Остання ніч «Богородиці»

У найтемнішу ніч року, напередодні дня, котрий православна церква відзначає як день зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною, з півтисячолітнього храму в селі Білосток невідомі зловмисники викрали чудотворну ікону. Це образ давньогрецького письма, знавці відносять його появу на грішний світ щонайменше до XIV (!) століття. Білостоцька Богоматір століттями рятувала село від епідемій, градобою, буревіїв, зцілювала від хвороб.

Її викрадення стало лише черговою ланкою у довгому ланцюгу грабежів волинських церков. У ту ж годину, що в Білостоку, грабували і церкву в селі Шклінь, а трохи раніше — у Цегові, що у Горохівському районі...

Тієї глупої ночі настоятель місцевого Свято-Михайлівського храму ієромонах Ілія, який мешкає у старій невеликій хатині на церковному ж подвір’ї, як завжди, довго не спав. Молився, читав. Вимкнув світло десь близько першої години. Прокинувся, бо «щось бахнуло». Як потім зрозумів, це грабіжники, перепилявши міцні грати, видавили віконце у храмі й воно упало з висоти...

— Ніч була просто немилосердною: ні місяця, ні зір, сіялася густа мжичка, завивав вітер. Я увімкнув світло, і відразу ж по садівській дорозі, що внизу біля храмової гори, почала туди-сюди їздити легкова машина. То вгору, то вниз. Подумав: молодь гуляє чи затрималася у клубі, хоча воно й піст... Можливо так відвертали мою увагу, бо невдовзі настала повна тиша.

Вірогідно, хтось чатував біля хати. І якби отець вийшов — чи й остався б в живих?!

Рано-вранці отець Ілія, як завжди, відчинив храм (ще й чекав цього дня реставраторів зі Львова), зайшов у вівтар. Престол був... відкритий, хоча точно знав, що напередодні його закривав. Накидка валялася на підлозі... Отця відразу «перетрясло»: він підняв очі і побачив, що нема чудотворної ікони! Зникло й древнє Євангеліє XVIII століття, подароване колишньому білостоцькому Хрестовоздвиженському монастирю від його фундатора Семена Гулевича (родича знаменитої уродженки Волині Галшки Гулевичівни, за гроші і землі якої постала Братська школа у Києві. Семен же 31 січня 1636 року усі свої села і землю з селянами передав на спорудження православної церкви та монастиря у Білостоку. Згодом він постригся у ченці під іменем Сильвестра й став першим ігуменом монастиря).

— Господи, як отець Ілія молився! Як він молився!.. — згадує скорботну недільну службу у храмі — першу після «чорної» п’ятниці — учасниця церковного хору Ганна Іванівна Франчук. — А нам хотілося не співати, а плакати... У церкві настав траур.

Пограбована церква дихає могильним холодом.

— Торік на вулиці було мінус 25 — і у храмі мінус 25, — пригадує батюшка.

Хоча село давно газифіковане, та до Божої обителі руки не дійшли. Тож на зиму відсовують ікони від промерзлих стін. Півтораметрові мури пережили набіги татар, світові війни, «чуму XX століття» — комуністів й енкаведистів... Останні вивезли далеко з України кількасотлітні архіви церков і монастиря Білостока, який у свій час був своєрідним духовним центром не лише Волині. Перша писемна згадка про Білосток відноситься ще до 1528 року. У різні часи, за даними відомого краєзнавця Григорія Гуртового, у цьому містечку було аж шість церков, монастир і монаший скит, а один із храмів — Софійський — створений був за подобою київської Святої Софії... До наших часів дійшов лише величний храм Святого Архистратига Михаїла, збудований на пагорбі, який споконвіку називають Сінай-горою (таку назву має, як відомо, гора, на котрій Господь вручив Мойсею Десять Заповідей). Минулої осені білостоцька громада відзначала 370-ліття храму.

— Мені дуже не хотілося мирської слави! Такі настали часи, що мусиш ховати святині. Але під час ювілею винесли чудотворну на хресний хід, коли освячували цілющі джерела. Храм та образ Богоматері знімало телебачення, про них писали газети. Перед ювілеєм у мене побував священик з Польщі, прикладався до чудотворного образу. А потім сказав: «Дивися, батюшко! Тепер так церкви грабують!..» Та куди міг забрати святині? У стару прицерковну хату, в якій ординарні вікна?.. — зі скорботою роздумує отець Ілія, показуючи маленьке віконце, через яке грабіжники проникли у храм і яким же винесли з нього святині.

