«Освіта та сім’я в постатеїстичних суспільствах»
Газета «День» інформувала читачів про Міжнародну конференцію «Освіта та сім’я в постатеїстичних суспільствах», що відбулася у Києві наприкінці вересня і в якій взяло участь чимало українських та зарубіжних вчених. На заключному засіданні, що проходило в Києво-Могилянській академії, зал був вщент переповнений — духовенство, студенти й викладачі Академії, гості із Заходу та Сходу, інтелігенція міста Києва. Сьогодні ми друкуємо заключні доповіді провідних учасників конференції (з люб’язного дозволу Центру європейських гуманітарних досліджень) і запрошуємо наших читачів продовжити обговорення теми на сторінках газети «День». Бо хоча ніхто з нас не може заперечити важливість цієї соціальної проблеми, у кожної людини є свої думки, свій гіркий досвід, а також — свої рецепти.
Питання сім’ї, відносин між її членами, особливо між батьками й дітьми, важливість передачі від покоління до покоління «життєвої естафети», естафети культури, знань — то вічні проблеми, притаманні будь-якому суспільству. Сьогодні ці проблеми особливо загострилися, чому є об’єктивні причини. Перша причина — загальнолюдська; вона пов’язана з темпами того, що називається прогресом. Швидкість оновлення знань, технологій, продуктів досягла небувалого досі рівня і, очевидно, вже перевищує фізіологічні адаптаційні здатності людини. Згадаймо, на чому базувалася повага до старійшин у багатьох давніх культурах? Головним чином на тому, що старі були носіями накопичених протягом довгого життя знань, досвіду, навичок. Якщо у певному суспільстві ці знання і навички залишаються незмінними протягом багатьох поколінь, то кожне попереднє покоління там є природним вчителем і радником наступних — воно знає більше і тому шанується.
У ХХ столітті ситуація змінилася радикально — життя наприкінці цього століття безкінечно відрізняється від того, що було на його початку. Прискорилися темпи не тільки наукових досліджень, але й — головне — швидкість і темпи практичного використання наукових відкриттів, досягнень. Скільки завгодно прикладів може навести кожен. Технологія постійно змінює умови й зміст роботи, побут людини, технології навчання, відпочинку, освіти. Старші люди губляться серед цього карнавалу змін і часто перетворюються з мудрих порадників на опікуваних. Фундамент для поваги втрачається.
Друга причина вкорінена в нашій сучасній історії — переході від соціалізму до капіталізму (не будемо розмірковувати про його якість). Хоч якою б була радянська влада, а — потрібно віддати їй належне — людей виховувала міцно. Чимала частина суспільства, мабуть, так і не відмовиться від багатьох радянських переконань, понять, звичок; інакше кажучи, не зможе адаптуватися до нових умов життя. І чим старша людина, тим складніше їй переключатися. Молоді ж люди сприймають нові реалії граючись — з повітря, з реклами, з мультиків, на «тусовках» тощо. То чому, здавалось би, можуть навчити їх «аксакали»? Особливо зважаючи на те, що такі поняття, як, наприклад, «виховання почуттів» давно перестали вживати навіть белетристи.
Із усього цього можна зробити висновок, що сьогодні, як ніколи, єдиним цементуючим фактором сім’ї, різних поколінь може бути тільки одне — зовсім не прагматичне явище — справжня любов.
У зв’язку з цим хотілось би ще звернути увагу читачів ось на яку обставину. Більшість учасників конференції підкреслювала, що сім’я є не тільки «первинною коміркою» церкви, а й надійним захистком від негативних зовнішніх впливів, зокрема, від тоталітаризму. На жаль, дуже легко навести приклади сімей, члени яких драматично потерпають від внутрішнього тоталітаризму («диктатури» дружини, тещі, єдиної дитини та ін.). Наш час дав також приклади релігійного тоталітаризму в сім’ї. Скільки душ калічаться в сім’ях, зовні вельми пристойних і навіть набожних. А скільки ненависті, буває, накопичується серед близьких людей і скільки неповаги до старих і малих. Що з цим робити, Читачу?
