних колах. Освітня система має вчити журналістів світовим стандартам аналітика, але ще більш важливо, щоб журналісти вчили українське суспільство мислити. Створення цього механізму можливе у випадку змін в освітній системі через мобілізацію студентського середовища, яке має зрозуміти, що проблема викривленої освіти в Україні полягає не лише у поведінці влади, але через їх пасивність.

«ЗА МІФОТВОРЧІСТЮ МИ НЕ ПОМІЧАЄМО ПРИЧИН ТІЄЇ ЧИ ІНШОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПОДІЇ»

Віталій ЛЕБЕДЮК, кандидат наук з державного управління, доцент кафедри політології, декан факультету політико-інформаційного менеджменту Національного університету «Острозька академія»:

— На жаль, через нав'язану Москвою історію України, ми не тільки не знаємо власної історії, а й не спромоглися її відтворити з небуття. У більшості випадків за міфотворчістю ми не помічаємо причин тієї чи іншої історичної події. Як наслідок, дезорієнтація еліти та населення в системі історичних координат. Прикрим, але показовим прикладом є те, що еліта спромоглася визначитись з цивілізаційним розвитком тільки після чергового Майдану, з трагічними наслідками, та військової агресії "братнього народу" на Сході України.

Однак, найбільшою загрозою для історичної пам'яті є байдужість, "джинсовість" української журналістики та популізм політики. З року в рік результати ЗНО з історії України вказують на тенденцію до погіршення знань та втрату мотивації. Освіта і надалі розглядається як «пусте витрачання» коштів, а не інвестиції у людський капітал.

Гальмування реформ та брак політичної волі вийти із «зони комфорту», корупція та зубожіння населення — це небезпечна суміш із потенційною втратою демократичних цінностей.