Білостоцький сільський голова Віталій Франчук, як усі парафіяни, скорбить за втратою, проте настроєний скептично. Не місцеві і не в сільську хату викрали чудотворний образ. А якщо вірною є версія, що наші ікони переправляють за кордон колекціонерам, то один Білосток українську границю не вбереже... Православні давно ведуть мову про те, що треба церкву обладнати сигналізацією («Хоча б були «ревун» і світло на подвір’ї!»), але давня істина, що «для злодія замків немає», приглушує ентузіазм. Свято-Михайлівський храм грабують не вперше і досить професійно («Перекусити» такі грати уміти треба!»). Кілька років тому через те ж віконце винесли срібні чаші ще з «царськими» печатками (подарунок храму одного з російських імператорів) й увесь євхаристичний набір. Віталій (голові лише 26 років) каже, що начебто напередодні останньої крадіжки у церкві бачили чужого чоловіка...

— Та кому таємниця, що наш храм дуже древній, тобто у ньому можуть бути і цінні речі? — резонно міркує він.

Стара церква наче вросла, угрузла у гору-Сінай.

— Ще у моєму дитинстві з нашої греблі у селі Садів — за 5 кілометрів — було видно цей величний храм, — пригадує ієромонах Ілія (у миру Ігор Хамаза).

У храм вступаємо наче у яму. А раніше у нього піднімалися трьома сходинками! Білостоцьку храмову гору, порушивши вікову рівновагу, нагло обрізали бульдозерами у сімдесяті роки минулого століття: прокладали дорогу на Садів... Мабуть, сподівалися, що дивовижної краси древня споруда сама завалиться. Всередині храм вражає відчуттям намоленості.

— Церква ще козацька! У ній, кажуть, міг бувати і сам Богдан Хмельницький, бо не через Торчин, а через Білосток пролягала дорога, якою проходили його полки, — з гордістю каже батюшка.

Але погляд знаходить і новоявлені розписи заїжджих малярів (реставраторами назвати їх язик не повернеться). Розпис (не темперними, як споконвіку, а масляними фарбами) дисонує з первісним стилем оформлення храму, з іконами. Й потріскані високі склепіння, й грибок, що роз’їдає святиню... Настоятель пояснює: під храмом — ще одна, підземна церква. Вся білостоцька Сінай-гора порізана підземними ходами! Окремі з них, за древніми легендами, ведуть і до Луцька. Кажуть, що навіть монахи з монастиря по воду до цілющих джерел, які б’ють з під храмової гори, ходили підземним ходом. Отець Ілія малим з такими ж хлопчаками і сам бігав ще не засипаними підземеллями.

— Підлога у храмі прогнила, і її у дев’яностих роках минулого століття зірвали. А під нею — склепіння підземної церкви, які тут же впали... Тодішні майстри вирішили підземний храм засипати і залити цементом. Та бокові нефи, наскільки я зрозумів, не засипані. У них і збирається вода, яка стікає з даху, через те і грибок.

Свято-Михайлівський храм та монастир при ньому — це обитель, у якій творив свої безсмертні полотна видатний іконописець кінця XVII — початку XVIII століть Іов Кондзелевич. Його ще називають українським Рафаелем. У цій білостоцькій церкві стояв дивовижної краси іконостас — найцінніше творіння Кондзелевича, який нині у Львівському музеї українського мистецтва. А ікони забрали у Луцьк, Київ, Петербург... Чудотворна ікона Богоматері спочатку була спускною. Проте вона дуже важка (на цинковій основі, у дубовій рамі, покрита срібною ризою), і місцеві майстри виготовили її легшу копію.

— В одному з монастирів років вісім тому теж вкрали чудотворну ікону. То монахи помолилися, попросили намалювати їм копію. І люди почали зцілюватися від цієї ікони — від копії. На неї перейшла благодать з чудотворної! — каже отець Ілія. — Ми молимося з надією, що й нас Божа Матінка не оставить. Душа скорбить, але відчуває, що наш чудотворний образ повернеться, хоча його можна чекати так довго, як ікону Холмської Богоматері...

За півтора року, що отець Ілія служить у Білостоку, він бачив тисячі людей, які з усіх-усюд приїжджають сюди за благодатною цілющою водичкою. Ще у його дитинстві білостоцькі джерела, які витікали з-під храмової гори, пробивалися на поверхню численними півметровими фонтанами. Джерела назвали «білим стоком», бо тече водичка крізь залежі крейди, вона чиста, «аж біла». А за своїми властивостями — така ж, як у джерелі Святої Анни, що біля Почаєва. «З нашого джерела, як стверджують легенди, міг пити воду і Володимир Великий... Знаю багато людей, серед них навіть наші родичі, які десятиліттями їздять у Білосток по водичку. А то заболіло у мене горло. Які пігулки не пив, що не робив, не допомагало. «А випий водички!», — сказав батюшка. Випив: просто з джерела, холодної... І наче рукою зняло. Тепер водичкою й лікуюся. Це не реклама, а істинна правда», — ділиться сільський голова.

Віталій Анатолійович ще не дозрів для того, аби за прикладом батюшки покупатися у джерелі. Отець Ілія ж уже торік на Водохреще зманив за собою у холодну воду трьох білосточан. Купатися у водохрещенській воді він почав у Старочарторийському чоловічому монастирі вісім років тому. Позаторік, в останній рік перебування в обителі, в ополонку на Йордань пірнали з ним аж 14 місцевих хлопців! Батюшка починає свій ранок зі свіжої джерельної води і проскурки (до речі, проскурки для храму настоятель теж випікає сам).

Минула атеїстична влада не придумала нічого кращого, як прокласти шосе до Садова просто по древніх білостоцьких джерелах. До 370-ліття Свято- Михайлівського храму з Божою поміччю і за участі спеціалістів Волинського облводгоспу їх почистили. І тепер молодий настоятель заготовляє кругляк, аби спорудити на джерелах ще й капличку. І — відновити монашу обитель, бо, за словами Віталія Франчука, «якщо у селі був монастир, та життя у ньому завмерло, то й селу, кажуть старі люди, без монастиря важко відродитися». Нині у двох селах Білостоцької сільради (Горзвині й власне Білостоку) — лише 265 дворів і 700 мешканців. Проте з приходом нового настоятеля люди потягнулися у духовну обитель. Церковна хористка Ганна Франчук розказує, що при отцю Ілії почали служитися сорокаусти, акафісти.

— Заметіль, морози, дощі... А люди йшли на службу навіть з Воютина й Гаті!

— Не хочеться, батюшко, й з церкви іти! — казали не раз жіночки, поприбиравши у храмі.

«Добро братії бути вкупі», а ієромонах Ілія Божою волею служить на звичайній сільській парафії. Хоча несповідимі путі Господні... У церкві майбутній настоятель білостоцького храму почав прислуговувати 11-річною дитиною у рідному Садові. Йому це подобалося, а рідні підтримували.

— Коли у школі викликали на лінійки, щоб соромити, бабуся наставляла: «Кажи, що ходиш у церкву сам, зі своєї волі. Кажи: ходив, ходжу і буду ходити!» Вона мене, ледь почав розмовляти, навчила «Отче наш»...

Тоді Ігор мав і немало знайомих серед монашої братії, проте сам при закінченні школи вагався: постригтися у монахи чи служити Богу, як просить мама, священиком?.. І саме приїхав у мильцівську обитель вже покійний, Царство йому небесне, старець отець Олексій. У свій час він тут став ченцем, був особистим духівником знаменитого офтальмолога Філатова, передбачив і свою смерть, і те, що після неї останки його будуть покоїтися у Мильцях й допомагати людям... До старця завжди ішло немало людей. Ігор вибрав час, коли потік схлинув і запитав про своє.

— Будеш і монахом, будеш і священиком! Іди молись! — вирік старець.

Постриг він прийняв у духовній семінарії, маючи 19 років. Просився у Білосток, бо не давали спокою давно похилені на Свято-Михайлівській церкві хрести. Прагнув відновити тут монашу обитель. А владика Ніфонт послав у числі першої братії у Старочарторийський монастир, який тоді стояв у руїнах...

Після того, як грішні люди викрали з храму чудотворну ікону, отець Ілія не перестав запалювати лампадку, яка завжди горіла перед образом. Можливо й правда, що подібні ікони в усьому світі давно знаходяться у музеях. Але музей не храм. Наразі збереження безцінних сакральних пам’яток держава переклала не на свої плечі, а на плечі парафіян і церковників...